Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 29
- Предыдущая
- 29/109
- Следующая
— Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв’язки, і то як він захоче, — про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір’ю.
— Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!
— Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.
Віра пильно дивилася на нього, побліднувши і вся тремтячи. В очах її боролися радість і лють.
— А тепер одягайся, — сказав Герб. — Нам треба їхати.
Всю довгу дорогу до Бангора вони мовчали. Щастя, яке мало б поєднати їх, не було. Була тільки палка, войовнича радість у душі Віри. Вона сиділа виструнчившись, тримаючи на колінах Біблію, розгорнуту на двадцять третьому псалмі.
О чверть на дев’яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:
— Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?
— Так, звичайно, хочу.
Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п’ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.
Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.
— А як вони на вигляд? Я маю на увазі…
— Вигляд у них чудовий.
— Еге. Добре.
— Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.
— Це розпорядження доктора Брауна?
— І доктора Вейзака.
— Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.
Марі видимо вагалася.
— Щось іще? — спитав Джонні.
— Та ні… не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.
Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.
Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль — тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість — тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього.
Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.
Ледве він устиг про це подумати як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:
— Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.
Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, — і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.
З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:
— Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.
Очі її розширились, вона облизнула губи — а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим — простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.
— Здоров, синку, — мовив він. — Добре, що ти знов з нами.
Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, — і залився слізьми.
— Пробачте, — сказав він. — Пробачте, це просто…
— Плач, плач, — промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. — Поплач, іноді це корисно.
І Джонні плакав.
Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.
— Ой, мовчи вже ти, горе, — мовила Віра.
Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:
— Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання — це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев’ятій сказано…
— Віро, — застережливо мовив Герб.
— Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.
— Ти… ти знаєш?
— Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це… почути, як ти все пояснюєш… ось тільки стану знов на ноги.
Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.
— Це навернення! — голосно вигукнула Віра. — Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!
— Віро, тихше, — сказав Герб. — Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.
— Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.
— Ти повернешся додому, — сказала Віра. — В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім’ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.
— Ну звісно… Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене…
— Так-так, я піду. — Віра поцілувала його в щоку й підвелася. — Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому — я тебе відгодую. — І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.
— І давно вона стала така? — тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.
— Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.
— То вона…
— Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.
— Сам не знаю, — відказав Джонні. — Тату, а де Сейра?
Герб нахилився й затис долоні між колін.
— Не хочеться про це казати, Джоне, але…
— Вона вийшла заміж? Заміж?
Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.
— О боже, — глухо мовив Джонні. — Я цього й боявся.
— Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне… ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. — Голос його захрип і винувато тремтів. — Лікарі казали… е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів… І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.
— Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.
— Мені… треба до цього звикнути, — видушив із себе Джонні.
— Атож. Я розумію.
— Ти її бачив?
- Предыдущая
- 29/109
- Следующая
