Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 7
- Предыдущая
- 7/120
- Следующая
У каміні ліниво жевріли вуглини саксаулу й запашного алое, і земляна підлога була вистелена, згідно з традицією, звіриними шкірами.
– Сперечайся чи ні, а все ж ти не маєш рації, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Ґвеніль, розлігшись упоперек шкіри плямистого барса з Білих гір Сафед-Кух і поблимуючи відблисками вогню.
Поруч із ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участі в розмові. Крім нас трьох, більше нікого в алоу-хона не було.
– Чому це я не маю рації? – відгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увійшовши клинком у спеціальний отвір підставки для гостей, зсередини оббитої повстю.
– Тому, – коротко відгукнувся гігант-еспадон зі свого ложа. Тоді подумав і додав: – Якщо у твоєму роду воліють обходитися без Посвяти, це не привід, щоб і решта від неї відмовилися.
– Я й не наполягав, – почав було я, але Ґвен перебив мене.
– Послухай, Єдинороже, а тобі ж сподобалося на Посвяті в Абу-Салімів! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..
– Так, сподобалося, – пробурмотів я й відчув, що червонію відбитим світлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав із вами, душею відпочив і додому пішов – до турніру готуватися – а старому Фархадові лежати без діла стільки років і чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слід…
– А чому це Мейланьські Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацікавився доти мовчазний Махайра. – Хіба ви перших-ліпших Придатків берете, аби дорослі? Один старий став – іншого знайшли?
– Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцікавився я для годиться, оскільки чудово знав, що Махайра і на гадці не мав мене скривдити.
– Та ні, звісно, Єдинороже?! Просто цікаво… та й не схожий твій Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…
– Навчають вони Придатків, – утомившись мовчати й слухати інших, знову вліз у розмову Ґвеніль. – І не гірше, ніж усі.
«Ото спасибі, здорованю… ото вже від кого не очікував!»
– Лише легкі вони, – продовжив між тим еспадон, – оці Дан Ґ’єни! Ти бач, Женцю – ні вигляду, ні солідності! Від мене разів у п’ять легші, та й від тебе удвічі… Ми, Лоулезькі еспадони, довго чекаємо, доки Придаток у повну силу ввійде, тому й рубаємо хоч волосину на воді, хоч ляльку турнірну навпіл…
Я чітко побачив Придатка, розрубаного від ключиці до паху, здригнувся й пильно вдивився у Ґвеніля. Нісенітниця, цього просто не може бути!..
Захопившись, еспадон не звернув на мене ані найменшої уваги.
– А Дан Ґ’єни у своєму курному Мейлані Придатка з раннього дитинства самі в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдиноріг, і дитя в руці втримає. Ото й виходить, що їм і без Посвяти можна! Самі вчать, самі й користуються…
«Дитя, звісно, втримає», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирічному віці, його батька Придатка Янґа в тому ж віці, їхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевіз до Кабіра… Згадав і ті турботи, яких вартувало мені їхнє навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук і не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падає, у мене щосили чіплятися не можна, у Дан Ґ’єнів упор на три пальці…
– А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.
– Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зі своїми майбутніми Придатками із самого, вважай, початку панькаємося, чистіше від Дитячих Учителів, а не чекаємо, як ти із Ґвенілем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…
Договорити мені не дали. Скрипнули двері, і важкий Придаток вніс в алоу-хона Шешеза Абу-Саліма. Їхня величність роззирнулися, вибрали найдальшу від входу стіну і там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для граційності висіння, слід розуміти.
Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордові чоботи з шагреневої шкіри із модними китицями на халявах – і двері зачинилися за Придатком Абу-Саліма.
Шешез покрутився, влаштовуючись похиліше, і з цікавістю глянув на нас.
– Чому замовкли, гордість Кабіра? – весело мовив Шешез зі стіни, і мені здалося, що веселість ятагана нещира. – Знову сперечаєтесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось ділите…
– Радитись як правитель фарр-ла-Кабір, чи радитись як мій одвічний суперник у рубці, ятагане Шешезе?
Ні, Ґвеніль узагалі не вмів дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, він у Кабірі в гостях, а не у васальній залежності… щоправда, залежність моя радше на словах, а Ґвен сидить у столиці років на сорок довше від мене, і домом своїм давно обзавівся, і родину теж завести хотів, але відмовили йому, грубіянові дворучному…
– І так, і так, – спохмурнівши, відповів ятаган.
– А в якій важливій справі порада потрібна? – Махайра злегка ворухнувся й кінцем клинка заспокійливо торкнув Ґвеніля за масивну хрестовину.
– Турнір хочу скасувати.
– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!
– Боюся, – обірвав нас Шешез.
Його зізнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повірити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабір, небіж Фархада іль-Рахша, чогось боїться!
– Знаєте, певно, що вночі на вулиці Сом-Рукха сталося? Мені зранку доповіли; але чутки – вони швидші від моїх гінців…
– Знаємо, – пробурчав Ґвеніль.
– Чули, – відгукнувся Махайра.
– Хто це був? – замість відповіді, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазі: вбитого чи вбивцю.
– Шамшер Бурхан ан-Імр, із шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, підозрюються…
Він усе не міг доказати, і коли нарешті зважився, мав такий, немов сам собі дивувався.
– Підозрюються Тьмяні.
Це було однаково, що сказати: «Підозрюється нічний вітер.» Або: «Підозрюється примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусі…
Із Ґвенілевої пози було зрозуміло, як ставиться прямолінійний еспадон до такої, м’яко кажучи, дивної заяви. А Махайра раптом пожвавішав і з цікавістю чекав продовження.
А я розумів, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гості, і не даремно зараз він перестав ламати комедію й заговорив усерйоз.
Порослий лісом Лоулез – батьківщину Ґвеніля і його братів, – де на поодиноких пагорбах височіють похмурі замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олійні гаї Кімени, де жили родичі Махайри – у Мейлані вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез і Кімена лише зараз починали дізнаватися. Та й сам Кабір був ближче до Мейланя – я мав на увазі близькість радше духовну, ніж банальну кількість верблюжих перегонів – і тому Шешез зумів зважитись, а я зумів задуматися над його словами…
– Що ти знаєш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Ґ’єне? – одразу запитав Шешез, завваживши мій стан. І вже іншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.
І я заговорив.
– Ніхто достеменно не знає, як народжується Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стає Тьмяним. Дехто каже, що коли ламається й гине Звитяжець, його перековують у таємних кузнях і гартують у крові дикого звіра, домашнього звіра й у крові Придатка, який не досяг повноліття. І тоді відроджується Звитяжець, але дикою стає вдача його, а клинок – тьмяний і гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придаткової плоті – свідомо чи з недомислу – тьмяніє протягом півроку, але якщо візьме він участь у п’яти чесних Бесідах і двох турнірах із сильнішими від себе, то знову заблищить і відвикне від смаку забороненого. Різне кажуть і про різне мовчать… Чув я, що навіть новонароджений Звитяжець іще під час загартування потьмяніти може, якщо в суміш глини, річкового піску й вугільного пилу підмішати попіл від спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своєю смертю…
Я зупинився і якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокі язички полум’я вистрілювали вгору гарячими жадібними клинками…
– Нічого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нічого. Я ж із Мейланя зовсім молодий поїхав… а молоді – вони старих-дурних слухати не люблять. Так і я – слухався, а не слухав.
– Як це нічого?! – обурився Махайра. – А це?..
Від хвилювання він став трохи недорікуватий.
– Єдиноріг має рацію, – відгукнувся зі стіни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вірити. Або не вірити.
- Предыдущая
- 7/120
- Следующая
