Выбери любимый жанр

Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

Головнокомандувачем хрестового походу франкфуртський сейм назвав Отто фон Цігенгайна, архієпископа Трірського. Закликали, кого вдалося, до зброї і під знаки хреста. І ось стали напоготові армії. Прийшов із військом Фрідріх Гогенцоллерн Старший, курфюст бранденбурзький. Стала до зброї Баварія під князем Генріхом Багатим, став фальцграф Иоганн з Ноймаркта та його брат, фальц-граф Отто з Мосбаха. Прибув на збірний пункт малолітній Фрідріх Веттін, син зваленого неміччю Фрідріха Войовничого, курфюрста Саксонії. Прибули, кожен із сильним гуфом, Рабан фон Гельмштет, єпископ Шпеєра, Анцельм фон Неннінген, єпископ Аугсбурга, Фрідріх фон Ауфзесс, єпископ Бамберга. Йоганн фон Брун, єпископ Вюрцбурга. Депольт де Ружмон, архієпископ Безансона. Прибули збройні зі Швабії, Гесії, Тюрінгії, з північних міст Ганзи.

Хрестовий похід вирушив на початку липня, через тиждень після Петра й Павла[18], перейшов кордон і посунув углиб Чехії, позначаючи свій шлях трупами й згарищами. У середу перед днем святого Якова[19] хрестоносці, посилені загонами чеського католицького ландфриду, стали під Стршибором, в якому сидів гуситський пан Пршибік де Кленове, і взяли в облогу град, з тяжких бомбард дуже дошкульно його обстрілюючи. Однак пан Пршибік тримався мужньо і здаватися не думав. Облога тривала, час минав. Нетерпеливився бранденбурзький курфюрст Фрідріх, кричав, що це ж хрестовий похід, радив негайно йти далі, атакувати Прагу. Прага, волав він, це caput regni[20], хто має Прагу, той має Чехію…

Гарячим, жарким було літо 1427 року.

А що, питаєте, на це Божі воїни? Що Прага, питаєте?

Прага…

Прага смерділа кров’ю.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

у якому Прага смердить кров’ю, Рейневан тягне за собою хвоста, а потім — по черзі — нудить рутиною, пригадує, тужить, святкує, бореться за життя і потопає в перині. А тло — Історія Європи — викидає коники, показує фокуси й звискує на поворотах.

Прага смерділа кров’ю.

Рейневан обнюхав обидва рукави куртки. Він щойно вийшов зі шпиталю, а в шпиталі, як воно буває в шпиталі, майже всім пускали кров і регулярно вирізали гнійники, та й ампутації відбувалися з частотою, гідною кращого застосування. Одяг міг просякнути запахом, в цьому не було би абсолютно нічого надзвичайного. Але куртка пахла тільки курткою. Нічим більше.

Він підвів голову, принюхався. З півночі, з лівого берега Влтави, доносився запах бур’янів і бадилля, що їх палили в садах і на виноградниках. Від ріки, крім того, тхнуло мулом і стервом: стояла спека, рівень води сильно впав, відкриті береги й висохлі лахи вже досить довго доставляли місту незабутні враження від ароматів. Але цього разу смердів не мул. Рейневан був у цьому впевнений.

Легкий змінний вітерець часом повівав зі сходу, з боку Поржичської брами. З боку Віткова. А земля під Вітковським пагорбом могла, чому б і ні, виділяти запах крові. Бо таки чимало крові в неї всоталося.

“Але це, мабуть, усе-таки неможливо, — Рейневан поправив на плечі ремінь торби й жваво подався вуличкою вниз. — Це неможливо, щоби з Віткова було чути кров. По-перше, це досить далеко. По-друге, битва відбулася влітку 1420 року. Сім років тому. Сім довгих років”.

Він енергійною ходою проминув костел Святого Хреста. Та сморід крові не розвіявся. Зовсім навпаки. Посилився. Бо раптом — для різноманітності — повіяло з заходу.

“Гм, — подумав він, дивлячись у бік розташованого неподалік гетто, — камінь — це не земля, стара цегла і тиньк пам’ятають чимало, чимало в собі затримують. Що поглинуть, те смердить довго. А там, під синагогою, у вуличках і будинках, кров лилася ще рясніше, ніж на Віткові. І в трохи менш давніх часах. У 1422 році, під час кривавого погрому, під час заворушень, які вибухнули в Празі після екзекуції Яна Желівського. Розлючений стратою свого улюбленого трибуна люд Праги повстав, щоби мстити, щоб палити і вбивати. Найсильніше, як завжди, дісталося жидівській дільниці. Жиди зі стратою Желівського не мали абсолютно нічого спільного, і не були ані найменшою мірою винними у його долі. Але кому це заважало.”

Рейневан за цвинтарем при костелі Святого Хреста повернув, пройшов повз шпиталь, вийшов на Старий вугільний торг, перетнув невелику площу і заглибився в брами та тісні провулки, що вели до Длоугої Тршіди[21]. Запах крові вивітрився, зникнув у морі інших запахів. Брами й провулки смерділи-бо всім, що тільки можна було уявити.

Длоуга Тршіда, натомість, привітала його домінуючим і просто приголомшливим запахом хліба. У пекарських крамницях, на лядах і прилавках золотилася, скільки сягало око, красувалася і пахтіла славетна празька випічка. Хоча в госпісі він снідав і голоду не відчував, проте не втримався — у першій же пекарні купив дві великі свіжесенькі булки. Булки, які тут називали цальтами[22], мали настільки виразно еротичну форму, що Рейневан досить довго йшов Длоугою Тршідою, наче вві сні, натикаючись на крамниці, поринувши у гарячі, як пустельний вихор, думки про Ніколетту. Про Катажину Біберштайн. Серед перехожих, на яких він наскакував і яких штовхав, було кілька дуже привабливих пражанок різного віку. Він їх не помічав. Неуважно просив вибачення та йшов далі, й навпереміну то гриз цальту, то вдивлявся в неї, як зачарований.

Ринок Старого Міста привів його до тями смородом крові.

“Гм, — подумав Рейневан, доїдаючи цальту, — тут воно, може, й не дивно. Саме для цієї бруківки кров — річ звичайна. Адже Яна Желівського і вісьмох його товаришів стяли саме тут, у Ратуші Старого Міста, заманивши їх сюди того березневого понеділка. Коли після віроломної страти в ратуші мили підлогу, червона піна лилася з-під воріт ручаями, стікала, здається, аж до ганебного стовпа посеред ринку й збиралася там величезною калюжею. А невдовзі, коли звістка про смерть трибуна викликала в Празі вибух гніву й жадобу помсти, кров потекла всіма навколишніми канавами.”

У напрямку костелу Матері Божої Перед Тином[23] ішли люди, купчилися в підсінні, яке вело до воріт храму. “Рокіцана буде проповідувати, — подумав Рейневан. — Варто би послухати, що Ян Рокіцана може сказати”. Вислуховувати проповіді Яна Рокіцани завжди мало сенс. Завжди. А надто тепер, у часи, коли так званий перебіг подій постачав теми для проповідей у просто-таки страхітливому темпі. Було, ой було про що проповідувати. І варто було слухати.

“Немає часу, — нагадав він собі. - Є важливіші справи. І є проблема.

Проблема полягає в тому, що за мною стежать”.

* * *

Те, що за ним стежать, Рейневан зауважив уже давно. Одразу після виходу з госпісу, біля костелу Святого Хреста. Переслідувачі були дуже вмілі, не впадали в око, дуже спритно ховалися. Але Рейневан помітив за собою хвіст. Бо це було вже не вперше.

Він знав, у принципі, ким були ті, що за ним стежили, і за чиїм наказом вони це робили. Але це не мало особливого значення. Йому треба було відірватися від хвоста. Він навіть мав план.

* * *

Він вийшов на людний, галасливий і смердючий Худоб’ячий торг, змішався з натовпом, який рухався у бік Влтави та Кам’яного мосту. Він хотів зникнути, а на мості, у вузькій горловині, в тіснині, що з’єднувала Старе Місто з Малою Страною і Градчанами, у натовпі та юрмі, були великі шанси зникнути. Рейневан петляв у тисняві, налітаючи на перехожих і збираючи прокльони.

— Рейнмар! — один із тих, на кого він з розгону наскочив, замість почастувати його, як решта, “сучим сином”, назвав його хресним іменем. — Ради Бога! Ти тут?

вернуться

18

Через тиждень після Петра і Павла — 6 липня.

вернуться

19

День святого Якова — 25 липня.

вернуться

20

Praga caput regni (“Прага — голова королівства” (лат.)) — напис на гербі Праги.

вернуться

21

Длоуга тршіда (Dlouha Trida) — Довгий проспект, вулиця празького Старого міста.

вернуться

22

Цальта — продовгаста плетена булочка (від нім. Zelten).

вернуться

23

Тин — район Праги.

2
Перейти на страницу:
Мир литературы