Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 33
- Предыдущая
- 33/46
- Следующая
— Я не чекала побачити тебе сьогодні, Ермі, — мовила Сара.
Ерменґарда щільніше закуталась у червону шаль.
— Міс Амелія сьогодні ночує не вдома — навідує свою стару тітку, — пояснила вона. — А ніхто, крім неї, не перевіряє, чи ми вже повкладались у ліжка. Якщо хочеш, я можу гостювати в тебе аж до ранку.
Вона вказала на стіл, що стояв під віконцем. Сара не дивилась туди з того часу, як увійшла до кімнати. На столі примостився стосик книг. Ерменґарда невесело вказала на них.
— Тато прислав мені ще книжок, Саро, — сказала вона. — Я їх принесла тобі.
Сара миттю схопилася на ноги. Вона підбігла до столу, взяла томик, що лежав зверху, й нетерпляче перегорнула сторінки. На якусь хвильку вона забула про свої турботи.
— Ох, як чудово! — вигукнула вона. — «Французька революція» Карлайла. Я так хотіла її прочитати!
— А я не хотіла, — сказала Ерменґарда. — Але тато дуже розсердиться, якщо я не прочитаю. Він хоче, щоб я її знала вздовж і впоперек до того часу, як приїду додому на канікули. Що ж мені робити?
Сара припинила гортати сторінки й подивилась на подругу. Її щоки зненацька розрум’янились.
— Послухай, — вигукнула вона. — Якщо ти позичиш мені ці книги, я їх прочитаю — і розкажу тобі, що в них написано. Розкажу так, що ти все-все запам’ятаєш!
— Чудово! — зраділа Ерменґарда. — А в тебе вийде?
— Впевнена, вийде! — відповіла Сара. — Менші учениці запам’ятовують усе, що я їм розповідаю.
— Саро, — мовила Ерменґарда, і її кругле обличчя сяяло від надії, — якщо в тебе вийде і я все запам’ятаю, то я… Я дам тобі все, що забажаєш!
— Не треба мені нічого давати, — сказала Сара. — Я хочу тільки ці книжки — більш нічого!
Очі Сари сяяли, а груди здіймались від хвилювання.
— То бери їх, — сказала Ерменґарда. — Хотіла б і я так про них мріяти. Але в мене не виходить. Мій тато розумний, а я ні, хоч він і думає, що я теж маю бути розумною.
Сара розгортала книги одна за одною.
— А що ти скажеш своєму тату? — запитала вона, і в її думки закрався сумнів.
— Думаю, йому не варто про це знати, — відповіла Ерменґарда. — Хай думає, що я сама їх прочитала.
Сара відклала книгу й повільно похитала головою.
— Вийде майже так, ніби ми сказали неправду, — промовила вона. — А казати неправду — це не просто погано, це грубо. Інколи, — задумливо вела далі дівчинка, — мені спадає на гадку, що я могла би зробити щось справді погане, — може, зненацька розлютитись і вбити міс Мінчін, коли вона мене мучить. Але я просто не здатна на грубі вчинки. А чому ти не скажеш своєму тату, що це я прочитала книги?
— Він хоче, щоб це зробила я, — пояснила Ерменґарда, засмучена таким поворотом справ.
— Він хоче, щоб ти знала, про що там розповідається, — сказала Сара. — І якщо мені вдасться переказати все тобі простими словами — так, щоб ти запам’ятала, я впевнена, йому це сподобається.
— Йому сподобається, якщо мені взагалі щось вдасться запам’ятати, байдуже, яким способом, — гірко мовила Ерменґарда. — Ти б теж так думала на його місці.
— Не твоя вина, що… — почала Сара, але тут же спам’яталась і спинилася на півслові, адже ледве не сказала: «Не твоя вина, що ти така дурненька».
— Що? — допитувалась Ерменґарда.
— Що тобі нелегко вчитися, — виправилась Сара. — Тут нічого не вдієш. Ось мені вчитися просто — так вийшло.
Вона завжди ставилася до Ерменґарди з ніжністю і намагалась не підкреслювати різницю між ними: одна з подруг із легкістю схоплювала нові знання, а інша, здавалось, була не здатна вивчити анічогісінько. Коли Сара подивилась на пухкеньке Ерменґардине обличчя, їй сяйнула чергова мудра, незвична думка.
— Можливо, — сказала вона, — вміти швидко вчитися — це далеко не все. Значно важливіше бути доброю людиною. Навіть якби міс Мінчін знала все на світі, та при цьому не змінилась, вона б залишилася такою ж злюкою, і всі її ненавиділи б. Безліч розумних людей були злими й робили лихі вчинки. Згадай хоча би Робесп’єра…
Вона спинилась і подивилась на спантеличене обличчя Ерменґарди.
— Не пам’ятаєш? — поцікавилась вона. — Я ж тобі недавно розказувала про нього. Ти забула?
— Я взагалі нічого про нього не пам’ятаю, — зауважила Ерменґарда.
— Добре, тоді зажди хвильку, — сказала Сара. — Я зараз скину вологі речі, закутаюсь у ковдру і розкажу тобі ще раз.
Дівчинка зняла капелюх і пальто, повісила їх на цвях на стіні, а потім перевзула мокрі черевики — одягнула стоптані капці. Тоді заскочила на ліжко, накинула на плечі ковдру й обхопила коліна руками.
— А тепер слухай, — мовила вона.
Сара з головою поринула в оповідь про славетні часи Французької революції — переповідала такі епізоди, що Ерменґардині очі округлились від подиву, а подих перехопило. І хоча дівчинка почувалася зляканою, все ж їй було надзвичайно приємно слухати — Ерменґарда була впевнена, що тепер вона не забуде, хто такий Робесп’єр, і не вагатиметься, коли її запитають, ким була принцеса де Ламбаль.
— Уявляєш, вони настромили її голову на спис і танцювали довкола, — розповідала Сара. — Принцеса мала чудове світле волосся. І коли я згадую про неї, то чомусь не можу її уявити живою і здоровою, — мені перед очима весь час стоїть її голова, настромлена на спис, довкола якої танцює і улюлюкає розлючений натовп.
Дівчатка домовились про те, що містер Сент-Джон буде в курсі плану, складеного ними, і довідається про те, що книги перейдуть у подарунок Сарі й лишаться на горищі.
— А тепер повчімо інші предмети, — запропонувала Сара. — Як у тебе з французькою?
— Значно краще з того часу, як приходила сюди і ти пояснювала мені відмінювання. Міс Мінчін не може збагнути, чому я тоді так добре впоралась із вправами.
Сара засміялась і знову обхопила коліна.
— Ще вона не може збагнути, чому Лотті так легко дається математика, — пояснила вона. — А все тому, що та пробирається до мене і я їй допомагаю, — дівчинка окинула поглядом кімнатку. — Тут, на горищі, було би зовсім непогано, якби не було так похмуро, — додала, знову сміючись. — Тут дуже добре виходить вигадувати.
По правді кажучи, Ерменґарда нічого не знала про те, яким нестерпним може бути життя тут, на горищі — вона не володіла жвавою фантазією, тож не могла навіть уявити цього. У ті поодинокі рази, коли Ерменґарда пробиралась до Сариної кімнати, завжди відбувалося щось захопливе — дівчатка поринали у мрії або ж Сара розповідала цікаві історії. Тож візити на горище скидались на пригоду, і хоча інколи подруга Ерменґарди виглядала надто блідою, і важко було заперечити, що була вона надміру худорлявою, та затятість і гордість не дозволяли їй нарікати. Сара ніколи не зізнавалася, що часом знемагає від голоду, так, як сьогодні. Вона швидко росла, а постійні побігеньки виснажували її і будили вовчий голод — дівчинка не скаржилася б на апетит, навіть якби їла вчасно і ситно, а так змушена була перебиватися несмачними стравами, які перепадали їй, коли на те була кухарчина милість. Тож Сара постійно відчувала, як у неї нудить коло серця від голоду.
— Напевно, саме це відчувають солдати, коли ідуть у довгий і виснажливий похід, — казала дівчинка сама собі. Їй подобалось, як звучить ця фраза: «довгий і виснажливий похід». Тоді їй починало здаватися, наче вона сама — солдат.
А ще Сарі подобалось відчуття, ніби вона — господиня горища.
— Якби я мешкала в палаці, — доводила вона, — й Ерменґарда була леді, яка живе по сусідству, вона би приїжджала до мене в гості з почтом лицарів, сквайрів і васалів, що скакали би поряд із нею, а їхні прапори майоріли на вітрі. Коли б я чула, як сурмлять у труби, сповіщаючи про те, що міст опущено, я би спускалась униз, щоб прийняти гостей. У бальній залі я би влаштовувала бенкети, запрошувала менестрелів, щоб ті співали й переказували лицарські романи. Коли Ерменґарда приходить до мене на горище, я не можу влаштувати бенкет, але історії розказати можу, й не дозволю, щоб вона довідалась про щось неприємне. Напевно, зубожілі землевласниці мусили так поводитись у голодні часи, коли їхні маєтності були розграбовані.
- Предыдущая
- 33/46
- Следующая
