Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. - Страница 17

• Предыдущая
• 17/31
• Следующая

Через якийсь час Сарон отримав першого листа від адміністрації.

Через декілька днів він отримав другого листа від адміністрації.

Він зауважив, що цей лист відрізняється від першого. Насамперед нерозбірливим підписом від руки у кінці, що означає зменшення формальної дистанції. Замість абстрактної дирекції з ним тепер листувався конкретний директор, хоча прізвища його наразі відчитати і не вдавалося. Ну і, ясна річ, двома загадковими реченнями на початку. Чому відсутність відповіді має свідчити про те, що він не отримав листа. Де вказано про його зобов’язання писати таку відповідь? Можливо, у слові «очевидно», але натяк це занадто тонкий як на примітивний і надто канцелярський стиль листа. Мабуть, насправді вся ця гра значно тонша, і відсутність зворотньої адреси має дати йому певність, що відповідати на ці листи немає ніякої потреби. Тим більше що він і не збирається брати на себе ніяких обов’язків, не кажучи вже про посаду. Все це просто формальності, яких треба дотримуватися, не замислюючись над їхнім справжнім змістом.

А крім того, якщо припустити, що перебування його тут таки має ще якесь призначення, крім мети, яку він виявив нещодавно, то, мабуть, не варто будувати свої стосунки з дирекцією за тим самим примітивним принципом, за яким це робиться завжди, коли значно важливішим за справу є завоювання симпатії шефа і підтримка своєї зразкової репутації. Якби він хотів піти саме таким шляхом, то доклав би зараз максимальних зусиль для того, щоб знайти можливість відповісти дирекції. Але фраза про старанне виконання своїх обов’язків дає йому натяк на те, що все ж таки досі ним були задоволені попри те, що він і не намагався встановити безпосередній контакт із дирекцією, або навіть і завдяки тому, що він цього не робив. І Сарон, як і герой його улюбленого роману в схожій ситуації, вирішив, що обрана ним тактика виявилася правильною.

Тепер настав час детальніше сформулювати свою мету, яку він досі відчував лише інтуїтивно.

Я вирішила не ставити дат, і не лише тому, що мені вже давно складно зорієнтуватися в часі. На перший погляд видається, що тут усі дні схожі між собою, як корінці багатотомної енциклопедії на полиці, але думаю, що насправді все зовсім не так. Я ще ніколи з такою інтенсивністю не проживала кожну мить, у мене навіть складається враження, що коли я почну розповідь зі слів «була субота, ранок» чи «це трапилося навесні», то зіпсую весь ефект. Адже всі ці окреслення — ранок, вечір, весна, четвер — для того і придумані, щоб якось уніфікувати почуття, відрізнити будній день від святкового, осінній настрій від зимового і таким чином звести все до заздалегідь приготованих схем, з яких випадають «зайві» нюанси. А мені розходиться саме на цих випадкових дрібницях, які раптово все міняють і примушують посеред похмурого вечірнього осіннього дощу зауважити особливий блиск бруківки у світлі ліхтаря, зосередитися на спогляданні цього і на якийсь час забути про неприємності чи просто поганий настрій, який нібито заздалегідь передбачений і виправданий при такій погоді. Найважчим є навчитися помічати такі деталі і відповідно реагувати на них.

Знаєш, це трохи схоже на подружні сварки. Коли ми з тобою з’ясовували стосунки, то часто не могли порозумітися саме через цей брак уважності до того, що відбувається довкола. Адже у подружніх сварках є така сама циклічність, як і у порах року чи днях тижня. Якщо хтось один звик тримати свої речі в шафі в ідеальному порядку, а для іншого це не важливо, час від часу неминуче траплятиметься конфлікт, бо примушувати себе робити щось, що не видається тобі необхідним, завжди складно. Починаються самовиправдання і безкінечні з’ясовування, хто постарався більше, а хто менше, і що насправді важливо, а що ні. І на таких розмовах дуже легко зациклитися, тому часом варто просто несподівано увімкнути улюблену музику і на кілька секунд зосередитися тільки на ній, настрій зміниться, і предмет сварки раптом перестане бути дуже важливим. Захочеться спокою і гармонії, і значно легше буде знайти спільну мову. Цікаво, чи можна виробити у собі такий-от рефлекс відволікатися на щось несуттєве у моменти, коли це необхідно.

У жінках мене завжди насамперед цікавили долоні. Вони мають бути подовгастими, із тонкими пальцями і ненафарбованими нігтями. Важливо, аби рухи жіночих рук не були надто різкими, а долоні надто м’якими, пухкими, позбавленими характеру. Але найбільше мене дратують надто товсті пальці, позбавлені нервовості, з куцими обгризеними нігтями і загрубілою шкірою. Або з короткими нігтями негарної форми під яскравим чи блискучим лаком. Якщо руки жінки мені не подобаються, мені надзвичайно складно ставитися до неї доброзичливо, не кажучи вже про те, щоб вона хвилювала мене.

Твої руки мені відразу сподобалися. Я ще ні в кого не бачив таких вузьких і тендітних долонь, прохолодних, із довгими пальцями і нігтями правильної форми. Я не раз казав тобі, як мені подобаються твої руки, але ніколи не наважувався зізнатися, що оцінюю всіх жінок за формою їхніх рук. Це несправедливо, схоже на якийсь расизм, але нічого не можу з собою зробити. Всі інші деталі жіночої зовнішності для мене не такі важливі. Тобто, звичайно, щось подобається більше, а щось менше, але я не здатен зненавидіти жінку лише за те, що у неї недостатньо тонка талія чи неправильні риси обличчя (яке дивне формулювання — ніби існують якісь правила для облич, і це при тому, що найцікавішими, як відомо, є обличчя із невеличким недоліком, які відрізняються від стандарту). Мені завжди подобалися дуже різні жінки. Вони могли бути високими, навіть значно вищими за мене, могли бути мініатюрними, мати довге і коротке волосся, вільно міняти його колір і стрижку. Усі ці деталі завжди цікавили мене, я люблю слухати жіночі розмови про перукарні і модні фасони одягу. Але до будь-якої зміни у зовнішності мені потрібно звикнути. Я дуже рідко здатен відразу визначити, подобається мені твоя нова сукня чи ні. Напевно, це часто ображало тебе. Але це справді так, я повинен спершу звикнути, а вже потім можу оцінити.

Я пригадую, як ми з тобою були разом у німецьких партнерів, які допомагають тобі організовувати поїздки романтичного туру. Це було одне з маленьких східнонімецьких містечок, здається Айзенах. Точно, Айзенах, місто Баха. Вранці ми підіймалися якоюсь височенною горою до тамтешнього замку. Напевно, існує якась менш крута стежка, але ми поспішали і подерлися вгору майже навпростець. Ти забула вдома карту, а запитати не було в кого. Це було в березні, але ще лежав товстий шар снігу. Тоді протягом усієї поїздки нас переслідував цей сніг. Ми слухали по радіо, що настає відлига, але це завжди було у тому місті, з якого ми виїздили, а там, куди ми їхали, починався снігопад. Або ще гірше — снігопад разом із відлигою — калюжі по кісточки, які не встигали прибирати, і через це вулиці виглядали в чомусь схожими на наші.

• Предыдущая
• 17/31
• Следующая