Меч королів - Батурин Сергій - Страница 11
- Предыдущая
- 11/24
- Следующая
Поважний, із непроникливим лицем, брат короля Ядрану князь Олол зняв білу шовкову рукавичку і кволо махнув нею, виблискуючи камінням перстенів. Процесія неквапно рушила. Небесний принц оглядався навсібіч: іще з моря він побачив, яке велике місто Гасхурн, і тепер із цікавістю розглядав будинки, бруківку, мешканців. Майже всі будови були зведені з білого каменю — вапняк чи черепашник, звідси не роздивитись, — і накриті міддю. Найчастіше — у три, але є й у чотири поверхи. А з вікон ядранки виглядають; очі мигдалевидні, жовті, волосся легке по плечах розсипається. Самі здебільшого мініатюрні. Дивна річ: чоловіки звичайні на зріст.
Зупиняються перехожі, на дивних гостей витріщившись… Вдягнеш вони у якісь халати, а не так, як пранги — куртка та штани… Трапляються військовики. Зупиняються, честь процесії віддають.
А музика — зу-у-у-у! — зу-у-у-у! — ще паскудніша, ніж наша, — вирішив принц, згадавши свій недавній обряд посвячення.
Брат короля сидить — ніби кілка проковтнув. Принц спитав у консула: може, так треба за тутешнім етикетом? «Він завжди такий», — відповів дипломат.
А кортеж потроху рухається: вже вийшов на майдан — по колу стоять великі будинки, схоже, готелі. Далі — крамнички, знов готелі, таверни, оранди… Одна будівля вирізняється помітно: білого каменю зі вставками з чудової червоної цегли, вікна вузькі та високі, двері великі, мов брама, — з двох стулок, на кожній — кованого заліза розфарбований герб, бачений уже сьогодні прангами на прапорі ядранського судна: бузковий змій обкрутився навколо помаранчевого сонця.
— Це — резиденція короля? — здогадався Зульфікар.
— Ні, — заперечив консул. — Це — кафедральний собор.
— Ти щось розумієш, раднику Редж? Чому нас привезли сюди? Може, так належиться за їхнім протоколом? — закидав консула запитаннями юнак.
— Хто його знає, як там за їхнім протоколом, — стенув плечима радник. — Не те що Небесний принц, ніколи жодна висока особа людського племені до Гасхурна не приїздила…
Брат короля дочекався, доки спеціальна людина відчинила дверцята його візка, і зійшов на бруківку — між двома екіпажами. Небесний принц Зульфікар Гадруз вийшов до нього точно так, як сходив із нош у день посвячення: повільно й церемонно.
Розчинилися стулки — наче самі собою, ядранець пішов до собору, принц — за ним. Він чекав побачити все, що завгодно, та…
Величезне приміщення ховається у напівтемряві, горять сотні свічок, стовп світла посередині, ясне коло від того світла, а в ньому — постамент, а на постаменті — величезний кристал, завбільшки з гарматне ядро, тільки не яскравий, як у Квінізорайї, а тьмяний, наче всередині матовий. Теж блищить… А брат короля веде у задню частину собору, на ґвинтові сходи, і далі — униз, у підземний хід. Озирнувся Зульфікар — із своїх за ним ідуть тільки консул Редж і капітан Кер Гирей. Щоправда, і ядранців — кіт наплакав: товсті та літні — видно, що не бійці.
— Куди ми йдемо? — прошепотів юнак до консула. Раптом брат короля повернувся до прангів, і його холодні, здавалося, очі горіли:
— До Верховного правителя Ядрану, короля Десяти королів, — чудовим прангівським діалектом із мезумською вимовою (який шик навіть для Майванського князя!) повідомив він гостей.
…Ханна зі сну помацала коло себе: пусто, і — прокинулася. Дощ барабанив у вікно спальні. Місяць і тиждень минув відтоді, як поїхав принц Зульфікар на новому кораблі, де її Гирей капітаном. «Як з’явився цей корабель, майже не лишилося часу і місця в його серці для мене», — схлипнула вона. Мабуть, було ще досить рано, за вікном сутінки, хоча — удосвіта встає Квінізорайя. Ось торохтить візок — мабуть, молочник їде своїм щоранковим маршрутом. Тепло Ханні під м’якою ковдрою, але незвична вона довго лежати зранку, встала, натягнула шовковий ядранський халат — дарунок Гирея — і підійшла до вікна.
Он до пам’ятної корчми «Західний континент» підкотив свій візок продавець овочів, і поважний Бон запекло торгується з ним, хоча кожного дня купує саме в цього продавця, і ціна усталена вже не один місяць.
Продавець, невеликий на зріст, з тулубом, мов діжка, великою нечесаною головою, хапав Бона за руку та гаряче говорив:
— Ти подивись, який товар! Двадцять хвилин тому ще на грядках був!
«Брехня, — подумав Бон. — Тобі від Східної Брами, де ти перекупляєш овочі в селян, перти цього візка до Жаб’ячого провулку щонайменше — півгодини».
«А вже смачні плоди, дивися», — без будь-якої логіки майже під ніс Бонові тицьнув продавець величезну ріпу.
Ханна не стала дивитися, що буде далі: продавець вихвалятиме товар, а Бон казатиме, що вчора бачив на припортовому ринку точнісінько такі томати, але значно дешевші.
Продавець кричатиме Бонові, що на тому ринку товар — фуфло, самі перебірки, які він та його колеґи здають за безцінь після того, як обійдуть усіх постійних покупців. А тут — доставлено під двері, та ще й найкраще.
Потім вони вдарять по руках, Бон віддасть гроші (рівно стільки, скільки і вчора, і позавчора), його люди заберуть із візка товар (стільки, скільки завжди), і до завтра вони розійдуться, щоби зустрітися й повторити все спочатку. Просто купити — у Квінізорайї вважалося нечемним.
«Мабуть, молочник уже був», — вирішила жінка, і раптом їй так закортіло свіжого молочка… «Спущуся, — вирішила, — куплю склянку, ні, маленький глечик, у Вергера». Вона взяла зі столу гроші, глянула — вистачить — і відчинила двері.
— Та портова шльондра ще спить-вилежується, — почула Ханна неголосні, але злі слова Вергерової дружини Марри. — Той пригрів сучку, та й поїхав, а вона тут дружків його приймає!
Перехопило Ханні подих. Вчора, справді, заходив на хвилинку Гиреїв друг, Фортунато. Поцікавився, чи є новини від Гирея, і побіг, навіть від філіжанки кави відмовився. А ця руда кирпата курва натякає казна-що! Ще Гиреєві щось таке скаже… Портовою шльондрою називає!
Так, то правда, танцювала Ханна ще півроку тому в портовому балагані, було у неї кілька хлопців до Гирея… Але ж — до Гирея! Звідки вона знала, що зустріне його?
Ханна різко крутнула головою — сльози, які, було, наповнили очі, розлетілися віялом.
— Що ти мелеш, дурепо, яке твоє діло? Був Гирей колись простим хлопцем, а тепер — пан! А відтак і жінка його — пані!
— Ой, жінка! Що вони — побралися? Та в нього таких жінок… — не замовкала руда.
— Весілля не бачив, але жодна дівка до Ханни тут не жила, — сказав унизу Вергер.
«Я знайду спосіб порахуватися», — вирішила Ханна. Вона так гепнула дверима, що аж тиньк зі стін посипався, — балачки внизу одразу стихли.
Ханна зійшла сходами до зали, підійшла до стійки, за якою принишкло перелякане подружжя, і, навмисно не помічаючи рудої Марри, простягла Раухові гроші:
— Глечик молока, поважний Вергере!
Відводячи погляд, рудий корчмар Раух Вергер простяг Ханні посудину…
Місяць король Доар та адмірал Устін Блек перевіряли Малу Черепаху. Добу діяла усна заборона залишати порт, а на ранок ескадра бойових галер стала на рейді (долетів таки голуб до Майвани!) і портова жандармерія разом з митною службою заходилися обшукувати кораблі та портові споруди.
Густим гребінцем пішли по Квінізорайї патрулі, забираючи до відділків усіх підозрілих. Допитали всіх відомих злочинців — ніхто нічого не знав і допомогти слідству не міг, хоча гроші від імені короля пропонували величезні.
Щоправда, результат таки був: у спокійній назагал Квінізорайї запанував ідеальний порядок; усі, чия добропорядність була хоч трішечки сумнівною, боялися носа показати.
Меча так і не знайшли. Принц Азиз Мезумський крутився коло батька, скоріше заважаючи пошукам, і намагався, як умів, заспокоїти: сидів поряд і зітхав. Королеві Доару, батькові мужнього та рішучого, це скоро набридло:
— Раджу вашій високості не сидіти в палаці, а взяти солдатів і піти перевірити Дальній форт.
Ображений принц оселився у вежі Дальнього форту і з двома десятками солдатів три тижні поспіль обшукував усі будівлі укріплення. Комендант форту, старий майор Джальміро, тримав порядок залізною рукою: принц не знайшов ані меча, ані жодної зайвої речі, яка не була б на обліку.
- Предыдущая
- 11/24
- Следующая
