Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 8
- Предыдущая
- 8/90
- Следующая
Вони лупцювали одне одного ногами, кулаками, дряпали нігтями і гризли зубами, рохкаючи, викрикуючи й кружляючи навколо приблизно півдюжини тіл людей, що вже лежали на землі непритомні, а може, й мертві. Один із чоловіків, що билися, перечепився через чиюсь простягнуту ногу і впав на коліна. Молодша з двох жінок кинулася на нього зверху. Чоловік, стоячи на колінах, підібрав щось із тротуару там, де починалися сходи, — Клай зовсім не здивувався, коли побачив, що це мобільний телефон, — і, замахнувшись, вдарив ним жінку по щоці. Телефон розбився на друзки, розриваючи її щоку. З рани на плече її легкої світлої куртки потік кривавий ручай, але у крику, що пролунав услід за цим, було більше люті, ніж болю. Вона вхопила чоловіка, що стояв навколішках, за вуха, наче глечик за ручки, вперлася колінами у його ноги і потягла його назад у пітьму сходової клітки підземки. Вони зникли з поля зору, щільно зімкнувшись і лупцюючи одне одного, як коти навесні.
— Ходімо, — пробурмотів Том, навдивовижу делікатно смикаючи Клая за сорочку. — Ходімо на той бік вулиці. Ну ж бо, пішли.
Клай дозволив перевести себе через Бойлстон-стрит. Він подумав, що або Том Маккурт був дуже обачним, або був везунчиком, тому що вони без пригод дісталися до іншого боку вулиці. Вони знову зупинилися перед магазином «Книги з колоній» («Найкраще з класики, найкраще з нового»), спостерігаючи за тим, як сумнівна переможниця битви біля метро попрямувала до парку, туди, де горів літак, а краплі крові стікали їй на комір з кінчиків сивого волосся, вкладеного у зачіску типу «жодних поблажок». Клая зовсім не здивувало те, що у бійці вистояла саме жінка, схожа на бібліотекарку чи вчительку латини, якій залишалося рік чи два до отримання золотого годинника. У колективах шкіл, де він вчителював, були такі дами, і ті з них, що дотягнули до такого віку, найчастіше були майже непотоплюваними.
Він розтулив рота, щоб сказати щось подібне Томові (сам він вважав це досить дотепним спостереженням), але зміг видобути з себе тільки жалібне квиління. Зір затуманився. Схоже, що Том Маккурт, чоловічок у твідовому костюмі, був не єдиним, хто не міг впоратися зі слізьми. Клай різко тернув рукою по очах, знову спробував заговорити і в черговий раз спромігся тільки на слізне кавкання.
— Нічого, — сказав Том. — Краще поплач.
І, стоячи перед вітриною зі старими книжками, якими була оточена друкарська машинка «Ройал», що походила з доби, коли ще не було й сліду мобільного зв'язку, Клай заплакав. Він оплакував Бізнес-вумен, Світлу Фею, Темну Фею і себе, тому що Бостон не був його домом, а дім ніколи не здавався йому таким далеким.
За парком Коммон Бойлстон-стрит звужувалася й була так запруджена машинами, розбитими й просто покинутими, що вони вже могли не боятися лімузинів-камікадзе або норовливих амфібій. І від цього ставало легше. Місто довкола них бахкало й билося, наче чорти у пеклі святкували Новий рік. Десь неподалік від них теж було дуже шумно (переважно спрацьовувала автомобільна й охоронна сигналізація), але сама вулиця у цей момент запалу була моторошно безлюдною. Ідіть в укриття, сказав їм офіцер Ульрих Ешленд. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.
Але за два квартали на схід від крамниці «Книжки з колоній», коли до не-зовсім-нічліжки, у якій зупинився Клай, залишався Ще один квартал, їм знову ж таки поталанило. Інший божевільний — цього разу молодий чоловік років двадцяти п'яти, з м'язами, що наче були накачані на тренажерах «Наутілус» і «Сайбекс», — вискочив із алеї просто перед ними і метнувся через дорогу, перестрибнувши через зчеплені бампери двох машин і на ходу вивергаючи з себе нескінченну лаву абракадабри. Він тримав по автомобільній антені у кожній руці й, простуючи своїм смертельним курсом, робив ними різкі випади вперед і назад, наче кинджалами. Він був голий і мав на собі тільки кросівки, схожі на новісінькі «Найкі» з яскраво-червоними галочками. Його член розгойдувався в обидва боки, як прискорений маятник дідусевого годинника. У фантастичному ритмі стискаючи й розслабляючи сідниці, він дістався до тротуару на дальньому кінці вулиці й звернув на захід, назад у напрямку Коммон.
Том Маккурт міцно стиснув руку Клая й повільно ослабив хватку тільки тоді, коли цей останній із тих, що досі траплялися на їхньому шляху, псих зник.
— Якби він нас помітив... — почав він.
— Еге ж, але цього не сталося, — відповів Клай. Він зненацька відчув себе абсурдно щасливим. Знаючи, що це відчуття минеться, він, проте, просто насолоджувався ним у цей момент. Він почувався як людина, що мала успішний розклад для того, щоб зірвати найбільший куш за всю ніч гри у карти.
— Мені шкода тих, кого він помітить, — сказав Том.
— А мені — тих, хто побачить його, — відповів Клай. — Ходімо.
Двері «Атлантик-авеню» були замкнені.
Це так здивувало Клая, що єдине, на що він спромігся у той момент, — просто стояти перед дверима, намагаючись повернути ручку і відчуваючи, як вона ковзає між пальців, та переварювати інформацію: замкнено. Двері його готелю замкнені, щоб він не міг увійти.
Том підійшов, став коло нього, притулився лобом до скла, щоб відблиски не заважали дивитися, і зазирнув усередину. З півночі — з Догана, безумовно, — донісся ще один надзвичайно потужний вибух, але цього разу Клай тільки здригнувся. Він не думав, що Том Маккурт взагалі якось відреагує. Тома занадто поглинуло видовище, яке постало перед його очима.
— На підлозі лежить мертвий, — нарешті сповістив він. — В уніформі, але надто старий, щоб бути коридорним.
— Мені не треба, щоб хтось ніс мій довбаний багаж, — сказав Клай. — Я просто хочу зайти у свій номер.
Том якось дивно схлипнув. Клай подумав, що чоловічок, мабуть, знову збирається розплакатися, але тоді збагнув, що він ледве стримує сміх.
На одній скляній панелі подвійних дверей було надруковано «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а на другій — відверта брехня: «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Том ляснув долонею по склу лівої панелі, між написом «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА» і рядом наклейок з назвами кредитних карток.
Тепер Клай теж зазирав усередину. Хол був не дуже великим. Ліворуч знаходилася стійка адміністратора. Праворуч — два ліфти. На підлозі лежав яскраво-червоний килимок. На ньому обличчям додолу, закинувши одну ногу на диван, лежав старий в уніформі. Його сідниці прикривав антикварний відтиск «Кер'єр енд Айвс» у рамці, на якому був зображений вітрильник.
Добрий гумор Клая наче рукою зняло, і коли Том почав вже не просто ляскати долонею, а барабанити по склу, він поклав руку на кулак Тома.
— Не старайся, — сказав він. — Вони все одно нас не впустять, навіть якщо вони живі й психічно здорові. — Він подумав про це і кивнув. — Тим паче якщо здорові.
Том здивовано подивився на нього.
— Не доганяєш, так?
— Га? А що я маю доганяти?
— Усе змінилося. Вони не можуть тримати нас на вулиці. — Том скинув Клаєву руку зі свого кулака, але не забарабанив, а знову притисся лобом до скла й заволав. Клай подумав, що, як на такого мініатюрного хлопця, кричить він досить гучно. — Гей! Гей, там, усередині!
Пауза. У холі без змін. Старий коридорний і досі був мертвий, а його сідниці прикривала картинка.
— Гей, якщо там хтось є, то краще відчиніть! Тут зі мною чоловік, який заплатив за проживання у цьому готелі, а я його гість! Відчиніть негайно, бо я візьму каменюку і розіб'ю скло! Чуєте мене?
— Каменюку? — повторив Клай. Він розсміявся. — Ти сказав каменюку? Просто чудово. — Утративши контроль над собою, він розреготався. А тоді краєм ока помітив ліворуч якийсь рух. Обернувшись, він побачив дівчину-підлітка, що стояла на вулиці трохи далі і дивилася на них поглядом знесиленої жертви стихійного лиха. Дівчинка була вдягнена у білу сукню, на якій угорі, наче нагрудник, розтікалася величезна пляма крові. Під носом, на губах і підборідді теж були сліди засохлої крові. Але, якщо не брати до уваги закривавлений ніс, інших поранень наче не було, і вона зовсім не скидалася на божевільну — лише на страшенно налякану. Майже смертельно налякану.
- Предыдущая
- 8/90
- Следующая
