Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 6
- Предыдущая
- 6/118
- Следующая
«Home, sweet home…» — приспівують в кіно америкоси у таких от випадках. Цікаво, чи ж батьки знають про твій приїзд? Та, напевно, знають, мусили б їм повідомити. Чекай, хто б це мусив їм повідомити? Ну, як це хто — та ж сама інстанція, котра надіслала тобі дозвіл на приїзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший інспектор Колтунець, чия монограма стоїть під друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й існують, ці компетентні органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бік Стіни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут ніяких «компетентних органів»? Та ні, де ж їх нема… Швидше можна припустити, що той старший інспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоїм батькам. Бо що йому/їй, більше за всіх треба? Добре, цю свою думку додумаєш пізніш. Краще поглянь навкруг — оце ж твоя вулиця, якої ти не бачив бозна-скільки. Як попідростали горобини вздовж хідників… І ще — хтось вирвав мальви попід вікнами аптеки. А от вибоїни на асфальті ніде не поділися.
Крутонувши кермо ліворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього під’їзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоїть впритул до ліхтаря, теж розрослася за ці роки. Шлойма вийшов з авта і через задні дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рідну двадцять четверту школу, яка бовваніла в легкому туманці навпроти за дротяною огорожею, — там кілька довгих років довелось викладати мову й літературу в різних класах, від шостого й вище. Аж поки та сама література не забрала його вже назовсім від суспільно корисної праці.
Три пакети зі шматтям не були важкими і вмістилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важенні двері на пружині. Двері, помальовані олійною, якогось пластиліново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятні часи, найшвидше — іще до перевороту, до поділу двох Україн. За дверима мусили б стояти наступні двері, внутрішні, але їх нема, вони відсутні, вибиті разом з одвірком, і далі — темна прірва під’їзду, сходи, стіни у брудно-зелених патьоках. Кнопка ліфта на спроби натиснення не відреагувала ніяк. Ну що ж, він, цей ліфт, і в ті давні часи працював переважно на великі свята, а тепер, видно, — й поготів. Отож пішечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вісім сходинок, колись, іще замолоду, ти порахував їх знічев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок від вхідних дверей до першого поверху — це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж іще шість? Не складається… Перерахувати, чи що?
Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний проліт — рівно середина шляху, «чотири і півповерху», як ти колись для себе це називав. Половина від дев’яти. За час твоєї відсутності в під’їзді вже від другого поверху з’явилися добудови — додаткові зовнішні двері, щоправда, без замків, лише з клямками, сільськими металевими клямками: натискаєш пальцем гачечка — і двері відчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдоті: заходьте, люди, беріть, що хочете!.. Запилюжені вікна в під’їзді скеровані в північний бік, тож світла впускають мало, а прямі сонячні промені взагалі потрапляють сюди лише кілька разів на рік, у ті найдовші дні червня, коли день триває вісімнадцять годин.
Ну ось нарешті й дев’ятий поверх. Вище — лише вічно вибиті двері на горище й зелені металеві сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбільшки з футбольне поле, звідки, напевно, має бути видно дахи й телеантени Західного сектора, вежі готелів і ген аж там, далеко, на обрії — будівлі району Ювілейний, уже не за, а — перед зовнішнім закрутом Стіни.
Доторкування пальцем до кнопки дзвінка не дало жодного аудіорезультату, як і у випадку з ліфтом. Або дзвінок працює ледь чутно, або ж не працює взагалі. А твої ключі, вони так і залишилися висіти на цвяшку в передпокої, там, по той бік Стіни.
— Заходь, сину, — тихо сказала мати, відчинивши перед ним двері навстіж і відступивши на крок, замість кинутись назустріч. — Тебе вже чекають.
З-за материної спини, з вітальні в коридор виступили дві квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі.
— Шлойма Васильович? — У запитанні бриніло водночас стверділе ствердження. — Це хара… добре, що ми заздалегідь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномочені пригла… запросити вас на одкрите засєданіє місцевої Спілки письменників!
Тон висловленої пропозиції заперечень не допускав навіть гіпотетично.
Шлойма з торбинками пройшов до кімнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стіл, сів на канапу.
— Я приїхав побачитися з рідними. — Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. — Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?
Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.
— Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?
— Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене! — вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. — Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?
— Сину! — Мати зазирнула йому в очі. — Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться.
— Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…
Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кімнатою і, відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.
— Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович, — з простодушною іронією в голосі зауважив він. — От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахєро», з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина.
— Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, — майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. — Потом, після окончанія засєданія у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.
— Синку, їдь. Я чекатиму. — У материному голосі теж чулися нотки прохання. — Може ж, там не буде довго.
Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.
— Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до послєднього под’єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно, ліфти не работають. Давай! Через п’ять мінут виходим.
Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір’ю.
— Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…
— Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе є. Дякую, сину, вона буде рада. — Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. — Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?
— Прийшла «волжана», — повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.
— Ні, мамо, у нас все в порядку. — Розповідати подробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.
— О, у вас хароші сігарєти! — Микола Іванович всією своєю квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. — Може, вгостите? А то від цього «Космосу» так у горлі дере…
Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.
— Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке? — Потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.
Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного міні-матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п’ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.
- Предыдущая
- 6/118
- Следующая
