Вежа блазнів - Сапковский Анджей - Страница 18

• Предыдущая
• 18/139
• Следующая

Завіша довго мовчав, було видно, що поринув у роздуми. Він мовчав так довго, що Рейневан вирішив, що Завіша перемовчить дивні слова дивної нічної істоти. Однак помилився.

— Я, — урвав своє мовчання Завіша, — меча залізного чоловік[93]. Я знаю, що мене чекає. Знаю свою долю. Знаю її вже майже сорок років, іще з того дня, як узяв у руки меч. Але я не буду озиратися. Не обертатимуся на залишені за конем гундсфельди[94], псячі могили і королівські підступи, на підлість, на ницість та на безбожність духу. Я не зверну з обраного шляху, милостивий Гансе Майн Ігелю.

Ганс Майн Ігель не промовив ані слова, але його величезні очі спалахнули ще яскравіше.

— Тим не менше, — Завіша Чорний потер чоло, — я волів би, щоб, як і Рейневанові, ти напророкував мені любові. Не смерті.

— Я також, — сказав Ганс Майн Ігель, — волів би. Бувайте.

Створіння раптом збільшилося, дуже настовбурчило шерсть. І зникло. Розчинилося в мороці, у тому самому мороці, з якого виринуло.

Коні форкали й тупцювали в темряві. Пахолки хропіли. Небо світлішало, над верхівками дерев блідли зорі.

— Надзвичайно, — сказав Рейневан. — Це було надзвичайно.

Сулимець, вихоплений із дрімоти, підняв голову.

— Що? Що надзвичайно?

— Цей… Ганс Майн Ігель. Знаєте, пане Завішо, що… Ну, я мушу визнати… Ви в мене викликали захват.

— Чим?

— Коли він виринув із пітьми, ви навіть не здригнулися. Ба, та у вас навіть голос не затремтів. А як ви потім із ним розмовляли — це було просто дивовижно… А то ж була… Нічна істота. Нелюдь… Чужий нам…

Завіша Чорний з Гарбова довго дивився на нього.

— Я знаю безліч людей… — відповів він нарешті дуже серйозним голосом, — безліч людей, набагато для мене чужіших.

Світанок був імлавий, вологий, краплини роси цілими гірляндами висіли на павутинках. Ліс був тихий, проте грізний, як сплячий хижак. Коні скоса позирали на випари, що стелилися над землею, форкали, трясли головами.

За лісом, на роздоріжжі, стояв кам'яний хрест. Одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. І вельми запізнілого каяття.

— Тут ми розстанемося, — сказав Рейневан.

Сулимець подивився на нього, але від коментарів утримався.

— Тут ми розстанемося, — повторив хлопець. — Як і вам, мені також не до смаку озиратися на гундсфельди. Як і вам, мені огидна думка про підлість і ницість духу. Я повертаюся до Аделі. Бо… Не має значення, що казав той Ганс… Моє місце коло неї. Я не втікатиму, як боягуз, як дрібний злодюжка. Я буду боротися з тим, з чим мені випаде боротися. Як боролися ви під Німецьким Бродом. Прощавайте, шляхетний пане Завішо.

— Прощавай, Рейнмаре із Беляви. Бережи себе.

— І ви себе бережіть. Хто знає, може, коли-небудь іще побачимося.

Завіша Чорний із Гарбова довго дивився на нього. Нарешті сказав:

— Не думаю.

За лісом, на роздоріжжі, стояв кам'яний покутний хрест. Одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. І вельми запізнілого каяття.

Плечі хреста закінчувалися у вигляді листочків конюшини. На його трохи розширеній внизу основі було висічено сокиру — знаряддя, за допомогою якого покутник відправив на той світ ближнього. Чи навіть кількох ближніх.

Рейневан уважно придивився до хреста. І дуже негарно вилаявся.

Це був точнісінько той самий хрест, біля якого биті три години тому він попрощався із Завішею.

Винен у цьому був туман, який іще від світанку, неначе дим, стелився полями і лісами, винна в цьому була мжичка, яка дрібними крапельками врізалася в очі, а коли припинилася, то туман став іще густішим. Винен у цьому був сам Рейневан, його втома і невиспаність, його неуважність, викликана безкінечними думками про Аделю фон Стерча та про плани її звільнення. А зрештою, хтозна. Бо, може, насправді винні у цьому були мамуни[95], звідниці, лісовики, мавки, кобольди[96], домовики, ірліхти[97] та інше чортовиння, яке масово населяє шльонські дрімучі ліси, спеціалізуючись на тому, щоб зводити подорожніх на манівці? Чортовиння, менш симпатичне і менш доброзичливе, ніж Ганс Майн Ігель, з яким він познайомився вночі, — якісь Гансові родичі та знайомі?

Але шукати винних не мало сенсу, і Рейневан знав про це аж надто добре. Треба було розумно оцінити ситуацію, що склалася, прийняти рішення і діяти відповідно до нього. Він зліз з коня, сперся на покутний хрест і почав посилено розмірковувати.

Замість того, щоби через три години їзди бути вже де-небудь на півдорозі до Берутова, він цілий ранок їздив колами й усе ще був там, звідкіля й виїхав, себто поблизу Бжега, та ще й не далі, ніж за милю від міста[98].

«А може, — подумав він, — може, мене провадила доля? Може, вона дала мені знак? Може, варто усе-таки скористатися з того, що я так близько, і податися до міста, в дружню лікарню Святого Духа, і там попросити допомоги? Чи краще не втрачати часу і, відповідно до первісного плану, їхати просто в Берутів, у Ліготу, до Аделі?».

«Міста треба остерігатися», — вирішив він, добре поміркувавши. Його добрі, ба навіть дружні зв'язки з бжегськими святодухівцями були відомі всім, а значить, і Стерчам. Крім того, через Бжег проходив шлях до йоаннітської командорії в Малій Олесниці — місця, в якому його хотів ізолювати князь Конрад Кантнер. При тому, що наміри князя були в принципі добрі, при тому, що, з іншого боку, Рейневан абсолютно не мав бажання провести кілька років на покуті в йоаннітів, — хто-небудь з почту Кантнера міг проговоритися або поласитися на гроші, а значить, тоді зовсім не можна було виключати того, що Стерчі зачаїлися біля бжегських рогаток.

«Значить, Аделя, — подумав він, — йду до Аделі. Виручати Аделю. Як Трістан до Ізольди, як Ланселот до Гіневри, як Гарет до Ліонесси, як Гінглен до Есмеральди, як Пальмерін до Полінарди, як Медоро до Анжеліки. Словом, усе це трохи немудро і трохи ризиковано, мало того, трохи по-божевільному, просто левові в пащу. Але, по-перше, цим я можу збити з пантелику переслідувачів, цього вони можуть не сподіватися. По-друге, Аделя в біді, чекає і, мабуть, тужить, а я не можу допустити, щоб вона чекала».

Рейневан аж просвітлів, а разом з ним, немов після доторку чарівної палички Мерліна, почало розпромінюватися й небо. Усе ще було туманно і волого, але вже відчувалося сонце, уже щось там угорі помалу прояснялося, а всюдисуща сірість почала набувати барв. Птахи, які досі понуро мовчали, почали несміливо озиватися, аж доки врешті-решт не розщебеталися остаточно. Краплини на павутинках срібно виблискували. А кілька шляхів, котрі відходили від роздоріжжя, потопаючи в ранковому тумані, здавалися якимись казково-неземними.

А на те, щоби не піддатися омані, теж існував спосіб. Сердячись на себе за те, що був надто самовпевненим і не подумав про це раніше, Рейневан розгорнув ногою бур'яни, якими поросло підніжжя хреста, а тоді пройшовся узбіччям дороги. Швидко і легко знайшов те, що шукав. Перистий луговий кмин, всіяну рожевими квіточками зубчатку, молочай. Очистив стебла від листків, склав їх разом. Трохи часу пішло на те, щоби згадати, як та на які пальці накручувати стеблини, як переплести, як зробити nodus, вузол. Та ще — як звучить заклинання.

• Предыдущая
• 18/139
• Следующая