Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 31

• Предыдущая
• 31/42
• Следующая

Померти, кохати. Як природно звучать ці слова в залі з червоного мармуру! Якою величною здається Антінея посеред цих блідих статуй! Невже кохання вимагає смерті, аби набути такої сили! Ти, мабуть, помітив, що я дуже мало говорив про її красу. Чому ж тоді ця жага, цей пал, ця жертовність охопили все моє єство? Чому задля того, щоб хоч на мить стиснути в обіймах цю неземну істоту, я готовий на те, чого не міг собі навіть уявити — відразу ж померти.

Ось номер 53 — останній. Під номером 54 буде Моранж. 55 — мій. Через шість, може, вісім місяців — зрештою, байдуже коли, — мене поставлять до цієї ніші, привида без очей, з мертвою душею, закам’янілим тілом.

Я розкошую, моє збудження зростає. Якою я був дитиною щойно, розгнівавшись на стару негритянку! Ревнував до Моранжа, слово честі! Чому ж не ревнував її до всіх тих, які були тут, і до інших, відсутніх, котрі прийдуть, один за одним, щоб заповнити чорне коло досі порожніх ніш?.. Знаю, Моранж зараз біля Антінеї, і відчуваю гірку й жагучу радість, думаючи про його щастя. Та одного вечора через три, а може, чотири місяці сюди прийдуть бальзамувальники. Ніша номер 54 отримає свою здобич. Тоді білий таргієць наблизиться до мене. Я затремчу від передчуття блаженства. Він доторкнеться до мого плеча. І тоді настане моя черга ступити у вічність крізь криваві двері кохання.

……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Коли, отямившись від роздумів, я опинився в бібліотеці, западали сутінки, змішуючи тіні людей, що там зібралися. Я побачив Ле Межа, пастора, гетьмана, Агіду, двох білих туарегів, інших осіб, захоплених жвавою бесідою. Здивований тим, що побачив разом стільки людей, котрі звичайно не симпатизували один одному, я наблизився.

Подія, нечувана подія розбурхала всіх мешканців гори. На заході, в Адрар-Ахнеті було виявлено двох іспанських дослідників, котрі прибули з Ріо-де-Оро.

Дізнавшись про це, Сегеїр-бен-Щейх негайно почав збиратися в дорогу, щоб зустрітися з ними. Однак дістав наказ залишитися.

Тепер жодних сумнівів не було. Антінея вперше покохала.

— Аррау, аррау!

Я насилу прокинувся від сну, що нарешті здолав мене. Мої очі напіврозплющилися, і я відсахнувся.

— Аррау!

Навпроти мого обличчя була жовта в чорних цяточках морда Прам-Руа. Гепард при моєму пробудженні не виявляв, втім, особливого інтересу до моєї особи, він позіхав. Ліниво роззявляв свою темно-кармінову пащу, де блищали міцні білі ікла.

Тієї ж миті я почув вибух сміху.

Це була маленька Таніт-Зерга. Присівши навпочіпки на подушку біля дивана, на якому я лежав, вона з цікавістю спостерігала за моєю зустріччю з гепардом.

— Гірам-Руа нудьгує, — пояснила вона мені. — Я вирішила привести його сюди.

— Добре, — пробурмотів я. — Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?

— Він тепер самотній, — сказала мала. — Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.

Ці слова нагадали мені про події минулого дня.

— Хочеш, я прожену його? — запитала Таніт-Зерга.

— Ні, хай залишиться.

Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.

Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.

— Тут ще й Гале, — сказала дівчина.

— Гале! Це ще хто?

Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.

— Це моя мангуста, — пояснила Таніт-Зерга.

— Скажи, будь ласка, — запитав я невдоволено, — це все?

У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.

— Гале — мій друг, — сказала вона, знову споважнівши. — Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.

Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.

— Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, — поволі «вимовив я, погладивши спинку звірятка. — Котра ж зараз година?

— Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.

У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа — зеленими.

— Це дуже люб’язно, — повторив я, думаючи про своє, — Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.

Обличчя дівчини спохмурніло.

— Справді, я вільна, — з прикрістю відповіла вона.

Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя — бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри — світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.

Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.

— Таніт-Зерга, ти сонгаї[53]? — лагідно запитав я.

Вона відповіла гордо, навіть з викликом:

— Так, я сонгаї.

«Дивне дівча», — подумав я.

Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове «вигнано».

— Я сонгаї, — повторила вона. — Народилася в місті Гао[54], на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.

Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.

— Йому щось сниться, — сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.

— Лишень ягуарам може щось снитися, — зазначив я.

— Гепардам також, — промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.

На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:

— Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.

Я не відповів.

— Треба попоїсти, — додала вона. — Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.

І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.

Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.

Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.

Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.

Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.

Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.

• Предыдущая
• 31/42
• Следующая