Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 2
- Предыдущая
- 2/39
- Следующая
Останній вечір у Москві. Майже порожні вулиці, якими поверталися з Сашком Ільченком після двох фільмів Пазоліні, переглянутих у Центральному Будинку літераторів. Сьогодні я знову дозволив собі каву, блукання думки, бо, по суті, це передостання сесія. Дуже багато пов'язує мене з Москвою, за ці п'ять років я разюче змінився і, якщо посміхнутися на втому, то можна сказати, що все це був курс реабілітації, відновлення психічної рівноваги після армії. Я нічого не вмію і нічого не знаю, але я знаю про це і живу знову вперше, знову навпомацки, і це є нова чистота і devotio moderna.
Хоча багато за чим шкодую. Це навіть не жаль, це ностальгія, ота, як у Тарковського; нічого не втратив і нічого не здобув, і коли заплющив очі у сквері, під московським сонечком, то чомусь уявив себе своїм батьком, ще неодруженим, коли він служив тут солдатом, і гамір машин упереміш із сонцем, п'яним дідом на лавочці, відчуттям безсонної ночі злилися в одну щемку асоціацію: рання матіївська осінь, ледь прив'ялі кленові листки, запах землі і грона темно-синього винограду, які принесла наша мама малій Світланці, і малому мені, і татові, купивши той виноград у Батурині бозна за які копійки, і ми вчотирьох їли той виноград, відщипували по ягідці, і мовчали, і тато з мамою світилися, такі ще молоді-молоді-молоді: татові було десь 43, а мамі — 28 років. Боженьку мій, 28 років, майже, як мені тепер, і ми їли виноград у сонячній осені, біля своєї вічно недобудованої хати, і пахло сухим зіллям, осінньою землею, а далі були піщані кар'єри, в яких я навчився літати, і сосни, і ніхто не сварився, і все було так добре, як більше не буде ніколи.
Учора повернувся з Польщі. Гастролювали цілий тиждень, поступово наближаючись до Балтійського моря. Багато уявлень і переконань зрушило зі свого місця, а натомість з'явилися нові сумніви, нова невдоволеність і спрага за працею, і туга за рівновагою. Іншою постала перед очима Україна, Україна, побачена збоку, звіддалік, і своє попереднє життя у ній.
Заходило сонце над Краковом, грав вірган у зачиненому костелі, а я стояв і дивився на непорушного голуба, який також слухав вірган, дивлячись на мене. Тінь від сіті падала на мур за ним, і це була тільки тінь від сіті, і голуба неможливо було спіймати. Десь повинен бути вихід із Єгипту, вихід із Содому, і покинути їх треба негайно, не вагаючись, не відкладаючи на завтра, бо завтра не буде, бо Вавилон упаде, бо пожежа наздожене і оберне наші живі мокрі тіла на сухі купки попелу. Страшне навіть не це. Страшне те, що не можна зробити наступного кроку. Страшне те, що я зупинився, і тільки іноді, поміж іншим, згадую про вихід: палячи багаття на Погулянці через сім років після Чубаєвої смерти, чекаючи на вокзалі поїзда, який привезе сигнальний примірник моєї першої книжки, спостерігаючи за голубом біля Маріяцького костелу…
Три дні в Івано-Франківську минули майже марно, якщо не рахувати гарних, із настроєм, концертів, — але це завдяки дуже прихильній до нас публіці. Співав «Пам'яті Василя Стуса» і «Чернівці», прийняли дуже добре; Тарас Чубай каже, що я співав справді гарно, чисто і незакуто; відчуваю, що це так, і радий, бо більше причин для радости немає.
Дуже стрімкий рух. Щогодини повторюю собі: «це не я», відтак стає легше, але остаточна полегкість і воля не приходять. Це не я дивлюсь у дзеркало. Це не я їм і п'ю. Це не я говорю, усміхаюся, співаю. Це не я думаю. Але це я прочитав «Нудоту» Сартра і знайшов там себе.
Концерти, кави, гори, розмови. Приїзди Галі до Львова, мої приїзди в Уріж; побачення з донькою, кидання камінців у Бистрицю. («Що це? Що це? — Зірочка. — Полетіла зірочка! Що це? Що це? — Пісня. — Пісня. Полетіла пісня! Що це? Що це? — Тато. — Полетів тато!»). За всім цим стоїть і те моє істинне «я»; але воно, мов сполох або пір'їнка, на яку по черзі дмухаємо з донькою, — пір'їнка літає, кружляє, потім сідає на пожовклу траву — і ось уже ми знову забули про неї.
Щодня все доводиться розпочинати спочатку. «Не я» відростає за ніч, як щетина на підборідді і щоках. Щоранку треба голитися. Інколи це не хочеться робити, або просто немає води, і щетина росте далі; ти не відчуваєш цього, ти не знаєш, за якими законами з'являється волосся, просто підходиш до дзеркала і бачиш, що там — не ти; хоч іще за хвилинку перед цим цілком щиро вважав, — або ж і взагалі над тим не замислювався, — що ти — це ти; аж ні. Усе треба розпочинати спочатку.
Я вже не знаю іншого настрою. Тільки оце напівбездум'я, напівстраждання, напіввиснаженість, напівсон. Усе — напів. Напів-усе, напів-я. Відтак: бездумність, страждання, виснаженість, не-сон, не-все, не-я. Сиджу у Львові, палю сигарети «Львів» і пишу оце все. Ти сподівався, що у Львові буде трішки легше, і справді, тобі трішки легше, але за великим, останнім рахунком тобі важко всюди — у Львові, вдома, в Урожі, у Кракові, Ґданську, Вільнюсі, Івано-Франківську, важко в горах і важко в долинах, важко в собі, бо ти — це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені. Часом трапляються винятки. Це тоді, коли я забуваю про щетину.
«Нудота» перестала мені подобатися після сцени з Анні у паризькому готелі. І сама сцена несправжня. Сартр не знав, як закінчити роман; не знав, як вийти з абсурду, який він прекрасно описав і відтворив; тому абсурд залишився фраґментом, і роман — також фраґмент фраґменту; але вихід існує звідусюди; зараз я його так само не бачу; але він є, і це не той вихід, який пропонує собі Сартр; він пропонує собі мистецтво, але вихід не в мистецтві; може, Сартр через це помилявся й далі, помилившись одного разу в «Нудоті». Він не зміг перетривати абсурду і капітулював, утік; я мушу дотривати, бодай з цікавости, хоча вже нецікаво.
Люди, які сімнадцятого вересня йшли повз катедральний собор із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, — які замучені, пригноблені були їхні обличчя; їм здавалося, що вони бунтують — і це справді був бунт, несміливий, під сурдинку, — проти влади Рад, проти історичної несправедливости; я ж їх бачу тепер як людей, які протестували проти своєї людської долі, проти свого призначення бути роботами — і тільки ними, нині, і завжди, і навіки віків. І ті перекреслені чорною лінією слова «Навіки разом» були свідченням протесту не так роботів одного виду проти роботів виду іншого, як проти довічности свого призначення, проти неможливости бути кимось іншим; це був бунт проти відносної ідентичности, і до їхніх лав могли сміливо ставати зненавиджені ними росіяни, і євреї, і поляки, — без різниці, бо різниця між видами не вичерпує єдности, єдности становища рабів; певна річ, і Сартр, і Камю не могли не підтримувати студентських страйків або марксистської ідеології, бо їм потрібен був видимий, хай і абсурдний, протест проти людини-робота, проти людини призначеної, людини обумовленої — і то назавжди, «навіки разом»; той абсурдний протест потребував негайного вияву, бо жити іще одну годину з усвідомленням того, що ти незле функціонуєш, неможливо (так здавалося тоді); але і студентські бунти, і самоспалювання на площах Тарковського, і хресні походи з недозволеними прапорами минають, рoботи повертаються в аудиторії і стають до верстатів, вмикається рефлекс самозахисту системи, робот перегортає сторінку і починає писати, думати, говорити, робити дещо інше, а інше в межах одного коду — це те саме.
Приходили дві сестрички, Алінка і Віта, і я зопалу — але зате докладно — виклав їм усю оцю маячню. До проблеми треба підійти з іншого боку, а саме: поняття рoбота з необхідности несе у собі поняття творця. Але ж ти сам виступав у ролі творця: згадай, що примушувало тебе складати твої найкращі вірші чи пісні? Ти просто не міг їх не написати, вони приходили начебто самі, вже готові, невідомо звідки, і часто тобі лишалося тільки записати їх або підібрати відповідні акорди на гітарі. Чи не те саме відбулось і з Богом — йому прийшла ідея людини, він утілив її, а далі ідея зажила самостійним, автономним життям, як, наприклад, і кожен вірш із твоєї першої збірки «Думи», — що ти знаєш про долю бодай одного свого рядка, виданого двотисячним тиражем: хто його прочитає і яке враження справить він на когось. Те ж саме — пісні; ти співаєш їх перед залом, тобі аплодують, а дехто — ні, інколи дарують квіти, але що ти, творець, знаєш про свої пісні, про їхнє життя у чиємусь сприйнятті, про їхнє сприйняття власної смерти? Адже вони також можуть прокинутися серед ночі і прийти до тебе з питаннями: чому ти так погано нас виконав? Чому ми закінчуємося, а не звучимо вічно? Чому ти примусив нас звучати — адже ми не хочемо функціонувати, не хочемо бути засобами, ми піднімаємо бунт, ти несправедливий, бо ти нас створив!
- Предыдущая
- 2/39
- Следующая
