Выбери любимый жанр

Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2
27 квітня

Останній вечір у Москві. Майже порожні вулиці, якими поверталися з Сашком Ільченком після двох фільмів Пазоліні, переглянутих у Центральному Будинку літераторів. Сьогодні я знову дозволив собі каву, блукання думки, бо, по суті, це передостання сесія. Дуже багато пов'язує мене з Москвою, за ці п'ять років я разюче змінився і, якщо посміхнутися на втому, то можна сказати, що все це був курс реабілітації, відновлення психічної рівноваги після армії. Я нічого не вмію і нічого не знаю, але я знаю про це і живу знову вперше, знову навпомацки, і це є нова чистота і devotio moderna.

Хоча багато за чим шкодую. Це навіть не жаль, це ностальгія, ота, як у Тарковського; нічого не втратив і нічого не здобув, і коли заплющив очі у сквері, під московським сонечком, то чомусь уявив себе своїм батьком, ще неодруженим, коли він служив тут солдатом, і гамір машин упереміш із сонцем, п'яним дідом на лавочці, відчуттям безсонної ночі злилися в одну щемку асоціацію: рання матіївська осінь, ледь прив'ялі кленові листки, запах землі і грона темно-синього винограду, які принесла наша мама малій Світланці, і малому мені, і татові, купивши той виноград у Батурині бозна за які копійки, і ми вчотирьох їли той виноград, відщипували по ягідці, і мовчали, і тато з мамою світилися, такі ще молоді-молоді-молоді: татові було десь 43, а мамі — 28 років. Боженьку мій, 28 років, майже, як мені тепер, і ми їли виноград у сонячній осені, біля своєї вічно недобудованої хати, і пахло сухим зіллям, осінньою землею, а далі були піщані кар'єри, в яких я навчився літати, і сосни, і ніхто не сварився, і все було так добре, як більше не буде ніколи.

28 травня

Учора повернувся з Польщі. Гастролювали цілий тиждень, поступово наближаючись до Балтійського моря. Багато уявлень і переконань зрушило зі свого місця, а натомість з'явилися нові сумніви, нова невдоволеність і спрага за працею, і туга за рівновагою. Іншою постала перед очима Україна, Україна, побачена збоку, звіддалік, і своє попереднє життя у ній.

Заходило сонце над Краковом, грав вірган у зачиненому костелі, а я стояв і дивився на непорушного голуба, який також слухав вірган, дивлячись на мене. Тінь від сіті падала на мур за ним, і це була тільки тінь від сіті, і голуба неможливо було спіймати. Десь повинен бути вихід із Єгипту, вихід із Содому, і покинути їх треба негайно, не вагаючись, не відкладаючи на завтра, бо завтра не буде, бо Вавилон упаде, бо пожежа наздожене і оберне наші живі мокрі тіла на сухі купки попелу. Страшне навіть не це. Страшне те, що не можна зробити наступного кроку. Страшне те, що я зупинився, і тільки іноді, поміж іншим, згадую про вихід: палячи багаття на Погулянці через сім років після Чубаєвої смерти, чекаючи на вокзалі поїзда, який привезе сигнальний примірник моєї першої книжки, спостерігаючи за голубом біля Маріяцького костелу…

15 вересня

Три дні в Івано-Франківську минули майже марно, якщо не рахувати гарних, із настроєм, концертів, — але це завдяки дуже прихильній до нас публіці. Співав «Пам'яті Василя Стуса» і «Чернівці», прийняли дуже добре; Тарас Чубай каже, що я співав справді гарно, чисто і незакуто; відчуваю, що це так, і радий, бо більше причин для радости немає.

Дуже стрімкий рух. Щогодини повторюю собі: «це не я», відтак стає легше, але остаточна полегкість і воля не приходять. Це не я дивлюсь у дзеркало. Це не я їм і п'ю. Це не я говорю, усміхаюся, співаю. Це не я думаю. Але це я прочитав «Нудоту» Сартра і знайшов там себе.

Концерти, кави, гори, розмови. Приїзди Галі до Львова, мої приїзди в Уріж; побачення з донькою, кидання камінців у Бистрицю. («Що це? Що це? — Зірочка. — Полетіла зірочка! Що це? Що це? — Пісня. — Пісня. Полетіла пісня! Що це? Що це? — Тато. — Полетів тато!»). За всім цим стоїть і те моє істинне «я»; але воно, мов сполох або пір'їнка, на яку по черзі дмухаємо з донькою, — пір'їнка літає, кружляє, потім сідає на пожовклу траву — і ось уже ми знову забули про неї.

Щодня все доводиться розпочинати спочатку. «Не я» відростає за ніч, як щетина на підборідді і щоках. Щоранку треба голитися. Інколи це не хочеться робити, або просто немає води, і щетина росте далі; ти не відчуваєш цього, ти не знаєш, за якими законами з'являється волосся, просто підходиш до дзеркала і бачиш, що там — не ти; хоч іще за хвилинку перед цим цілком щиро вважав, — або ж і взагалі над тим не замислювався, — що ти — це ти; аж ні. Усе треба розпочинати спочатку.

Я вже не знаю іншого настрою. Тільки оце напівбездум'я, напівстраждання, напіввиснаженість, напівсон. Усе — напів. Напів-усе, напів-я. Відтак: бездумність, страждання, виснаженість, не-сон, не-все, не-я. Сиджу у Львові, палю сигарети «Львів» і пишу оце все. Ти сподівався, що у Львові буде трішки легше, і справді, тобі трішки легше, але за великим, останнім рахунком тобі важко всюди — у Львові, вдома, в Урожі, у Кракові, Ґданську, Вільнюсі, Івано-Франківську, важко в горах і важко в долинах, важко в собі, бо ти — це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені. Часом трапляються винятки. Це тоді, коли я забуваю про щетину.

«Нудота» перестала мені подобатися після сцени з Анні у паризькому готелі. І сама сцена несправжня. Сартр не знав, як закінчити роман; не знав, як вийти з абсурду, який він прекрасно описав і відтворив; тому абсурд залишився фраґментом, і роман — також фраґмент фраґменту; але вихід існує звідусюди; зараз я його так само не бачу; але він є, і це не той вихід, який пропонує собі Сартр; він пропонує собі мистецтво, але вихід не в мистецтві; може, Сартр через це помилявся й далі, помилившись одного разу в «Нудоті». Він не зміг перетривати абсурду і капітулював, утік; я мушу дотривати, бодай з цікавости, хоча вже нецікаво.

19 вересня

Люди, які сімнадцятого вересня йшли повз катедральний собор із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, — які замучені, пригноблені були їхні обличчя; їм здавалося, що вони бунтують — і це справді був бунт, несміливий, під сурдинку, — проти влади Рад, проти історичної несправедливости; я ж їх бачу тепер як людей, які протестували проти своєї людської долі, проти свого призначення бути роботами — і тільки ними, нині, і завжди, і навіки віків. І ті перекреслені чорною лінією слова «Навіки разом» були свідченням протесту не так роботів одного виду проти роботів виду іншого, як проти довічности свого призначення, проти неможливости бути кимось іншим; це був бунт проти відносної ідентичности, і до їхніх лав могли сміливо ставати зненавиджені ними росіяни, і євреї, і поляки, — без різниці, бо різниця між видами не вичерпує єдности, єдности становища рабів; певна річ, і Сартр, і Камю не могли не підтримувати студентських страйків або марксистської ідеології, бо їм потрібен був видимий, хай і абсурдний, протест проти людини-робота, проти людини призначеної, людини обумовленої — і то назавжди, «навіки разом»; той абсурдний протест потребував негайного вияву, бо жити іще одну годину з усвідомленням того, що ти незле функціонуєш, неможливо (так здавалося тоді); але і студентські бунти, і самоспалювання на площах Тарковського, і хресні походи з недозволеними прапорами минають, рoботи повертаються в аудиторії і стають до верстатів, вмикається рефлекс самозахисту системи, робот перегортає сторінку і починає писати, думати, говорити, робити дещо інше, а інше в межах одного коду — це те саме.

Приходили дві сестрички, Алінка і Віта, і я зопалу — але зате докладно — виклав їм усю оцю маячню. До проблеми треба підійти з іншого боку, а саме: поняття рoбота з необхідности несе у собі поняття творця. Але ж ти сам виступав у ролі творця: згадай, що примушувало тебе складати твої найкращі вірші чи пісні? Ти просто не міг їх не написати, вони приходили начебто самі, вже готові, невідомо звідки, і часто тобі лишалося тільки записати їх або підібрати відповідні акорди на гітарі. Чи не те саме відбулось і з Богом — йому прийшла ідея людини, він утілив її, а далі ідея зажила самостійним, автономним життям, як, наприклад, і кожен вірш із твоєї першої збірки «Думи», — що ти знаєш про долю бодай одного свого рядка, виданого двотисячним тиражем: хто його прочитає і яке враження справить він на когось. Те ж саме — пісні; ти співаєш їх перед залом, тобі аплодують, а дехто — ні, інколи дарують квіти, але що ти, творець, знаєш про свої пісні, про їхнє життя у чиємусь сприйнятті, про їхнє сприйняття власної смерти? Адже вони також можуть прокинутися серед ночі і прийти до тебе з питаннями: чому ти так погано нас виконав? Чому ми закінчуємося, а не звучимо вічно? Чому ти примусив нас звучати — адже ми не хочемо функціонувати, не хочемо бути засобами, ми піднімаємо бунт, ти несправедливий, бо ти нас створив!

2
Перейти на страницу:
Мир литературы