Выбери любимый жанр

Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

На кожній сосні, майже на кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили весь парк, вони позамерзали уві сні, не витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майже на кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти не можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом жар і я провів Вовчика до автобуса на Даньківку, а сам пішов додому.

Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи в перехожих цигарки або життя; я дав йому закурити. «Ходімо вип'ємо, старий, — сказав Сергій, — як я їх усіх ненавиджу, сучі морди совки, один тільки ти молодець, пішли, вріжемо, мать їх усіх так і наперекосяк, їх необходімо вздрючить і висушить, давай вип'ємо, не можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, я ставлю і ми їм покажемо, як нада жить по-справжньому». Ми зайшли до ресторану і випили по склянці сухого вина, від якого я зробився напрочуд тверезим. «Ти, старий, посидь, а я зараз прийду», — сказав Сергій і щез на віки віків, тут було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали про воду, яку несла Галя, в якої гнулося коромисло, про дивовижно в'юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.

Біля пожежної частини стояли стенди, за повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками в лапах. «Надто багато вас сьогодні», — сказав я вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли на книжковій шафі в нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь не дозволяла, а я був переконаний, що коли візьму їх, притулю до грудей, подихаю на них, погладжу, то птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати по всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними в жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п'яний, а мама працювала в другу зміну, мене нікому було забрати з садка і я допізна сидів серед цих птахів і білочок разом з нянею-сторожихою, але вона теж не дозволяла брати опудала до рук, а потім одного разу дозволила, і я, насилу стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити по голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому в скляні очі, які заходилися туманом, але вони не оживали, не оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки не оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як я не говорив до них, якими пестливими іменами не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої я тепер не можу відтворити. Відтоді я повністю збайдужів до всіх на світі опудал, назавжди.

Шукаючи цигарки, наткнувся в кишені на якісь папери. Витягнув їх — це були вірші Рябчука; підніс аркуш до світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам:

ось і я
любі мої поети
беруся за вірші
атож
і я
впадаю в цю давню спокусу
досконалити світ
і ось
зігріваю
замерзлих птахів
випростую
обвуглені крила голубів
може щось зміниться
здійметься вітер
розправляться крила
і не посиплеться тирса
і очі скляні
оживуть
III

Четвертий з черги день не перестає падати дрібний холодний дощ — місто тоне в мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи про катастрофу, про італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими птахами та котами, про русла тісних вуличок, у яких не вміщається виллята з небес вода, про нас, яким нікуди сходити на каву й погомоніти про картини Коха, Кауфмана та Саєнка, про осточортілу зливу, про талановитого й безталанного Дема, про не менш безталанного Сюра, про те, що про нас пишуть уже романи, розповідають по радіо «Люкс», знімають кіна, ставлять балети, а також драматичні вистави — ця клята, огидна, споконвічна, безкінечна злива ………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………………

……………………………………………………… злива безкінечна, споконвічна, огидна, клята, злива ця, четвертий день, четверте з черги століття, не вщухаючи ні на мить, одне й те саме: мокрі кам'яні леви, мокра бруківка, гуркіт трамваю, довжелезні черги під парасолями, далі я цитую: «Ніхто нічого не купує, не видно слоїків, сіток, пакунків, сумок, люди мовчки тупцюють на місці, просочуючись з однієї черги в іншу, як молекули під мікроскопом», кінець цитати, кам'яна злива, немилосердна, якраз на це місто, цей останній з черги притулок митців, артистів і фільозофів, якраз на цих чорних котів, за здоров'я котрих ми продовжуємо проголошувати тости під «Нектаром», якраз на цих перекупок і перекупців, — може, це через них злива, може, через цей споконвічний торг, кара небесна, власне так, але хіба від того легше? Сухіше? Горілчані вироби, Ельжбета, горілчана злива, камерна духова оркестра виконує Скорика і Кос-Анатольський систематично перекидається в труні, «куплю си телефон, зателефоную, бувай ми здорова, я тебе не чую …………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………………

…………………… чуєш, Крілику? чуєш, Кактусе? Чемодане, чуєш? чую, синку, чую: четвертий день не перестає падати дощ, чуєте ви це, чи ні, чи вам позакладало від цієї зливи вуха і роти, і ще деякі отвори, які є в кожної людини, якщо вона нормальна, і про які кожна людина — Міську, ти ненормальний, сказала вона мені! — намагається в міру своїх внутрішніх сил не згадувати вголос, якщо нормальна, звісно, вона; яка людина? Звідки тут узялася людина, коли кожен дурень потвердить, що досі йшлося про митців та інших спекулянтів, про повій і левів, про коти і рослини, які екзотично плавають у переповнених італійських двориках упереміш з композиторами; багато, куртка на ваті, про кого і про що ішлося досі, але ж це не означає, що тут-таки обов'язково мусить з'явитися якась, за перепрошенням, людина; так, принаймні, вважаю я, міський Містик або місткий Місько, якщо це — місто, а я — це я етцетера …………………

………………………………………………………………………………………………………………………………………

………………. людина ця — Троцький. У Троцького — бодун. Бодун у Троцького почався одночасно із дощем, тобто це майже споконвічний бодун. Троцький зі своїм бодуном ходить попри «Нектар» і виглядає.

Але, окрім зливи, нікого. Тільки злива, Троцький і бодун.

Аж ось іде Дем.

— Під «Нектар» ми не підем,

   Бо там ходить п'яний Дем! —

з надією в очах скандують бодун і Троцький.

Але Дем тверезий, а замість бодуна у нього на плечах сидить кіт.

— Це кіт? Чи кац? — питає Троцький.

— Так, — погоджується Дем. — Це кіт під дощем.

— Дуже важливе уточнення. А в нього часом нема карбіванця? — дипломатично цікавиться Троцький.

— Ні, в нього нема, а в мене є, але я тобі його не дам.

— Мені й не треба твого паршивого, задрипаного, вошивого, придуркуватого, а може ще й мокрого кота! — обурюється Троцький.

— Але тобі треба карбіванця, — уточнює Дем.

— Треба. Інакше я здохну і здурію. Спочатку перше, потім друге.

— Я йду купувати квіти для Іри, — виправдовується Дем.

— Квіти?! Для Іри? Ні, це ти сьогодні здурів, Дем. На хріна Ірі квіти, на ірa Хріні квіти?

— Бо в неї день народження, — вагається Дем.

— Іди, — благословляє Троцький Дема. — Іди, і не просто іди, а іди ти к… купувати іри для Квіти!

2
Перейти на страницу:
Мир литературы