Выбери любимый жанр

Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр - Страница 25


Изменить размер шрифта:

25

Він вибіг на міст, озирнувся іще раз. Удалині повільно сунулась проіржавіла туша трамвая. Повагавшись лише мить, Ігор усе ж вирішив не їхати: у тій тисняві й справді дуже легко спалитися. Рішення виявилось доречним, бо з-за театру таки вигулькнуло трійко постатей у камуфляжах. Вони зупинились і дивились Ігореві услід, потім таки почали бігти, але так само неквапом, як і він. Ігор припустив, за хвилину вже був на середині мосту, а трамвай ще навіть не доїхав до зупинки. В кінці мосту можна було ризикнути й причепитися до трамвая, бо вони всі там пригальмовували, на стрілці. Та поміркувавши іще, Ігор вирішив таки бігти — лише з мосту звернути у бік розвилки, де він минулого вечора розпрощався з Віктором, іще живим і веселим Віктором, і звідти діставатися додому так само, як учора, поза гаражами.

Йому вдалось досягти кінця мосту й розчинитись у кварталах понад річкою швидше, ніж ті, у камуфляжах, перетнули міст до половини. Відірвавшись від них і кілька разів пересвідчившись, що погоня відстала, Ігор перейшов на швидку ходу. Руки запхав до кишень: робилося дедалі холодніше. Згори полетіли якісь крупні білі клапті — сніг із дощем. «Цього ще тільки не вистачало…» — подумав якось зовсім уже байдуже, піднімаючи коміра і натягаючи шапку глибше, до самих брів. Бетонні паркани заводів брудно сіріли по обидва боки провулка, яким він зрізав шлях додому. Сіре небо низько висло над містом, стікаючи на нього холодними струменями…

* * *

Підходячи до будинку, ще біля комірчин Ігор зупинився і, заплющивши очі, провів поглядом по зовнішній стіні. Сусід знизу щось їв, сидячи в кухні за маленьким продовгастим столиком біля самого вікна. Інші постаті теж нерозбірливо метушилися в нетрях багатоповерхівки, переміщаючись короткими переходами, інколи стикаючись, розминаючись або залишаючись на певний час злитими воєдино. У своєму помешканні Ігор устиг розгледіти дві фігури — більшу й меншу. Значить, Ліда таки забрала Марину від батьків. Що ж, добре бути до цього готовим. Треба непомітно проскочити до туалету, відшукати ту баночку з-під пудри і ще раз — востаннє! — спробувати скористатися гримом. Бо тональний крем у гримерці театру вже зробився недосяжним. А що потім? Та те, що й зараз, — тікати, ховатися, рятуватися, виживати!.. І хай буде, як буде!

Він збіг сходами, про всяк випадок прислухавшись до квартири внизу. З-за дверей ледь-ледь долинало монотонне бубоніння сусідової дружини і його короткі, односкладові репліки-відповіді: «Угу-угу-угу…»

Відмикаючи двері власної квартири, Ігор уже знав: щось має статися. В темному передпокої якомога тихіше зняв куртку, повісив її на гачок.

З кухні долітали голоси дочки й дружини. Шаснув до туалету, на поличці почав гарячково намацувати круглу коробочку з-під пудри. Пальці бігали, натикаючись на якісь голки й інші предмети з гострими краями, а тим часом позаду на вузеньку щілинку прочинилися двері й потамоване дитяче дихання ледь чутно шелестіло повітрям.

Ігор повільно розвернувся і, намагаючись якомога безневинніше посміхатися, перевів погляд на Марину. Вона ж дивилась різко й допитливо. Мовчання тривало — дві секунди, три, чотири… Нестерпно запекли повіки, і він кліпнув.

На мить побачив брунатно-чорну п'явочку, яка вистромлювалась із підлоги догори, ворушачи своєю загостреною верхівкою — ліворуч, праворуч. Розплющив очі. Мала відступила на півкроку в дверях, набрала повітря у груди й заверещала:

— А у тата плямки! А у тата — плямки-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и!

Різко кинувся вперед, смикнув дочку за платтячко, ривком втягнув у туалет. Мала перечепилась об поріг і, влетівши досередини, з розмаху вдарилася лобом об рудуватий обід унітаза. Кров не чвиркнула, а вдарила коротким широким фонтаном, темно-червоним віялом розбризкуючись по старій, давно не чищеній сантехніці, по облупленій стіні санвузла.

Тільце малої сіпнулось і перевернулось — миттєво осклілі очі дивились у тьмяну стелю з виразом сердитого здивування: як це сталось? хто посмів? Ігор відчув, як накочується під груди страх і розпач. Схилений над Мариною, перевів погляд через плече — Ліда стояла у дверях, піднісши обидві долоні до скорботно-приголомшеного обличчя. Рот мала роззявлений і перекривлений у німому крикові, щоки бліді й запалі. Вся разом постать дружини випромінювала такий жах і розпач, що на мить Ігореві зробилося нестерпно шкода її. Та вже наступної секунди Ліда рвонулася до вхідних дверей, у півтора кроки подолавши їхній куценький передпокій, шарпнула клямку на себе — й Ігор несподівано холоднокровно вхопив її за плечі. Вона виривалась, вигиналася, встигла навіть прочинити двері, та він ударив по дверях ногою з-під неї, двері грюкнули, й короткий Лідин скрик, що міг встигнути вилетіти на сходи, вже забився під його міцно стиснутими долонями.

Прислухавшись до себе, Ігор раптом збагнув, що вже не відчуває страху й потрясіння, — він боровся, він рятувався, він усе робив вірно. Світ навколо був лихим і чужим, намагався знищити його, і тому кожен рух, кожна думка й кожен подих тепер було спрямовано тільки на одне — вижити. Світ переслідував його невідь за що, невідь-чому, тож опиратися, рятуватися було природно. Ігор лише міцніше стиснув руки на шиї дружини й наслухав, як там, у глибині горла, пульсуючи, затихає життя, тихим, пронизливим схлипом намагаючись іще вирватися назовні, продовжити себе, втриматись у цьому світі. Ліда опиралася, вона тяглася руками йому до горла, до обличчя, навіть вдряпнула боляче біля ока й далі вниз, до шиї, та він майже не відчув болю. Він далеко відсторонив голову й на всю довжину рук тримав тіло ще кілька хвилин, доки воно остаточно не обм'якло.

Вклавши обидва тіла на дивані, Ігор сів поряд з ними і заплющив очі. Час був збиратися, а для цього варто було добре обдивитись навколо. Він уже бачив, як поміж будинків у сусідньому завулку намагається втулитися металевий куб чи то автобуса, чи вантажівки-фургона, як метушаться в тому кубі постаті, визираючи у вікна й нахиляючись докупи головами. Бачив, як одна з постатей довго щось указує водієві й водить руками перед його обличчям. Бачив, як через порожній двір поквапливо шмигають людські фігури — навскоси, чимшвидше до трамвайної зупинки. Це були перехожі, які в цю пізню годину поспішали дістатись додому. На вид спеціального транспорту у дворі житлового будинку вони лиш на мить спинялися, а потім поспішали обігнути його, тримаючись якнайдалі.

Роздумувати було ніколи. Ігор підвівся, одягнув куртку і застебнувся на всі ґудзики. Відчинив двері на сходи, прислухався. У під'їзді було тихо. Втім, якісь приглушені голоси все ж долинали знизу, від вхідних дверей. Обережно причинивши за собою, почав спускатися. Проминувши двері сусіда знизу, притишив ходу, спинився. Виразно чув шурхіт і шамотання внизу, всього лиш за півпрольоту від себе. Проте досередини досі ніхто не заходив — найшвидше, вони хотіли вхопити його одразу, як вийде назовні.

Ігор чітко розумів: звідси вдасться вийти лише ціною великої бійки або ж коли трапиться щось надзвичайне. Погляд упав на уламки табуретки, складені в куточку під вікном. Сусід раніше полюбляв палити, сидячи на цій табуретці, та одного разу вона просто розсипалася під вагою його тіла. Викинути ці шматки дерева, однак, ніхто не поспішав, тож вони й лежали на сходовій клітці — акуратно складені стосиком тонші й товщі полінця. Намагаючись не зронити ні звуку, Ігор вибрав зі стосика два найтовщих — ті, що колись були ніжками. Взявши їх за вужчі кінці, підкинув, зважуючи в долонях. Полінця були саме те, що треба, водночас неважкі й міцні, замашні.

Попід стіною, крадучись, почав поволі спускатися. Почувався вільно й майже безпечно — знав, що за відсутності світла його крізь ті маленькі й брудні віконця у вхідних дверях нізащо не розгледіти. Те, що вони бодай трохи не відчинили дверей, було їхньою помилкою.

Тепер так само непомітно пробратись якнайближче, до самих зовнішніх дверей, на яких за ці роки дивом уціліли обидві ручки — паралельні, вертикальні й доволі-таки міцні. Швидко, якнайшвидше — бо вони вже тебе почули й напружились в очікуванні! — просунути одну з ніжок під обидві ручки. А вона входить якраз так, як треба, — тісненько, щільно, тож при розхитуванні дверей випаде не одразу. Ось вони вже збагнули свою помилку і почали шарпати двері на себе. Ага, ось вам! Не ввійдете, доки не виламаєте ручки чи не знімете двері з петель! А у свій бік, на себе це робити набагато важче, ніж вибивати їх вперед! Схаменулися? Не чекали? Тепер маєте!

25
Перейти на страницу:
Мир литературы