Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 10
- Предыдущая
- 10/39
- Следующая
Якось усе це затягнулося, час провис, наче стоїш у довжелезній черзі і знаєш, що стояти доведеться ще три-чотири години, а від цигарок уже болять горло і легені, журнал і книжку прочитано, прочитано всі вивіски уздовж довжелезного коридору, і перед тобою все та ж сама спина, і позаду те саме обличчя. Так починається відчай, що може закінчитися буйним божевіллям або тихою смертю, яка завершить стояння в черзі і покладе край безглуздю.
Встати і вийти з черги, як часто робив це у житті; нехай я залишуся без окулярів, без цигарок і без горілки, але зате я не стоятиму у людській черзі; я не можу витримати такого приниження, не можу стояти в одному ряду з цими істотами, які взагалі не помічають ніякого приниження, для яких черга є життєвим простором і середовищем, — із власним повітрям, із власними законами, обов'язками і благами, які виникають внаслідок стояння в черзі. Кордони, офіційні папери, гроші, паспорти, візи, довідки, квитки, обов'язок перед суспільством, — служити в армії, платити податки, голосувати на виборах, брати участь у, — куди я потрапив і що я тут роблю? Я потрапив у чергу і я в ній стою. Я стою у черзі і терпляче-нетерпляче-байдуже-оскаженіло чекаю. Я все життя стою у черзі і все життя чекаю на звільнення від черги; але черга — це символ поганої, недійсної вічности, черга — це змія, яка кусає свого хвоста, і перший, і останній у цій черзі — я, і покинути чергу можна тільки тоді, коли помреш або встанеш і вийдеш із моторошного червоного цегляного будинку під тихий літній дощ, який спадає на землю разом із сутінками, і пахнуть квітучі липи, і в хаті так тихо й затишно, і ти стоїш біля відчиненого у сутінки вікна, куриш цигарку, яка знайшлась у батька, дивишся на тихий липневий дощ і раптом розумієш, що ти таки встав і вийшов із черги, не померши і навіть не збожеволівши, і ти розумієш, що ти вже нічого не чекаєш, — так, як це було в дитинстві, коли навіть Новий рік і день народження приходили якось самі по собі, виникали так неждано і доречно, як і цей пахучий липневий дощ, як вечір і ранок, — адже тоді ти не знав, що таке безсоння і як можна чекати сну або ранку; пізніше люди навчили тебе, що ранок, день, вечір, і ніч, і пори року також стоять у черзі, терпляче чекаючи свого часу; підлий антропоморфізм і тут мусив усе перепаскудити; а насправді ані осінь не чекає на зиму, ані весна не чекає, доки закінчиться час зими, — просто завжди, вічно є одна і та сама весна, одне і те саме літо, одна і та сама осінь і одна-єдина зима; вони не чекають нічого, вони просто виникають і щезають, і це закон, так само очевидний і безіменний, як оте китайське дао, яке не може бути назване словами, бо назване дао — уже не дао.
О, як незвично бачити все це: вологу чорну землю, зелений мох, дрібний весняний дощик навскоси; які солодкі ці гіркі блискучі пахощі, яке все нове і справжнє у глибинах простору, котрі нарешті відкрилися натомленим очам, — і цей сильний молодий вітер, наповнений голосами птахів, і ці дивні прекрасні хмари… Прокидаєшся після важкого сну у задушливій кімнаті і, похитуючись, виходиш сюди, виходиш в сюди, якого стільки чекав і так кликав, не знаючи його справжнього імені, кликав прозрінням, дійсністю, вірою, всіма на світі іменами; воно ж не мало жодного імені, воно приходить саме, тоді, коли його вже не чекаєш ніколи, коли вже зрікся його і майже прокляв, воно настає і є, і тоді читаєш Кавафіса та Елітіса, і тоді вдихаєш запах свіжої риби, і тоді слухаєш Doors, дивлячись альбом Рембрандта, — і хоча це сюди, це воно не має власної назви, — інакше його би також зробили власністю, — ти розумієш, ти відчуваєш, ти сам єси своїм пробудженням, своїм одужанням, своєю вірою, своєю смертю. Боже, як добре, що я дожив до сьогоднішнього дня з особливим весняним світлом, строгим і прекрасним сірим світлом, яке повертає речам форму, а формі — колір, а кольору — сенс…
Можливо, це відбувається тоді, коли філософія і віра твої стають тілом і кров'ю твоєю, коли відбувається оце містичне таїнство перевтілення думок у відчуття, коли щезають які завгодно оцінки, одним словом, коли все стає на свої місця, так, як воно було у далечезній юності. А може, все зовсім не так, тільки тепер не має значення, як воно, а тільки що: весняний дощ, гул літака над хмарами, зелений мох, кольорова гойдалка, яка хитається під березневим вітром порожня, — і блискуча чорна свіжа нова справжня земля, — усе самодостатнє, і ти також. Нікого нам більше не треба, не треба імен, не треба книжок, не треба людей, — тільки самотня весна, тільки порожня кольорова гойдалка під вітром, тільки мала Владя, яка спить у сусідній кімнаті, щоденник, цигарка, чай, — правічне, праістинне, — нарешті знову не боїшся цих слів, нарешті знову не рефлексуєш.
І відчуваєш у собі нову молоду кров, кров, з якої так само зійшли брудні сніги, кров, із якої витекло торішнє і позаторішнє сміття, яке накопичувалося роками; і ця безлюдна кров шумить у голові, і це твоя голова, і це твоя кров, яка єдине твоє вино, найліпше з усіх на світі вин.
Дуже теплий і сонячний день, весняні тіні, вітер. Так затишно на душі, такий чистий світ перед очима. У природі не існує криз і боротьби, вона байдужа до всього, що є невід'ємною часткою людини. Треба бути природою і культурою, — вони обидві позалюдські, вони — єдина дійсність. У природі і в культурі немає ілюзій, немає фальшу й підробок, — так є, от і все. Так, є міражі і мімікрія, але вони все одно справжні, вони плідні. Людина ж створює безплідні міражі, а потім губиться серед них, застосовуючи свою мімікрію; вона настільки зливається з довколишнім міражем, що потім і розчиняється разом із ним.
Пливуть непереможні кораблі; і ти сходиш на берег, відвідуєш найрізноманітніші країни і міста, з чудернацькими звичаями, костюмами, мовами; а потім повертаєшся на корабель і знову вирушаєш у путь. Колись давно-давно ти хотів стати моряком, — бажання здійснилося в ось такий спосіб. Здійснюється все, рано чи пізно. І тому треба бути дуже обережним, бажаючи, а особливо висловлюючи це бажання.
Будиночок із кольорових кубиків, збудований Владою. Чорний песик і лис, якого я привіз із Вільнюса, — рієстаносіс. Сонячні плями на столі, на сторінці — тіні від листя кімнатних квітів, вірний друг електричний камін, який врятував і цієї зими. Книжки; деякі з них залишаться тут, бо ж неможливо запхати все до двох торб, хоч які великі вони. А більше, бачиться, й нічого. Ніколи не відчував цієї хати; просто звик до ось такого розташування стін, вікон, дверей, меблів; сама ж хата залишилася чужою; вона могла бути привітною, але тільки тоді, коли тут нікого не було; а таке траплялося всього двічі чи тричі.
А далі, за вікном, — Підбузька гора; десь там тече Вербовий потік і шумить вітер у смереках та буках; хто його знає, якби там можна було збудувати маленьку хижку, може, і вдалося би прожити тут іще рік-два; але без людей. Тільки ж це неможливо, люди обов'язково знайдуться, їх дуже приваблюють самітники та їхні хижки. Чомусь цілий день сьогодні згадується Мюнхен. Була осінь, були смарагдові і золоті прикраси у магазинах, фонтан на Марієнпляц, де ми зустрічалися. Маленькі, затишні і чисті ресторанчики, привітні, усміхнені, уважні люди, латиноамериканці, які грали свої національні мелодії на площах. Колись я поїду туди сам, і пригадаю себе теперішнього, і, замовляючи ще один вайсбір, посміхнуся сюди, в цей день, посміхнуся спокійно і з розумінням; по суті, тільки я один і розумію себе все життя.
Пливуть білі хмари над галицьким селом, віє вітер і гойдає портьєри, спить мала Владислава. Немає гіркоти, і втоми немає; я вже пережив гіркоту і втому; я дуже важко їх пережив, усвідомивши, що треба встати і вийти. Ось уже й квиток замовили. Пливуть непереможні кораблі, пливуть непоспіхом, під хмарами і сонцем, під вітром і під яскравими зорями. Нічого не треба боятися.
- Предыдущая
- 10/39
- Следующая
