Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 10
- Предыдущая
- 10/90
- Следующая
Будівельник горланив щось тією абракадаброю, яка нагадувала говоріння мовами, а по його лівому біцепсу, поцяткованому веснянками, почала стікати кров. Дівчинці вдалося вивернутися, але ноги заплуталися, і вона незграбно впала, плачучи від страху та болю, її тіло опинилось наполовину на тротуарі, наполовину — у стічній канаві.
Клай не пам'ятав, як перетнув хол, і дуже слабо пригадував, як відіпхнув стільця, що перекривав шлях. Розбиті панелі скляних дверей, за якими він тепер стояв, обрамлювали його, як картину.
— Гей, членоголовий! — закричав він і відчув незначне полегшення, коли словесний потік маячні на якусь мить спинився і здоровань застиг наче вкопаний. — Так, ти! Я з тобою розмовляю! — А тоді вигукнув єдине, що зміг вигадати у той момент: — Коли я трахав твою маму, вона лежала як колода!
Здоровенний маніяк у жовтій футболці вигукнув щось зловісне, на зразок того, що кричала перед своїм кінцем Бізнес-вумен — лихе, як «Р-рест!» — і різко розвернувся до будівлі, у якої зненацька виросли зуби, з'явився голос, і вона напала на нього. Він бачив там що завгодно, але тільки не похмурого чоловіка зі спітнілим обличчям, що тримав у руці ніж, висунувшись із прямокутної рами, у якій недавно було скло, тому що Клаєві зовсім не довелося атакувати. Чоловік у жовтій футболці стрибнув прямо на лезо різницького ножа. Шведська сталь плавно ввійшла у відвисле засмагле воло під підборіддям здорованя і випустила на волю червоний потік. Навдивовижу гарячий, майже як чашка щойно налитої кави, він омив руку Клая, але той поборов у собі відразу і не відступив. Натомість він засунув ножа ще глибше і нарешті відчув, як лезо натрапило на перешкоду. Рух ножа трохи вповільнився, та його вже годі було зупинити. Лезо пройшло крізь хрящ і, пропоровши шкіру, вийшло на потилиці. Велетень упав уперед (однією рукою Клай аж ніяк не міг його втримати, бо тип був у біса важкий і важив, мабуть, фунтів двісті шістдесят — двісті дев'яносто), на мить прихилившись до дверей, наче п'яний до ліхтаря. Карі очі викотилися з орбіт, язик у плямах нікотину звисав набік, а з шиї бив фонтан крові. Потім його коліна підломилися, і він впав на землю. Клай міцніше взявся за рукоятку ножа і з подивом побачив, що він виходить дуже легко. Значно легше, ніж зі шкіряного портфеля, ущільненого картоном.
Коли божевільний упав, Клай знову побачив дівчину, що стояла одним коліном на тротуарі, а другим — у канаві та несамовито кричала, а волосся завісою спадало їй на обличчя.
— Ну годі, — сказав Клай. — Не треба, дитинко. — Але вона нестримно кричала.
Її звали Аліса Максвел. Це все, що вона могла їм повідомити. А ще сказала, що вони з матір'ю приїхали до Бостона поїздом з Боксфорда, щоб дещо купити. Вони часто приїздили по середах, бо середа в її школі була днем, який вона називала «коротким». Судячи зі слів Аліси, вони зійшли з поїзда на Південному вокзалі й піймали таксі. На водієві була синя чалма. З усього, що сталося до того моменту, як голомозий адміністратор нарешті відімкнув розбиті двері мотелю «Атлантик-авеню» та впустив її, останнім епізодом, який вона пригадувала, була синя чалма.
Але Клаєві здалося, що пам'ятає вона більше. Такого висновку він дійшов, коли побачив, як вона затремтіла у відповідь на запитання Тома, чи був у неї або в матері мобільний телефон. Вона стверджувала, що не пам'ятає, але Клай був переконаний, що мобільники були в обох чи принаймні в однієї з них. Схоже, що нині вони є у кожного. Він був лише тим винятком, який підтверджує правило. А ще був Том, який завдячував своїм життям котові, що скинув мобільник зі столу.
Вони поговорили з Алісою (розмова здебільшого відбувалася таким чином: Клай ставив питання, а дівчина сиділа мовчки, розглядаючи свої подряпані коліна, й час від часу заперечно хитала головою) у холі готелю. Потім Клай із Томом відтягли труп Франкліна за стійку, проігнорувавши гучний ексцентричний спротив голомозого адміністратора, який волав, що під ногами він йому там не потрібен. Після цього адміністратор, який назвався просто «пан Рікарді», сховався у своєму кабінеті. Клай пішов за ним, аби впевнитися в тому, що пан Рікарді дійсно казав правду про виведене з ладу телебачення, а потім дав йому спокій. Як сказала 6 Шарон Ріддел, пан Рікарді замкнувся у своїй мушлі.
Але він не був би собою, якби відпустив Клая, не здійснивши контрольний постріл.
— Тепер ми доступні для цілого світу, — сказав він уїдливо. — Сподіваюся, ви хоча б знаєте, чого цим добилися.
— Пане Рікарді, — так терпляче, як тільки міг, відповів йому Клай, — менш ніж годину тому я бачив, як на тому боці Бостон-Коммон розбився літак. Судячи зі звуків, у Догані те саме відбувається і з іншими, великими, літаками. Може, ті самогубці навіть самі спрямовують їх на термінали. По всьому центру лунають вибухи. Я 6 сказав, що сьогодні весь Бостон доступний для цілого світу.
Наче підтверджуючи цю думку, вгорі щось важке гупнуло на підлогу. Пан Рікарді навіть не підвів очей. Він тільки зробив у напрямку Клая жест, що мав би означати «іди геть». Не маючи змоги дивитися телевізор, він просто сів на стілець за стійкою і похмуро втупився у стінку.
Клай і Том забарикадували двері двома стільцями у стилі доби королеви Анни, затуливши їхніми спинками отвори у дверних рамах, де нещодавно було скло. Хоча Клай і був упевнений, що замкнутися у готелі від вулиці — це надто слабкий або й відверто невдалий спосіб убезпечити себе, проте вважав, що добре було б заступити огляд з вулиці, й Том був цілком із ним згодний. Поставивши стільці, вони опустили жалюзі на головному вікні холу. У приміщенні стало значно темніше, а на яскраво-червоному килимі з'явилися слабкі тіні від решітки, що нагадувала в'язничну.
Подбавши про безпеку і вислухавши радикально стислу історію Аліси, Клай нарешті підійшов до телефону, що був за стійкою. Він глянув на годинника: той показував 16:22 — що було 6 цілком логічно, якби не було втрачене відчуття часу. Здавалося, відтоді, як Клай побачив у парку чоловіка, котрий кусав собаку, минула ціла вічність. Або що час просто зупинився. Одначе час ішов так, як його вимірювали люди, і в Кент-Понді Шарон о цій порі вже напевно повернулася до будинку, про який він досі думав як про свій дім. Йому вкрай необхідно було поговорити з нею. Переконатися, що з нею нічого не сталося, і повідомити, що й з ним усе гаразд. Але було щось важливіше. Важливо було впевнитися, що Джонні в безпеці, але навіть не це так непокоїло Клая. Було щось ще важливіше. Життєво важливе.
Ні в нього, ні в Шарон (це він міг сказати напевно) не було мобільного. Відтоді, як вони розлучилися у квітні, вона могла придбати телефон, але вони мешкали в одному містечку, він майже щодня бачився з нею і думав, що якби у неї справді з'явився телефон, то він би знав. Перш за все тому, що вона дала б йому номер, правда? Правда. Але...
Але у Джонні був мобільник. У Крихітки Джонні, який вже не був малюком (бо дванадцять років — це немало) і зажадав мобільник на свій останній день народження. Червоний телефон з мелодією дзвінка з його улюбленої телепередачі. Авжеж, йому було заборонено не тільки вмикати його, а навіть виймати з наплічника в школі. Але уроки вже закінчилися. Насправді Клай і Шарон заохочували його носити телефон із собою, почасти через розлучення. Бо траплялися екстрені випадки або невеличкі ускладнення: наприклад, якби Джонні не встиг на автобус. Єдине, за що міг ухопитися Клай, — це слова Шарон про те, як вона останнім часом, зазираючи в кімнату Джонні, все частіше бачила, що забутий телефон лежить на столі чи підвіконні коло ліжка, не підключений до зарядного пристрою, з дохлою батарейкою.
І все одно думка про червоний мобільний Джонні цокала у його голові, наче вибуховий пристрій.
Клай доторкнувся до стаціонарного телефону на стійці, але потім забрав руку. На вулиці ще щось вибухнуло, але звук ішов здаля: наче розірвався артилерійський снаряд, а ви в цей час перебуваєте далеко за лінією фронту.
- Предыдущая
- 10/90
- Следующая