Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/33
• Следующая

— А Равіно?

— Він…

— Коли й задихнеться, то невелика біда, вирішили ми. Але його, певне, звільнили і привели до тями після того, як ми пішли… Вибралися ми з цього осиного гнізда досить щасливо, коли не враховувати, що нам довелося вистріляти останні набої в собак… І ось ми тут.

— Довго я пролежав непритомний?

— Десять годин. Лікар щойно пішов, коли ваш пульс і дихання відновилися й він переконався, що ви врятовані. Так, дорогий мій, — потираючи руки, продовжував Ларе, — будуть, будуть гучні процеси. Равіно сяде на лаву підсудних разом із професором Керном. Я цієї справи так не залишу.

— Але перед тим потрібно знайти — живу чи мертву — голову мого батька, — тихо проказав Артур.

Професор Керн так зрадів несподіваній появі Бріке, що навіть забув її насварити. А втім, було не до того. Джонові довелося внести Бріке на руках. Вона стогнала від болю.

— Лікарю, пробачте мені, — сказала вона, побачивши Керна. — Я не послухала вас…

— І самі себе покарали, — відповів Керн, допомагаючи Джонові покласти втікачку в ліжко.

— Боже, я не зняла навіть пальта.

— Дозвольте, я допоможу вам це зробити.

Керн почав обережно знімати з Бріке пальто, водночас придивляючись до неї досвідченим оком. Обличчя її надзвичайно помолоділо й посвіжішало. Від зморщок не лишилося й сліду. «Робота залоз внутрішньої секреції, — подумав він. — Молоде тіло Анжеліки Гай омолодило голову Бріке».

Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.

— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.

— Дострибались! Адже я попереджав вас.

Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.

— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.

— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.

— Її тут немає. Вона хвора.

Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.

— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.

Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.

«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»

Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла. Знову з’явився Керн.

— Покажіть вашу ногу.

— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…

— І продовжували танцювати?

— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!

Керн, слухаючи базікання Бріке, уважно оглядав ногу і дедалі більше хмурився. Нога розпухла до коліна і почорніла. Він натиснув у кількох місцях.

— Ой, болить! — вигукнула Бріке.

— Морозить?

— Так, від учорашнього дня.

— Так… — Керн витяг сигару і закурив. — Становище дуже серйозне. От до чого доводить непослух. А з ким це ви грали в теніс?

Бріке знітилась.

— З одним знайомим… молодим чоловіком.

— Чи не розповісте ви мені, що взагалі трапилося з вами відтоді, як ви втекли від мене?

— Я була у своєї подруги. Вона дуже здивувалася, побачивши мене живою. Я сказала, що рана моя виявилася несмертельною і що мене вилікували в лікарні.

— Про мене і… голови ви нічого не говорили?

— Звичайно, ні, — твердо відповіла Бріке. — Дивно було б говорити. Мене вважали б за божевільну.

Керн полегшено зітхнув. «Усе вийшло краще, ніж я міг сподіватись», — подумав він.

— Але що ж з моєю ногою, професоре?

— Боюся, що її доведеться відрізати.

В очах Бріке засвітився жах.

— Відрізати ногу? Мою ногу? Зробити мене калікою?

Кернові й самому не хотілось нівечити тіло, здобуте й оживлене ціною таких зусиль. Та й ефект демонстрації буде вже не той, коли доведеться показувати каліку. Добре було б обійтися без ампутації ноги, але навряд чи це можливо.

— А не можна буде приробити мені нову ногу?

— Не хвилюйтесь, почекаємо до завтра. Я ще провідаю вас, — сказав Керн і вийшов.

На зміну йому знову прийшла німа доглядальниця. Вона принесла чашку з бульйоном і грінки. В Бріке не було апетиту. Її лихоманило, і вона, незважаючи на настирливі мімічні вмовляння доглядальниці, не змогла з’їсти більше двох ложок.

— Приберіть, я не можу.

Доглядальниця вийшла.

— Треба було зміряти спершу температуру, — почула Бріке голос Керна, який долинув з іншої кімнати. — Невже ж ви не знаєте таких простих речей? Я ж казав вам.

Знову зайшла доглядальниця і простягнула Бріке термометра.

Хвора слухняно поставила термометра. І коли витягла його і поглянула, він показував тридцять дев’ять.

Доглядальниця записала температуру і сіла біля хворої.

Бріке, щоб не бачити тупого і байдужого обличчя доглядальниці, повернула голову до стіни. Навіть через цей незначний рух відчула біль у нозі і внизу живота. Бріке глухо застогнала і заплющила очі. Вона подумала про Ларе: «Любий, коли я побачу тебе?»

О дев’ятій вечора пропасниця посилилася, почалося марення. Бріке здавалось, що вона в каюті яхти. Хвилі більшають, яхту хитає, і від того в грудях піднімається нудотний клубок і підступає до горла… Ларе кидається на неї і душить. Вона кричить, метається в ліжку… Щось вогке і холодне торкається її лоба і серця. Кошмари зникають.

Вона бачить себе на тенісному майданчику з Ларе. Крізь тонку огороджувальну сітку синіє море. Сонце пече безжально, голова болить і паморочиться. «Коли б не так боліла голова… Це жахливе сонце!.. Я не можу пропустити м’яча…», — і вона напружено стежить за рухами Ларе, який піднімає ракетку для удару. «Плей!» — гукає Ларе, виблискуючи зубами на яскравому сонці, і, перш ніж вона встигла відповісти, б’є по м’ячу. «Аут», — голосно відповідає Бріке, радіючи, що Ларе помилився…

— Усе ще граєте в теніс? — чує вона чийсь неприємний голос і розплющує очі. Перед нею, схилившись, стоїть Керн і тримає її за руку. Він рахує пульс. Потім оглядає її ногу і несхвально хитає головою.

— Котра година? — запитує Бріке, ледве повертаючи язиком.

— Друга година ночі. От що, мила стрибухо, доведеться ампутувати вашу ногу.

— Що це означає?

— Відрізати.

— Коли?

— Зараз. Зволікати не можна жодної години, інакше почнеться загальне зараження.

Думки Бріке плутаються. Вона чує голос Керна як уві сні і ледве розуміє його слова.

— І високо відрізати? — запитує вона майже байдуже.

— Ось так, — Керн швидко проводить ребром долоні внизу живота. Від цього жесту у Бріке холоне живіт. Свідомість її все більше прояснюється.

— Ні, ні, ні, — з жахом говорить вона. — Я не дозволю! Я не хочу!

— Ви хочете померти? — спокійно запитує Керн.

— Ні.

— Тоді вибирайте одне з двох.

— А як же Ларе? Адже він мене кохає… — лепече Бріке. — Я хочу жити і бути здоровою. А ви хочете відібрати все… Ви страшний, я боюся вас! Рятуйте! Рятуйте мене!..

Вона вже знову марила, кричала і поривалася встати. Доглядальниця ледве стримувала її. Скоро на допомогу покликали Джона.

Тим часом Керн швидко працював у сусідній кімнаті, роблячи приготування до операції.

Рівно о другій годині ночі Бріке поклали на операційний стіл. Вона опритомніла і мовчки дивилася на Керна так, як дивляться на свого ката засуджені до смерті.

— Змилуйтесь, — нарешті прошепотіла вона. — Врятуйте…

Маска опустилась на її обличчя. Доглядальниця взялася за пульс. Джон дедалі міцніше притискав маску. Бріке знепритомніла.

Вона опритомніла в ліжку. Голова паморочилась. Її нудило. Ніби в тумані згадала про операцію і, попри страшну слабість, підняла голову, поглянула на ногу і застогнала. Нога була відрізана вище коліна і туго забинтована. Керн дотримав слова: він зробив усе, щоб якнайменше спотворити тіло Бріке. Він пішов на ризик і здійснив ампутацію з таким розрахунком, щоб можна було виготовити протез.

• Предыдущая
• 28/33
• Следующая