Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 36

• Предыдущая
• 36/118
• Следующая

Письменник Шлойма Ецірван глибоко видихнув і якомога твердіше поклав руку на чорну ебонітову кульку, яка вінчала ручку рубильника.

Надвечірнім травневим парком йшли хлопчик з дівчинкою. Точніше — хлопець із дівчиною. Йшли вони непоквапно, майже гуляючи. Йшли від центру, повз фонтан з богатирем, повз каскад водограїв, повз танцмайданчик-пательню, повз атракціони-каруселі. Дерева розпрямляли над ними своє свіже, ще липке молоде листя, не запилюжене, мошкою не поточене. Хмари пливли у небі, рожеві й легкі. Хлопчик, дивлячись дівчині у сірі-сірі очі, ритмічно похитувався й римував свого першого вірша у житті. Слова незвично перевалювалися, переливалися, зливалися, злипалися і солодко терпли на вустах: сіресирітстводнів маєглибиннийзміст містомоїхснів містомоїхміст чашанектаруйлайна вип’юїїдодна ценемоявина ценемоявина аледлякогожіще налитавонаущерть ущертьналитавона бувменізнакщоя зовсімінакшийія всецепізнавши втямивназавше ценевинамоя середтвоїхслів здравиційматюки середтвоїхсинів ялишодинтакий хочіневсівони бевзітамудаки духтвійненачедзвін внебоповільносплива виростеіншийсин якнавеснітрава можепротебевін знайдеінакшіслова

На місто повільно опускалися сутінки. І місто в них було одне. Одне-єдине.

1995 р., Берлін.

1999–2000 рр. Рівне — Ірпінь

Автор вважає за необхідне наголосити, що всі події, обставини та персонажі, описані в тексті роману, існують лише в його, авторовій, уяві. Як саме місто Рівне ніколи не було (й повік не буде) розділене жодною стіною, так ніколи й не існувало нікого з осіб, описаних на сторінках роману. І взагалі — прекрасне місто Рівне одвіку населене винятково працьовитими, добрими, щедрими та щирими людьми.

Автор з притаманною йому незлобивою щирістю висловлює глибоку подяку за надану допомогу у створенні цього роману

Анатолію Мізерному

Анатолію Квашніну

Олені Сергеєвій

Георгу Траклю (м. Краків)

Тимофію Гавриліву (м. Львів)

Олені Гецко-Охрімчук

Олені Білоус

Олені Савіновій (м. Київ)

Валентині Романюк

Ігорю Олексюку

Лесі Олексюк

Оксані Олексюк

песику Цюпику

Сергію Никонюку

Тетяні Дейнезі

Михайлу Коломійцю (м. Київ)

Юлії Крикун (Ґете-Інститут)

Петру Козакевичу (Польський інститут)

своїй сестрі Юлії Мельник

Миколі Мельнику

Ількові Мельнику

Андрію та Юрію Крітянкам (Штутгарт — Київ)

Барбарі Штолль (м. Штутгарт)

своїм батькам Зої Леонтіївні та Василю Митрофановичу

дружині Оксані

Без кожного з них цей роман не був би написаний або був би зовсім не таким, яким він є.

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.

Вони заприятелювали порівняно недавно — трохи понад рік тому, на засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.

— Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. — запально-запитально колошкався Ян. — Друге діло — російська література. Особливо — Поезія.

— Поезія — це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, — Багатозначно підтакнув Марко й одним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: — Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?

— Що полірнути? — Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. — А, полірнути? Чом би й ні?

У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказати, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.

Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.

— Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:

— Скажи, а звідки вони беруться?

— Хто — вони? — Марко не зрозумів запитання. — Поети?

— Та ні. Ветерани, — притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.

— Як це — звідки? — і далі плутався Марко.

— Зараз поясню, — пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. — От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, — Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. — І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі…

— Ну і що тебе тут дивує? — запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. — Завтра ж цей, День Перемоги.

— Так! — Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. — У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?

— Гм, цікаво… — Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. — Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..

Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:

— Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивився на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що бачило ще живих учасників тієї війни».

Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:

— А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п'ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.

Запанувала пауза. Ян замість відповіді простягнув руку через стіл і сам розлив пляшку до кінця. Вийшло майже по повній склянці. Друзі ніби за командою піднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лізли з горла назустріч алкогольному напоєві.

— Слухай, а ти ніколи не замислювався, може, вони й справді вже померли?

Марко підвів на нього очі.

— А давай перевіримо…

Друзі розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв із кишені п'ятірку, але старший товариш зверхнім жестом руки зупинив його: облиш. Він дав понурому офіціантові п'ятдесятку і, щоб було без здачі, показав на пляшку коньяку місцевого розливу, яка сиротливо стояла в скляній стінці бару серед горілок і портвейнів:

• Предыдущая
• 36/118
• Следующая