Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 14

• Предыдущая
• 14/42
• Следующая

Я був здивований такою чемністю, а також тим, що старший із них відмовився прийняти від мене невеличкий дарунок, який я витяг із сідельної кобури. Здавалося, він уникає мого погляду.

Коли люди від’їхали, я висловив Ег-Антеуану свій подив. Адже їхня поведінка суперечила моїм враженням від попередніх зустрічей з жителями Сахари.

— Вони розмовляли з тобою шанобливо, навіть з острахом, — сказав я йому. — Але ж плем’я еггалі належить до високого роду. А кель-тагат, що, ти казав, з нього походиш, — це плем’я рабів.

У похмурих очах Ег-Антеуана промайнула усмішка.

— Це так, — мовив він.

— Тоді чому ж?

— Бо я сказав їм, що їду разом з тобою і капітаном на Гору Духів.

Ег-Антеуан повів рукою в бік чорної гори.

— Вони злякалися. Всі туареги Хоггару бояться Гори Духів. Ти бачив, щойно я вимовив цю назву, вони накивали п’ятами.

— Ти ведеш нас до Гори Духів? — запитав Моранж.

— Авжеж, — відповів таргієць. — Саме там є написи, про які я казав тобі.

— Ти не попередив нас про це.

— Навіщо? Туареги бояться ілгінен — духів з рогами й хвостами, вкритих шерстю, які вбивають тварин і насилають правець на людей. Але я знаю, що румі[24] не бояться їх і навіть глузують з цих страхів.

— А ти, — сказав я, — ти таргієць і не боїшся ілгінен?

Ег-Антеуан показав мені мішечок з червоної шкіри, причеплений до разка білого намиста на його грудях.

— У мене є амулет, — відповів він поважно, — його благословив сам вельмишановний Сіді-Мусса. До того ж я з вами. Ви врятували мені життя. Ви хотіли побачити написи. Нехай справдиться воля Аллаха.

Сказавши це, він присів навпочіпки, витяг свою довгу очеретяну люльку з мідною накривкою й почав статечно курити.

— Усе це стає дуже дивним, — промурмотів Моранж, наближаючись до мене.

— Не перебільшуйте, — озвався я. — Ви так само добре, як і я, пригадуєте те місце, де Барт розповідає про свою подорож до Ідінен — Гори Духів туарегів-аджерів. Ця місцевість мала таку недобру славу, що жоден таргієць не наважувався супроводити його. Однак він повернувся.

— Звичайно, повернувся, — промовив мій товариш, — але спочатку заблукав. Без води й харчів, він помер би з голоду і спраги, тому довелося розтяти собі вену й напитися крові. Така перспектива мало приваблює мене.

Я стенув плечима: зрештою це не я був винний в тому, що ми опинилися тут.

Моранж зрозумів мій жест і вирішив вибачитися.

— Втім, мені було б цікаво, — провадив він з дещо вдаваною веселістю, — познайомитися з цими духами й перевірити дані Помпоніуса Мела, який знав про них і поселив їх у горах туарегів. Він називає їх ежіпанами, блем’єнами, гамфазантами, сатирами… «Гамфазанти, — пише він, — голі; блем’єни — безголові, в них обличчя на грудях; у сатирів — нічого людського, крім лиця. Ежіпани, кажуть, мають звичайний вигляд». Сатири, ежіпани… справді, хіба не дивно, що цими грецькими іменами названо місцевих поганських духів? Повірте, ми натрапили на дуже цікавий слід; я переконаний, що Антінея — ключ до надзвичайних відкриттів.

— Цитьте, — сказав я йому, приклавши палець до вуст, — прислухайтесь.

Довкола нас у вечірніх сутінках, що насувалися, народжувалися дивні звуки. Вони були схожими на хрускіт, який супроводжувався протяжними й розпачливими, жалібними стогонами, що відлунювались у навколишніх ущелинах. Здавалося, ніби вся чорна гора зненацька застугоніла.

Ми подивилися на Ег-Антеуана. Він незворушно і далі курив свою люльку.

— Ілгінен пробуджуються, — кинув він.

Моранж мовчки прислухався. Він, безперечно, так само, як і я, розумів, що ці звуки — хрускіт перегрітих скель, каміння, ціла низка фізичних явищ; згадалася співуча статуя Мемнона…. І все ж цей несподіваний концерт не міг не вплинути гнітюче на наші збуджені нерви.

Мені пригадалася остання фраза бідолашного Бу-Джема.

— Країна жаху, — прошепотів він тоді ледве чутним голосом.

І Моранж повторив те саме:

— Країна жаху.

Дивний концерт припинився, коли на небі з’явилися перші зірки. Глибоко схвильовану дивилися ми, як спалахували вони одна за одною, крихітні блідо-голубі вогники. Цієї трагічної миті зірки єднали нас, самотніх, приречених, загублених, з нашими братами на вищих широтах, з тими, хто в цей час у містах, вже освітлених сяйвом електричних ламп, шалено ринувся в обійми своїх несамовитих пристрастей і куцих розваг.

Шет-Ахадх есса хетізенет

Матередіре д-Ерредіеаот,

Матесексек д-Ессекаот,

Мателахарх д-Еллерхаот

Еттане діенен, барад тіт-енніт аблтет.

Це співав Ег-Антеуан протяжно, гортанним голосом, який лунав урочисто й тужливо в тиші, що запала.

Я торкнувся руки таргійця. Він кивнув на сузір’я, що мерехтіло на небосхилі.

— Волосожар, — прошепотів я Моранжеві, вказуючи на сім блідих зірок.

Ег-Антеуан тим самим монотонним голосом знову заспівав тужливу пісню:

У ночі семеро дочок:

Матередіре і Ерредіеаот,

Матесексек і Ессекаот,

Мателахарх і Еллерхаот,

А сьома — це хлопець, що втратив око.

Раптом мене охопило почуття тривоги. Я схопив таргійця за руку, коли він утретє почав монотонно бурмотіти свій рефрен.

— Ми скоро будемо в печері з написами? — різко запитав я.

Подивившись на мене, він, як завжди, спокійно відповів:

— Ми вже біля неї.

— Біля неї? Чого ж ти чекаєш і не показуєш її нам?

— Щоб ви цього зажадали від мене, — досить зухвало відповів він.

Моранж зірвався на ноги.

— Печера, печера там?

— Вона там, — повторив неквапом Ег-Антеуан, підводячись.

— Веди нас до печери.

— Моранже, — сказав я, раптом стривожившися, — западає ніч. Ми нічого не побачимо. І, можливо, до неї ще далеко.

— Відціль п’ятдесят кроків, не більше, — промовив Ег-Антеуан, — у ній повно сухої трави. Її можна запалити, й капітан усе побачить, як удень.

— Ходімо, — повторив мій товариш.

— А верблюди? — наважився я ще раз утримати його.

— Вони спутані, — сказав Ег-Антеуан, — і там ми будемо недовго.

Він уже прямував до чорної гори. Моранж, що аж тремтів від хвилювання, рушив за ним. Я теж пішов, відчуваючи з тієї миті глибоку тривогу. В скронях гупало. «Я не боюся, — повторював я собі, — присягаюся, що це не страх».

Ні, справді це був не страх. А проте яке дивне запаморочення! Мла застеляла очі. У вухах гуло. Я знову чув голос Ег-Антеуана, але підсилений, надзвичайно гучний і водночас глухий, дуже глухий:

У ночі семеро дочок…

І мені здавалося, що гори відлунюють, безмежно повторюють цей зловісний останній рядок:

А сьома — це хлопець, що втратив око.

— Це тут, — сказав таргіець.

Ми побачили в скелі чорну діру. Схилившись, Ег-Антеуан проліз у неї. Ми — за ним. Усередині панувала темрява.

Блимнуло жовте світло — це Ег-Антеуан викресав вогонь і підпалив купу трави біля входу. Спочатку ми не могли нічого розгледіти. Очі засліплював дим.

Ег-Антеуан залишився збоку біля отвору печери. Він сів і почав спокійніше, ніж завжди, пахкати своєю люлькою, пускаючи клуби диму.

Над травою, охопленою полум’ям, замерехтіло світло. Я мигцем глянув на Моранжа. Він, як мені здалося, був дуже блідим. Упершись обома руками в стіну, намагався розшифрувати знаки, які я ледве бачив.

І все ж я запримітив, що в нього тремтіли руки.

«Чортзна-що, може, йому, як і мені, млосно?» — міркував я, відчуваючи, як стає дедалі важче зібратися з думками.

Я почув, як голосно він гукнув, здається, до Ег-Антеуана:

— Відсунься вбік. Нехай надходить повітря. Як димно!

Він усе читав, читав.

Раптом знов пролунав його голос, але невиразно. Мені здалося, що дим поглинув і звуки.

— Антінея… Нарешті… Антінея… Але це не вирізьблене на камені… знаки накреслено охрою. І менш, ніж десять, а може, й п’ять років тому… О!..

• Предыдущая
• 14/42
• Следующая