Вежа блазнів - Сапковский Анджей - Страница 10

• Предыдущая
• 10/139
• Следующая

«Старий шкарбун, пердун, паралітик, батьком велить себе називати, а він же мені всього лише дядько, батьків брат. Одначе мушу це стерпіти. Бо коли він нарешті простягне ноги, я, найстарший Стерча, стану нарешті главою роду. Спадком, вочевидячки, доведеться поділитися, але главою роду буду я. Усі це знають. Ніщо мені не перешкодить, ніхто не може мені в цьому…»

«Перешкодити, — Апечко впівголоса вилаявся, — мені може скандал з Рейневаном і дружиною Гельфрада. Перешкодити мені може кровна помста, що означає сварку з ландфридом[63]. Перешкодити може наймання убивць і розбійників. Гучне переслідування, гноєння в ямі, побиття і катування хлопчини — родича Ностіців, близького по крові П'ястам. І ленника Яна Зембицького. А вроцлавський єпископ Конрад, котрий Балбулуса любить так само, як Балбулус його, тільки і жде нагоди вхопити Стерчів за сраку.

Погано, погано, погано.»

«А у всьому, — вирішив зненацька Апечко, длубаючись у зубах, — винен Рейневан. Рейнмар із Беляви. І за це він заплатить. Але не так, щоб розворушити цілий Шльонськ. Заплатить звичайно, зовсім тихо, у темряві, ножем між ребра. Коли — як це влучно вгадав Балбулус — таємно з'явиться в Ліготі, в монастирі цистерціанок, під віконцем своєї коханки, Гельфрадової Аделі. Один удар ножем — і бульк до цистерціанського ставка з коропами. І ша. Шукай вітру в полі.

З іншого боку, дорученнями Балбулуса легковажити не можна. Хоча б уже тільки тому, що Недоріка звик контролювати виконання своїх наказів. А відтак доручає їх виконувати не одній, а кільком особам.

То що ж робити, до дідька?»

Апечко голосно вбив ніж у кришку столу, за одним махом вихилив чашу. Підняв голову, зустрівся з поглядом товстої економки.

— Чого вилупилася? — гаркнув він.

— Старий пан, — спокійно промовила економка, — нещодавно придбав ще й чудового італійського. Я накажу, щоб націдили, пане?

— Аякже, — Апечко мимоволі посміхнувся, відчув, як спокій жінки передається і йому. — Аякже, так, накажіть, щоби націдили, скуштуємо, що ж там таке дозріло в Італії. І пошліть також пахолка до вартівні, одна нога тут, а друга там, хай мені бігом з'явиться хтось такий, хто добре скаче верхи, але щоб і голову мав на плечах. Такий, хто зуміє послання доставити.

— Як накажете, пане.

Підкови загупали по мосту, гонець, який покидав Стерцендорф, озирнувся, помахав рукою своїй нареченій, що проводжала його з валу біленькою хустинкою. І раптом гонець помітив рух на освітленій місяцем стіні вартівні, невиразну тінь, і ця тінь пересувалася. «Що за чорт, — подумав він, — що ж це там таке лазить? Пугач? Сова? Кажан? А може…»

Гонець пробурмотів заклинання від злого ока, сплюнув у замковий рів і пришпорив коня. Послання, що його він віз, було терміновим. А пан, який його дав, — суворим.

Тому він не бачив, як великий стінолаз розпростер крила і безшелесно, мов привид, ніби нічна примара, полетів над лісами на захід, у бік долини Відави.

Замок Сенсенберг, як знали всі, побудували тамплієри, і вони неспроста вибрали саме це, а не інше місце. Вершечок гори, що здіймався над нерівною кручею, був ще у незапам'ятні часи місцем культу поганських богів, тут стояло капище, на якому, як говорилося у переказах, прадавні мешканці цих земель, требов'яни й бобряни, приносили своїм ідолам людські жертви. І навіть у ті часи, коли від капища залишилися тільки кола гладких, замшілих, схованих серед бур'янів каменів, поганський культ і далі ширився, на вершечку гори й далі палахкотіли купальські вогнища. Ще в 1189 році вроцлавський єпископ Жирослав погрожував суворими карами тим, хто наважиться відзначати на Сенсенбергу festum dyabolicum et maledictum[64]. Та й пізніше, ще й через без малого сто років, єпископ Лаврентій гноїв у льохах тих, котрі святкували.

А тим часом, як було сказано, прибули тамплієри. Побудували свої сілезькі замочки, грізні й зубаті мініатюри сирійських краків[65], що зводилися під наглядом людей, обмотаних хустками, і з обличчями темними, як дублена бичача шкура. Не могло бути випадковим, що для розміщення фортець завжди вибирали священні місця древніх культів, які відходили в непам'ять, — як-от Мала Олесниця, Отмент, Рогів, Габендорф, Фішбах, Петервіц, Овесно, Липа, Брацішова Гура, Сребрна Гура, Кальтенштайн. І, звичайно, Сенсенберг.

А потім тамплієрам настав кінець. Справедливо чи ні, сперечатися пізно, але з ними покінчили, всі знають, як це було. Їхні замки забрали собі йоанніти, розтягли поміж собою монастирі, які швидко багатіли, та сілезькі магнати, які швидко виростали. Деякі, попри усю могутність, що дрімала при їхніх витоках, надзвичайно швидко перетворилися на руїни. Руїни, яких уникали, які оминали. Яких боялися.

І не без причини.

Незважаючи на швидкий поступ колонізації, незважаючи на спраглих землі поселенців, що хвилею накотилися із Саксонії і Тюрінгії, Надрейнії і Франконії, гору і замок Сенсенберг і надалі оточувала широка смуга нічийних земель, пустирищ, де ступала нога хіба лише браконьєра чи втікача. Саме від них, браконьєрів і втікачів, уперше почуто розповіді про незвичайних птахів, про моторошних вершників, про вогні, які миготіли у вікнах замку, про дикі співи й люті верески, про страхітливу органну музику, що долинала немовби з-під землі.

Були такі, котрі не вірили. Були й такі, котрих вабив скарб тамплієрів, який начебто все ще лежав десь у підземеллях Сенсенберга. Були просто цікаві та з неспокійною душею.

Такі не поверталися.

Тієї ночі, якби десь коло Сенсенберга опинився якийсь браконьєр, утікач або шукач пригод, гора і замок дали би привід для чергових легенд. З-за обрію насувалася буря, небо раз у раз загоралося сполохами далеких блискавок, настільки далеких, що не чути було навіть гуркоту грому. А чорна на тлі палахкотливого неба брила замку раптом загорілася яскравими очницями вікон.

Була-бо всередині того, що здавалося руїною, величезна, з високим склепінням лицарська зала. Свічники, канделябри і смолоскипи, які горіли в залізних обоймах, освітлювали її, видобували з мороку фрески на голих стінах. Фрески зображували лицарські та релігійні сцени. На величезний круглий стіл, що стояв посередині зали, дивилися Персеваль, котрий стояв навколішки перед Граалем, і Мойсей, який зносив кам'яні скрижалі з гори Синай. Роланд у битві під Альбраккою і святий Боніфацій, що приймав мученицьку смерть від фризійських мечів. Годфрид Бульйонський, що в'їжджав до завойованого Єрусалима. А також Ісус, який удруге падав під вагою хреста. Усі вони дивилися своїми дещо візантійськими очима на стіл і лицарів, які сиділи за ним, — у повних обладунках та в плащах із каптурами.

Крізь відчинене вікно на хвилі вітру влетів великий стінолаз.

Птах зробив коло, відкидаючи примарну тінь на фрески, сів, нашорошивши пір'я, на спинку одного зі стільців. Розкрив дзьоб і заскрекотів, але перш ніж скрекіт стих, на стільці сидів уже не птах, а лицар. У плащі й каптурі, схожий на інших, немов брат-близнюк.

— Adsumus[66], — глухо промовив Стінолаз. — Ми тут, Господи, зібралися в ім'я Твоє. Прийди до нас і будь із нами.

— Adsumus, — в один голос повторили лицарі, що зібралися за столом. — Adsumus! Adsumus!

Відлуння промчалося замком, ніби гуркіт грому, як відгуки далекої битви, як гупання тарана об міську браму. І поволі завмерло поміж темними коридорами.

— Слава Господу, — проказав Стінолаз, коли запанувала тиша. — Наближається день, коли прахом ляжуть усі вороги Його. Горе їм! І тому ми тут!

• Предыдущая
• 10/139
• Следующая