Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр - Страница 27
- Предыдущая
- 27/29
- Следующая
Державо! О Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є! Колись, десь у незапам'ятні часи люди вимислили тебе, придумали і продумали, а потім багато століть поліпшували і вдосконалювали. Берегли тебе. Оспівували і плекали. Парторг недарма завжди, коли його хтось заганяв на слизьке своїми запитаннями, апелював до інтересів Держави. Держава зробить, Держава прийме рішення, Держава розв'яже цю проблему. Держава надасть. Держава забезпечить. Держава гарантує. Держава захистить. Держава покарає. Держава винагородить. Держава не забуде. Держава пригадає. Держава… Держава, Держава, Держава…
Дякую тобі, Державо, за те, що не вб'єш мене прямо зараз, у цю мить. Дякую тобі, Державо, що не даси вбити мене своїм рядовим громадянам. Дякую, що цю місію, це завдання, цей гріх, цю насолоду ти цілковито забрала собі. Ти існуєш завдяки мені і задля мене. Ти створена такими, як я, і для таких, як я. Ти живишся нашою працею, нашою плоттю, нашими мріями й помислами, Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є і що ти є такою, якою ти є!
Хоча той самий Парторг і казав якось, що у майбутньому держава відімре, та в його словах у той момент не було певності. Він казав це тому, що його навчили так казати. А насправді він не вірив у те, що казав, і не бажав, щоб так воно сталося. Держава потрібна йому і багатьом таким, як він. Держава потрібна майже всім. Навіть тим, котрі вважають її непотрібною, а себе — вільними від неї. Та все ж вона, Держава, розлита у повітрі. Вона, ніби мікроб, ніби вірус хвороботворний, вражає кожного, пронизуючи його тіло, впиваючись у нутрощі, всотуючись у кров. Без неї немає життя.
Ось тепер мені нарешті вдалося сісти, підтягнувши коліна до підборіддя. Якби ще було на що спертися, тоді б я розслабив ноги. Але для цього треба підповзти чи підкотитися до стіни. Біля стіни лежить ще декілька людей, вони стогнуть і крекчуть. Їм теж боляче. Краще лишатися тут, де я лежу зараз. Біля стіни мене битиме об стіну, штовхатиме на інші тіла. Тож краще знову лягти горілиць. Тільки ногами підтримувати рівновагу, щоб не покотитися на повороті.
Державо, ти така велика і сильна! І така ти недобра, Державо! Власне, ніхто й не казав, що ти маєш бути доброю. Хоча й хотілося б, якщо бути відвертим. Але, певно, це не обов'язково. І неможливо. Якби ти могла бути доброю, то, напевно, ти й була б. А так ти є такою, якою є. Сильною. Жорстокою. Часто незрозумілою. Великою. Строгою. Ну, це майже те саме, що й жорстокою. Ти часто й багато чогось вимагаєш від нас. Називаєш це нашим обов'язком. Чи, щоб м'якше звучало, — почесним обов'язком. Інколи навіть священним обов'язком. Але обов'язком. Зрідка ти визнаєш, що ми маємо і права. Але передусім права належать тобі. Право наглядати за нами. Контролювати наші вчинки, наші дії. Визначати, які з цих дій вірні, а які ні. Які дії дозволені, а які — злочинні. За злочинні ти нас караєш. Карати ти вмієш, і робиш це з задоволенням. Саме покарання, їхня система, їхній перелік, їхня різноманітність і мусять, як ти вважаєш, стримувати нас від неправильних і від злочинних дій. Тому покарань для нас у тебе передбачено достатньо. На кожного вистачить.
Ти не дозволяєш нам самим визначати міру покарань. Ти поклала цю місію на себе. Ти своїм всеосяжним розумом знаєш і розумієш усе краще за кожного зокрема. І караєш ти кожного. Чи майже кожного. Принаймні я особисто не знаю нікого, хто міг би уникнути твоєї покари. Але такі теж є. Тільки вони не живуть серед нас. Вони проживають у якихось інших будинках, інших районах, інших землях — десь далеко звідси. Вони ведуть праведне, чисте, порядне життя, вони не захворюють на невиліковні хвороби, і їх нема за що карати. Всі покари, всі утиски призначаються нам — цій масі, цій багатолико-безликій юрмі, в якої тисячі ротів, тисячі носів і очей, тисячі шлунків, печінок і сечових міхурів. Бо ми винні. Винні вже зараз, тепер. Винні наперед. Винні самим існуванням своїм. Як добре, Державо, що ти це знаєш заздалегідь і саме тому оточила нас колючим дротом своїх правил, вимог і законів. А навзамін ти даєш нам… А що ж ти даєш? Ага, ти даєш нам відчуття належності до себе. При цьому ти безперестанку нагадуєш і наголошуєш, яка це велика честь, яке це щастя безмірне — бути кровинкою, травинкою, листочком на твоєму древі, ниткою в твоєму полотні, гвинтиком у твоєму проіржавілому механізмі. Дякую тобі, Державо, дякую тобі!..
Та ось фургон закладає кілька близьких, коротких поворотів і зупиняється. Його добряче підкидало останніх чверть години — видно, їхали ви не вельми рівною дорогою. Та рівних доріг уже й у центрі вашого міста не дуже лишилося. Скрегочуть двері — і їм відповідає якийсь іще один скрегіт, віддаленіший. Проте він теж не дуже далекий. Скавулить на відкритому повітрі якась одна металева деталь об іншу — найшвидше, це петлі, завіси, що на них тримаються інші двері, хвіртка, брама чи щось таке подібне. Щось, що відчиняється й зачиняється, відділяючи те, що назовні, від того, що всередині. Знизу, з дверей, кілька голів у шоломах зазирають і стукають палицями по металевій стінці:
— На вихід!
Ти підводишся. Це зробити нелегко, бо руки все ще зв'язані, хоча вузла ти й зумів добряче послабити… Але до кінця не розв'язав. Спершу сідаєш, потім стаєш навколішки, поранена нога пече і ниє, та ось уже пора й на останнє зусилля — підвестися з колін. Це не легко, проте здійсненно. Одна по одній ноги випростуються, вони аж зватяніли, і ти, похитуючись, виходиш з дверей металевого короба, зістрибуєш униз, а люди в шоломах навіть не дають тобі впасти, грубо, проте надійно підхоплюють під лікті. При цьому вони підтягають тобі лікті назад, і тобі непомітно вдається ще більше послабити вузла на зап'ястках.
Позад тебе на землю спускаються інші люди з фургона. Саме на землю — під ногами чується провологлий м'який ґрунт, навкруги ти бачиш у неяскравому світлі кількох ліхтарів невисокі голі кущі, піщану дорогу з коліями, виїждженими в ній уже не однією вантажівкою, а далі, за кущами, — продовгуваті споруди з маленькими вікнами, розташованими високо, аж майже під самими дахами.
Позаду пролунала команда — її подав хтось із людей у шоломах:
— По одному! До барака! Бігом-м-м марш!
Ігор спробував озирнутися через плече, хоч зв'язані руки й заважали. Та тільки краєм ока впіймавши плечисту постать у камуфляжі позад себе, одразу ж відчув удар по плечі — біль різонув згори вниз, до спини.
— Тобі що, не ясно?
Зрозумівши, що бігти слід один за одним і що саме він у цьому ланцюжку перший, Ігор побіг, підтягаючи проштрикнуту ногу. Проминувши кущі, побачив і вхід до барака — з причілка довгої понурої будівлі із вікнами попід дахом. Двері були відчинені, та зсередини зяяла темрява. Заплющившись, зиркнув у ту темряву й побачив там багато різних людей.
При дверях уже стояли двоє в камуфляжі. Перш ніж впустити його досередини, вони зняли пута з рук. «От і вартувало так старатися, розв'язуючись…» — майнула думка. Розминаючи зап'ястя, він ступив у півморок барака.
Тут і справді було людно. Тісними групками чи поодинці, але теж дуже поряд люди ці сиділи чи лежали попід далекими стінами або ж стояли посередині простору барака. Майже ніхто не розмовляв. Де-не-де хтось тихенько стогнав чи зітхав. Ігор відчув потребу прилягти й попрямував до стіни. Там він сперся спиною і буквально сповз донизу, підтягуючи коліна до грудей. Обхопив ноги руками. Знеможено заплющив очі…
Весь барак був повен спалахів! Такого яскравого і радісного видовища він не пригадував у своєму житті. Світло-сині й салатово-зелені, бордові й рожеві, жовті, фіолетові, кармінні й помаранчеві зблиски пересипалися в очах крупними сяючими іскрами, перетинались і накладались один на один, миготіли і блимали або ж, навпаки, насичуючись і густішаючи, починали перекривати своїм світінням сусідів, щоб потім знову почати повільно меркнути.
Ігор озирнув ушир весь простір барака. Чорних пасем болю не було видно ніде. Ніхто тут не страждав, ніхто не мучився. Зробилося затишно: він був між своїми. Ніхто не ліз із запитаннями, ніхто не зазирав у очі. Кожен бачив своє. Кожен дивився у власному напрямку й робив це власними очима. Хоча напрямок був спільним для всіх — це робилося зрозумілим дедалі більше й більше.
- Предыдущая
- 27/29
- Следующая
