Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 20
- Предыдущая
- 20/90
- Следующая
— Ох. Вибач.
— Усе нормально. Дурепа, — додала вона з таким презирством до самої себе, що Клай здригнувся у темряві.
— Ні, — сказав він. — Не картай себе, Алісо. Сьогодні був важкий день.
— Був важкий день! — повторила Аліса і засміялася. Клаю цей сміх дуже не сподобався. Такі самі нотки звучали в її голосі, коли вона назвала Томів будинок .прекрасним. Він подумав: «У неї буде істерика, і що тоді робити? У кіно істеричці дають ляпаса, і це завжди приводить її до тями, але в кіно принаймні видно, де вона».
Йому не довелося ні бити її по щоках, ні трусити, ні міцно тримати (це він, мабуть, зробив би в першу чергу). Аліса почула дивне звучання власного голосу, може, вхопила його і приборкала: спочатку це було здушене горлове булькання, тоді важке дихання, а потім настала тиша.
— Сідай, — сказав Том. — Ти, мабуть, дуже втомилася. І ти, Клаю. Піду по світло.
Клай намацав стілець і сів за стіл, якого майже не бачив, незважаючи на те, що очі вже повністю призвичаїлися до темряви. Щось прошурхотіло об холошу його штанів і затихло. Тихе «няв». Раф.
— Вгадай що? — почав він, звертаючись до ледь помітного обрису постаті, коли Томові кроки стихли. — Друзяка Рафер і мене налякав до чортиків. — Хоча насправді Клай зовсім не злякався.
— Ми мусимо його пробачити, — сказала вона. — Якби не цей кіт, Том був би так само божевільний, як і решта. Ото було б прикро.
— Це точно.
— Мені так страшно, — провадила вона далі. — Думаєш, завтра, при денному світлі, буде ліпше? Цей страх минеться?
— Не знаю.
— Ти, мабуть, місця собі не знаходиш через свою дружину та малого.
Клай зітхнув і потер обличчя.
— Найважче — змиритися з безпорадністю. Ми розлучилися, розумієш, і... — Він замовк і похитав головою. І не продовжував би, але вона подалася вперед і взяла його за руку. Її пальці були міцні й прохолодні. — Ми розійшлися навесні. Досі мешкаємо в одному маленькому містечку, моя мати назвала 6 це «солом'яним шлюбом». Моя дружина — вчителька початкових класів.
Він нахилився, намагаючись роздивитися її обличчя в темряві.
— Хочеш знати, що у цьому всьому найгірше? Якби це сталося рік тому, Джонні точно був би з нею. Але у вересні цього року він перейшов до середньої школи, яка розташована майже за п'ять миль від нашого дому. Я весь час намагаюся вирахувати, чи був він удома, коли весь світ збожеволів. Вони з друзями їздять автобусом. Я думаю, він мусив бути вдома. І гадаю, що він пішов просто до неї.
«Або витяг з наплічника свого мобільного і подзвонив їй!» — радісно підказав щур-паніка... і вкусив. Клай відчув, що його рука все міцніше стискає пальці Аліси, і змусив себе зупинитися. Але зупинити піт, що проступав на обличчі й руках, був не в змозі.
— Але ти не знаєш, — сказала вона.
— Ні.
— У мого тата фотоательє у Ньютоні, — сказала вона. — Я переконана, що з ним усе гаразд, він дуже самостійний, але він хвилюватиметься через мене. Мене і мою... Мою сам знаєш кого. — Клай знав. — Я весь час думаю про те, як він впорався з вечерею. Я знаю, це маячня, але він зовсім не вміє готувати.
Клай хотів було запитати її, чи був у її батька мобільний, але щось підказало йому цього не робити. Натомість він спитав:
— Ти сама зараз у порядку?
— Так, — озвалася вона і знизала плечима. — Що вже сталося з ним, те сталося. Я не можу нічого змінити.
«Краще б ти цього не казала», — подумав він.
— Я тобі казав, що у мого малого є мобільний? — Його власний голос видався йому різким, як вороняче каркання.
— Узагалі-то казав. Перед тим як ми перейшли міст.
— Так, звісно. — Він безупинно гриз свою нижню губу і змусив себе припинити це. — Але він не завжди його заряджав. Мабуть, і це я тобі казав.
— Так.
— Просто мені ніяк не дізнатися. — Щур-паніка вискочив зі своєї клітки. Він бігав і кусався.
Тепер обидві її руки зімкнулися над його руками. Він не хотів, щоб вона його заспокоювала, — важко перестати тримати себе в руках і дозволити заспокоїти — але здався, бо подумав, що сама потреба давати у неї набагато сильніша за його потребу прийняти. Їхні з'єднані руки так і лежали на маленькому кухонному столі Тома поряд із полив'яними сільничками та перечницями, і так їх застав Том, коли повернувся з підвалу з чотирма ліхтариками та ще не розпакованою гасовою лампою.
Ліхтарики виявилися непотрібними, бо гасова лампа давала достатньо світла. Воно було сліпучо-білим, але Клаєві подобалося це сяйво і те, як воно розігнало всі тіні, крім їхніх власних і котячої (які примхливо стрибали по стіні, наче декорація до Геловіну, вирізана з чорного гофрованого паперу).
— Думаю, слід затулити штори, — заявила Аліса.
Том якраз відкривав один із поліетиленових пакетів з «Метрополітан-кафе», на яких з одного боку було написано «ДЛЯ СОБАК», а з іншого — «ДЛЯ ЛЮДЕЙ». Припинивши це робити, він поглянув на неї з цікавістю.
— Навіщо?
Аліса знизала плечима і посміхнулася. Клай подумав, що ця посмішка най дивніша з-поміж усіх, які він будь-коли бачив на обличчі дівчини-підлітка. Аліса витерла кров з носа та підборіддя, але під очима залишилися темні кола від утоми. Гасова лампа знебарвила шкіру її обличчя, надавши йому смертельної блідості, а посмішка, що відкрила ледь помітний глянс зубів між тремтячими губами, на яких вже майже не лишилося помади, спантеличувала своєю дорослістю. Він подумав, що Аліса виглядає як кіноактриса кінця 1940-х, що грає світську левицю на межі нервового зриву. Крихітну кросівку вона поклала перед собою на стіл і розкручувала її одним пальцем. З кожним обертом черевичка шнурки злітали вгору і цокали. Клай сподівався, що вона скоро заб'ється в істериці. Що довше вона триматиметься, то гірше буде, коли її нарешті прорве. Її вже трохи відпустило, але цього було геть не досить. Дотепер він був єдиним, хто найбільше давав вихід своїм почуттям.
— Не думаю, що людям варто бачити нас тут, усередині, от і все, — відповіла вона й легенько підштовхнула кросівку. Ту, яку вона називала «бебі-найкі». Кросівка закрутилася. Шнурки підскочили і цокнули об Томів відполірований до блиску стіл. — Думаю, це може бути... погано.
Том подивився на Клая.
— Може, вона й має рацію, — сказав Клай. — Мені не подобається, що наш будинок — єдиний освітлений на весь квартал, дарма що світло в глибині.
Том підвівся і без зайвих питань затулив штори над мийкою.
У кухні було ще два вікна, тож він і їх завісив. Повертаючись до столу, Том змінив маршрут і зачинив двері, що вели з коридору до кухні. Аліса крутила перед собою на столі «бебі-найкі». У нерівномірному світлі гасової лампи, увімкненої на повну потужність, Клай побачив, що кросівка була рожево-пурпурова. Такі кольори могли привабити тільки дитину. Кросівка крутилася й крутилася. Шнурки злітали і цокали. Сідаючи, Том подивився на це і насупився, а Клай подумки наказав йому: «Скажи їй, нехай забере це зі столу. Скажи їй, що ти не знаєш, де воно було, і не хочеш, щоб воно лежало на твоєму столі. Цього буде досить, щоб вивести її з цього стану, і ми зможемо помалу подолати це. Скажи їй. Думаю, вона хоче, щоб ти їй це сказав. Вона тебе провокує».
Але Том тільки витяг бутерброди з пакета — ростбіф і сир, шинка і сир — і ощадливо розділив їх. З холодильника він дістав глечик чаю з льодом («Досі дуже холодний», — оголосив він) і висипав залишки з пакета із сирим м'ясом у котячу миску.
— Він на це заслуговує, — сказав він, мало не виправдовуючись. — А без електрики воно все одно зіпсується.
На стіні висів телефон. Клай зняв трубку, але це була чиста формальність, тим більше що зараз у трубці не було чутно навіть гудка. Апарат був мертвий як... як Бізнес-вумен там, біля Бостон-Коммон. Він сів за стіл і заходився їсти бутерброд. Попри відчуття голоду, апетиту не було.
Аліса тричі відкусила від свого бутерброда і поклала його на стіл.
- Предыдущая
- 20/90
- Следующая
