Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - Москалець Костянтин - Страница 9
- Предыдущая
- 9/13
- Следующая
Изменить размер шрифта:
9
II
ми не маємо дому — але маємо руки
і нас
і до того ж кохану що освітлює плач
та повторення крил у нащадках
і тоді проростають питання двінких атавізмів
вибору поміж нами та крилами
ми гукаєм — обирайте останніх —
ми не маємо дому —
але маємо спомини
хіба цього не задосить
(щоночі топитись в долонях твоїх
і випливати на берег) —
з мушлею для тебе
з правом на ще одну спробу
з правом на спогади і на ключ
до неіснуючого дому
до сухої землі
що раптом проросте словами власними
незрозумілими для всіх окрім тебе
для тебе окрім усіх
бо ви неподільні
бо ви неподільні
і безсилля твоє — також їхнє безсилля:
перед втіхою
перед мурахами
перед яблуками
III
в основу дому покладемо рибу
цвіркуна
зозулю
зимовими вечорами вони нам
нагадуватимуть про літо
до того ж цвіркун гратиме
риба співатиме
а зозуля рахуватиме
скільки всім нам залишилося жити
IV
раніше ключ лежав тут
зараз його нема
заходимо з іншого боку
шукаємо — і нема
лежить кілька соснових голок
кілька соснових шишок
V
стоїш на хмарі
заклично махаєш рукою траві
людям звірям
Марія
Марія води і сну
Марія пахощів та землі
Марія тебе
але вітер подихів їхніх і поглядів
далі жене хмару
махаєш рукою прощально
VI
вийти в темінь нічного літнього грому
торкнутися першої росини
на його шорсткій щоці
— тату — мовити — тату
VIII
запах ріки
запах слідів пташиних на березі
кохана —
одне і те ж саме
стверджую ввечері після купання
темний корінь на дні ріки
перший жовтий листочок на плесі
і я —
одне і те ж саме
стверджуємо ми
VIII
але нам не задосить нас
1979
* * *
милий невтішний і сивий
мов тато з трояндами
наш страшний суд вже нікого
торкнутись не зможе
тіні жовтаві болючі для птахів осінніх
маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі
наче сива вода наче порухи ангелів в серпні
або осінь осіння і таїна ваша найважчої
вашої мови
1979
ОСІНЬ № 546
а іноді так:
замети печалі журавлів та розгубленого листя
забарвлені в милий вечір
знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку
поміж батьковим кожухом
з а очима найлютішого індіанця з племені всіх
і ще снігоочищувачі на вулицях
розгортають замети печалі
водії вниз не дивляться —
унизу твоя щирість
нікому із нас не потрібна
маю тебе сльозою барвистою —
а вона скочує в ріки стрункі наче струни
і чисті мов кров козача
пливе до славутича-тата
щоб тріпотіти в руках
найгіркішого рибалки в світі
скочує в темінь
така ж самотня як і ця ніч
то тепер уже маю їх дві
сльозиноньки
і — врочистий дощ:
не заважайте мені рахувати
краплини осені на шибках
поцілунки на вустах чужих коханих
круків що летітимуть на тлі призахідного сонця
опісля дощу
і карети доверху закидані червоними квітами
і тебе з широко розкритими сірими очима —
(осінь прийшла
а за нею нікого нема
і це — найдивніше…)
1979
* * *
сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть
дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо що
світанковими назвами? —
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)
1979
* * *
якби ти була моїм голосом
і всім що він може назвати
якби ти була очима моїми
і всім що вони побачать
якби ти була всім що може бути
і може не бути —
голос мій називав би тільки твоє імено
очі б тебе лише бачили
а буття стало б мені за спільника
з яким можна довго сидіти
розмовляючи про що завгодно
а можна просто довго мовчати —
хоч і всю ніч
і весь ранок
і все життя
якби ти була моїм голосом та очима
якби ти була
9
- Предыдущая
- 9/13
- Следующая
Перейти на страницу:
