Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 1

• 1/46
• Следующая

Одного похмурого зимового дня, коли Лондон огорнув такий густий жовтий туман, що аж увімкнули ліхтарі й у вітринах магазинів запалили газ, наче вже настала ніч, широкою вулицею неспішно котився кеб. У ньому сиділа маленька дивна дівчинка зі своїм батьком.

Дівчинка, підібгавши під себе ноги, притулилася до татка, а він обійняв її рукою. Вона дивилась у вікно на перехожих, і в її великих очах застиг дивний вираз незвичної, дорослої задумливості.

Від маленької дівчинки ніхто не очікував настільки дорослого погляду. Такий вираз виглядав би дивно й на обличчі дванадцятирічної дитини, але ж Сарі Кру було лише сім. Утім, по правді, вона завжди була мрійницею і вигадницею — скільки себе пам’ятала, завжди розмірковувала про життя дорослих і про світ, у якому їм доводилося жити. Сарі здавалося, ніби вона вже прожила багато-багато років.

Саме зараз дівчинка пригадувала свою мандрівку з Бомбея, звідки щойно поверталася зі своїм батьком, капітаном Кру. Вона думала про великий корабель, про ласкарів,[1] які мовчки тинялися туди-сюди, про дітей, що бавилися на гарячій палубі, і про молодих офіцерських дружин — ті весь час намагалися зав’язати з нею розмову, а потім сміялися з того, що вона казала.

Її думки крутилися довкола тієї химерної обставини, що зовсім недавно вона ще жила в Індії під палючим сонцем, потім опинилася посеред океану, а зараз уже їде в дивному екіпажі химерними вулицями, де вдень темно, наче вночі. Це все так збентежило її, що Сара ближче присунулася до свого батька.

— Татку, — покликала вона притишеним таємничим голосом, майже прошепотіла, — татку!

— Що сталося, дорогенька? — запитав капітан Кру, пригорнув доньку ще міцніше й поглянув у її обличчя. — Про що думає моя Сара?

— Це воно, те місце? — прошепотіла Сара, тулячись до батька ще ближче. — Воно, правда ж, татку?

— Так, Сарочко, воно. Ми нарешті приїхали.

І хоча дівчинці було тільки сім років, вона зрозуміла, що батько теж сумує, коли каже про це.

Їй здавалося, що минуло багато років з того часу, коли батько почав готувати її до «того місця», як вона завжди його називала. Мати дівчинки померла під час пологів, тож вона не пам’ятала її й ніколи не сумувала за нею. А її молодий, вродливий, багатий батько, здавалося, був єдиною рідною душею на цілому світі. Вони завжди гралися разом і любили одне одного всім серцем. Дівчинка знала про те, що він багатий, тому що чула, як люди пліткували про його статки, думаючи, що вона не розуміє розмов. А ще Сара чула, як люди казали, що вона також буде багатою, коли виросте. І справді зовсім не розуміла, що означає «бути багатим». Вона завжди жила в розкішному бунгало[2] і звикла до того, що навколо є багато слуг. Замість вітання вони казали їй «селям»,[3] називали дівчинку «Місі Сагіб»[4] і дозволяли їй робити все, що заманеться. Вона мала багато іграшок, домашніх улюбленців. А ще в неї була няня, яка її просто обожнювала. Так дівчинка поступово зрозуміла, що багаті люди все це мають. Втім, на цьому її знання про багатство закінчувалися.

За своє недовге життя дівчинка мала лише одну річ, що по-справжньому турбувала її, і це було «те місце». Одного дня її мали туди відвезти. Клімат Індії дуже шкодить дітям, тож чимшвидше їх відсилали подалі — найчастіше до Англії, до школи. Дівчинка бачила, як від’їжджають інші діти, і чула, як їхні батьки й матері говорять про листи, що отримують від них. Вона знала, що зрештою теж муситиме поїхати, і хоча подеколи батькові оповіді про мандрівку та нову країну вабили її, Сару дуже засмучувала думка про те, що тато не залишиться з нею.

— А ти можеш поїхати до того місця зі мною, татку? — запитала дівчинка, коли їй було п’ять років. — Ходитимеш зі мною до школи? Я би тобі допомагала з уроками.

— Тобі не доведеться бути там дуже довго, Сарочко, — завжди відповідав батько. — Ти поїдеш до гарного будинку, де буде багато дівчаток, — з ними ти гратимешся, а я посилатиму тобі силу-силенну книжок. А потім ти виростеш так швидко, що здаватиметься, ніби й року не минуло. Станеш такою великою і розумною, що зможеш повернутися додому і дбати про свого татка.

Дівчинці подобалося думати про це. Бути господинею батькового дому, їздити з ним, сидіти на чолі стола під час званих обідів, розмовляти з ним і читати його книжки — саме цього вона хотіла більше за все на світі. Тож якщо задля цього треба було поїхати аж до Англії, до «того місця», вона готова змиритися. Їй було байдуже до інших дівчаток, але якщо в неї буде сила-силенна книжок, то вона якось упорається. Сара любила книги понад усе. А ще вона повсякчас вигадувала різні дивовижні історії та переповідала їх сама собі. Інколи вона розповідала їх ще й батькові, і вони подобалися йому не менше, ніж їй самій.

— Добре, татку, — м’яко мовила Сара. — Якщо ми вже тут, припускаю, мусимо змиритися.

Він засміявся від її мови — дуже по-дорослому це було сказано — й поцілував доньку. Насправді капітан і сам не змирився, хоча знав, що мусить приховати це. Його вигадниця Сара була для нього чудовою компанією, і він знав, що почуватиметься страшенно самотнім, коли повернеться до Індії. Він приходитиме до бунгало, знаючи, що даремно чекати, аби назустріч вибігло маленьке дівча у білій сукенці. Тож він міцно-міцно стиснув її в обіймах, коли кеб повернув на велику похмуру площу, де стояв будинок, що й був метою їхньої подорожі.

Це була велика тьмяна цегляна будівля, до останньої риски схожа на будівлі поряд, але на вхідних дверях сяяла мідна табличка, де чорними літерами було викарбувано напис:

— Ось ми й приїхали, Саро, — якомога бадьорішим голосом промовив капітан Кру.

Потім він зняв її з кеба, вони піднялися сходами й подзвонили у дзвінок. Сара згодом частенько думала, що будинок чимось дуже нагадував саму Міс Мінчін. Він був респектабельний і добре вмебльований, але все в ньому було потворне — здавалося, ніби кожне крісло всередині приховує жорсткі пружини. У передпокої все було строге й відполіроване — навіть червонощокий місяць, який прикрашав високий годинник у кутку, — і той був начищений та мав суворий вигляд. Вітальня, куди їх провели, була застелена килимом із квадратним візерунком, крісла також були квадратні, а на важкій мармуровій камінній дошці стояв важкий мармуровий годинник.

Дівчинка присіла на один із твердих стільців із червоного дерева й швиденько окинула поглядом усе довкола.

— Татку, мені тут не подобається, — сказала вона. — Але, насмілюся сказати, солдатам — навіть найхоробрішим — теж не подобається йти в бій.

Капітан Кру щиро засміявся. Він був молодий, веселий, і йому ніколи не набридало слухати Сарині дивні вигадки.

— Ох, Сарочко, — промовив він. — Хто ж мені казатиме такі серйозні речі? Я не знаю нікого серйознішого, ніж ти.

— Але чому ти смієшся, коли чуєш серйозні речі? — поцікавилася Сара.

— Бо ти дуже кумедна, коли щось таке говориш, — відповів батько і ще більше розсміявся. І тоді він раптово підхопив її на руки й міцно поцілував — його сміх миттю стих. Здавалось, ніби на його очі навернулися сльози.

Цієї миті до кімнати увійшла міс Мінчін. Сара помітила, що вона дуже схожа на свій будинок: висока й похмура, поважна й потворна. Вона мала великі холодні риб’ячі очі й широку холодну риб’ячу усмішку. Усмішка стала ще ширшою, коли міс Мінчін побачила Сару та капітана Кру. Їй доводилося чути чимало схвальних пліток про цього молодого вояку від леді, котра порадила для нього пансіон. Серед іншого, міс Мінчін відзначила те, що він — багатенький татусь, який не скупиться на витрати для своєї маленької донечки.

• 1/46
• Следующая