Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр - Страница 15
- Предыдущая
- 15/29
- Следующая
Він швидко хлюпнув з пляшки. «Собі явно влив більше…» — подумав Ігор, не відчуваючи, проте, ні образи, ні жодних інших прикрих почуттів. Узяв у руку посудинку. На денці хлюпалась жовтувата, не дуже прозора рідина. Віктор теж подивився на свій напій:
— От жлобина!
— Хто? — не зрозумів Ігор.
— Та хто ж? Парторг! Це ж горіхівка. Найдешевше, що можна купити. А він іще й етикетки поздирав. Я ту другу пляшку теж роздивився. Ну, давай!.. — Віктор перехилив напій і захрупав цукатами.
Ігор випив — пішло не так уже й погано. Напій не був міцним — це він відчув тільки зараз. Градусів тридцять, не більше. Узяв до рота кілька жовтуватих крихот з газети. Цукати мали смак солонуватого картону, чи ще, може, розвареної сірникової деревини. Втім, це була яка не яка, та все ж пожива. Від неї, коли проковтнув, тілом різко опанував пронизливий і навіть болючий голод. Укинувши до рота ще цілу жменю того гарбузово-картонного їдла, Ігор з набитим ротом звернувся до друга:
— Вже додому пора. Ти теж на трамвай?
Віктор кивнув і знову налив у стаканчики. «Цього разу порівну», — знову подумки відзначив Ігор. А Віктор, узявши чашку в долоню і другою рукою розминаючи щойно вийняту сигарету, раптом запитав, дивлячись очі в очі знизу вгору:
— Слухай, а ти думав, що робитимеш, коли раптом і собі таке?
— Що — таке? — Ігор жував цукати і не розумів.
— Ну, якщо і в тебе такі ото плямки на очах з'являться. Що тоді робити?
— Ну-у-у… — Ігор з натугою проковтнув солонуватий картон. — Я б, може… лікареві показався б…
— Ага! Захоче тебе лікар оглядати! Якраз! — реготнув Віктор. — Та вони, ті лікарі, бояться епідеміків як чуми! Ну, давай! — Він цокнувся з Ігорем і перехилив стаканчика, після чого гучно видихнув. І, замість закусювати, припалив цигарку, пахкаючи на всі боки густими, їдучими пасмами диму.
Ігор випив і собі, знову вкинув до рота кілька гарбузово-картонних крихот.
— А я… — Віктор затягнувся, — я б ото, коли б у мене таке почалось… — закашлявшись, Віктор відкинувся на стільці, аж заточився назад і, щоб втриматись, вхопився за краєчок гримерного столу, на якому сидів Ігор. Стіл теж хитнувся, пляшка ледь не впала, та все ж Віктор устиг повернути собі рівновагу й лівою рукою підхопити посудину за горлечко. — Стій! Куди пішла?!
Ігор жував і дивився, як швидко п'яніє друг. А Віктор продовжував, одночасно затягуючись і розливаючи рештки з пляшки:
— Я б постарався… постарався б заразити якнайбільше. Аби тільки знати, як вона передається. Може, якщо потертися… Потертися очима чи як?.. — з дурнуватою посмішкою він простягнув Ігореві чашку. — Чи, може, тим, статевим шляхом? Як ти думаєш? — Віктор реготнув, проте не весело, а зло й затято.
— Не знаю… Навряд… — Ігор тримав горіхівку, похитуючи, і згори вниз дивився на жовтувату каламуть. На мить заплющившись, він побачив перед собою маслянисте брудне кружальце, яке пульсувало, вкрите чорним матлахатим ряботинням. Розплющив очі. Віктор якось умить спохмурнів, обм'як і п'яно посерйознішав. Обличчя його обвисло.
— Ну, тоді кров'ю. Кров'ю бризкав би на них. Отак-о! — Віктор махнув своїм стаканчиком від грудей, розливаючи напій. — Отак на всіх бризкав би! Щоб усі! Щоб ніхто не уник! Щоб кожна падлюка своє отримала!
— Ей! Агов! — Ігор відставив стаканчика, вхопив друга за плечі й струсонув. — Отямся! Додому! Пора додому!
Віктор подивився на нього знизу вгору каламутним і втомленим поглядом:
— Додому?..
Він не опирався, коли Ігор натягнув на нього куфайку. Потім так само мляво поклав руку Ігореві на плече. Вільною рукою Ігор замкнув гримерку і потягнув Віктора вниз, до службового входу. Темний коридор театру глухо відлунював їхнім човганням.
Там, біля входу, вахтерка була не сама — одна з жінок-білетерок, тих, що їздили з ними сьогодні, стояла разом з нею в будочці, розпаковуючи на столику невеликого фанерного ящика.
— Оце, Семенівно, я тепер стала сюди посилки получати… — почув Ігор, наближаючись. — А то в нас на пошті такі злодюги, що страшно й сказать. Якось мені сестра посилку вислала, ото таку, як і оця. А через місяць письмо прислала: чи ти получила, чи ні? Я на пошту, а вони мені: «Жіночко, яка посилка? Не знаємо ніякої посилки, нічого не приходило!» І попробуй щось докажи! О, хлопці!.. — Вона зауважила Ігоря з Віктором і розпливлась у щирій нерозумній посмішці. — Та ви вже готовенькі!..
Віктор, повиснувши на Ігоревому плечі, раптом підвів обвислу було голову, тихенько гикнув і теж розтягнув губи в усміху:
— Тю… Тьот-т-тю… Добрий вечір… Так, ми трох-хи… того… — Він ледве ворушив язиком у роті, проте всією постаттю й обличчям зображав приязнь та доброзичливість.
На жінок це подіяло дивним чином. Вони обидві ще сильніш заусміхались у відповідь, і білетерка, яка саме відірвала кришку в посилки, почала шурхотіти в скриньці якимсь папером:
— Хлопці! А ходіть-но, я вам по яблучку дам!
— Ой, не треба… — п'яно пожартував Віктор! Не треба нам, тьотю, ні п-по яблучку давати, ні по яйцю! Ги-ги-ги-и-и… — Він зобразив удар по кадику, потім так само тицьнув кулаком собі між ноги й аж зайшовся дурнуватим сміхом.
Тим часом білетерка, так само всміхаючись, вийняла з посилки два загорнутих у газету зелено-червоних яблука, розмотала їх і простягла крізь вахтерське віконечко. Віктор схилився у блазнюватому поклоні й прийняв цей дар. Протер фрукти об рукава куфайки і простягнув одне Ігореві. Той узяв плід, все ще притримуючи друга за талію.
Білетерка ж, продовжуючи шарудіти у скриньці, знову переключилася на співрозмовницю:
— А знаєте, Семенівно, ото минулого разу мені теж сестра прислала в посилці цибулі та картоплі трохи, бо в них там, де вони живуть, є город свій, біля дому. І так само ото позагортала кожну картоплину окремо. А видно, тоді не було в неї газет, то позагортала в сторінки з книжки шкільної, з підручника. У малого, видно, взяла, той, що йому вже не треба був. І я, вже коли дома розвертала ту картоплю, подивилась ті сторінки. А книжка була по географії, чи шо…
Віктор з хрустом надкусив своє яблуко і зацікавлено сперся на бар'єр вахтерської будочки. Білетерка ще раз усміхнулася до нього та продовжила:
— І я ото як усе порозвертала, то перш ніж викинути ті папери, стала їх роздивлятися. І знаєте шо, Семенівно?! Там карти були, і на картах тих нашого міста немає!
Віктор знову п'яно гигикнув. Білетерка серйозно, вже без усміху повернула своє обличчя до них.
— Нема там нашого міста! Порожнє місце на карті!
— Та ну шо ви таке ото говорите?! — перекривляючи її простакувату мову, завівся Віктор. — У підручнику шкільному карти які вміщують? Крупного масштабу! Там, мабуть, крім столиці ніяких інших міст нема! То чого б наше мусило бути? Воно ж не головне і не велике. Звичайне собі місто, яких багато! Ясно вам?
Останні слова він буквально прокричав у якомусь п'яному запалі, після чого підхопив Ігоря під руку і поволік за двері.
Вахтерка з-за свого скла провела їх жалісливо-зневажливим поглядом і вже навздогін кинула неголосно:
— Завтра в театрі опалення відключають! Вдягайтеся тепліше, чуєте, хлопці?!
На сходах службового входу було темно, вони з Віктором одразу ж спіткнулись, зашпортались, ледве втримали рівновагу і, обійнявшись міцніше, побрели в бік трамвайної зупинки.
Віктор на холоді тверезів буквально на очах. Він гриз яблуко, прицмокував, мурчав задоволено, а догризши до самого качанчика, чомусь повернувся до перерваної у гримерці розмови.
— А ще я думаю, що як у мене таке на очах вискочить, то треба здатись у державну санітарну службу. Тоді хоча б на вулиці не вб'ють. А то надивишся на те, що по місту робиться, аж моторошно стає! Еге ж? — підморгнув він по-змовницькому.
Ігор кивнув, мацаючи в кишені сховане яблуко. А Віктор продовжував, широко розмахуючи руками, у п'яній відвертості:
— Я так просто не піддамся. Чи сам кількох замочу, чи заразить встигну чим побільше. Я вже це давно для себе рішив. А потім здамся. Нехай везуть на той Острів, нехай роблять, що хочуть. Уколи, щеплення, експерименти — мені все по барабану! Може, ще і вдасться в живих залишитися.
- Предыдущая
- 15/29
- Следующая
