Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин - Страница 16
- Предыдущая
- 16/59
- Следующая
— — — — — — — — — — — на темній чужій оболоні — — — — — —
— — — — — — — — на золотих вітрах — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — на тарелі — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — андрусю снігів — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — андрусю троянд — — — — — — — — —
— — — — — — — — андрусю оберегів на срібному ланцюжку — —
— — — — — — — — — — — — андрусю числа — — — — — — — — —
— — — — — — — — андрусю андрусь пісне пісень вечірній мед стільників крапав з вуст твоїх наречено і мова твоя була стурбована лише собою і мед та молоко жили під язиком твоїм і ліванським ароматом пахнув твій одяг і голос твоєї флейти струнким вогнем палав поверхом вище і нова українська мова була снігопадом і це було добре: упродовж мови.
VIII
Андруся стояла під «Авґустінером» і грала на флейті; біля її ніг лежав чорний крислатий капелюх, подарований одним із мексиканців, що шкварили ламбаду за сто метрів звідси; мексиканець хотів Андрусі, вона хотіла їсти, відвідувачі «Авґустінера» звертали увагу на її ноги і не помічали чорного мексиканського подарунка, до якого Андруся кинула останні чотири марки задля принади; вона виконувала Адажіо Альбіноні, пальці мерзли, хотілося їсти, курити, рожевого вина; втім, із курінням пора було зав'язувати.
Я відчувала, що задихаюся. Швидкі речі набагато легше грати. Ту ж таки ламбаду або, скажімо, «Несе Галя воду». Ламбада для флейти з оркестрою. Дещо спантеличений Моцарт. Я переконана, що ти вже забувся про мене. Нарешті і ти забувся. Де ти зараз? А я — де? Ох, настала моя остання годинонька. Костику. Кістику. Містику. Чи знаєш ти, що Містик загинув? Я сама хіба нині довідалась, а вже півроку. Він викинувся з вікна, дуже самотній і нікому не потрібний, нікомуненалежний, як ти любиш казати, дуже хворий, ні, ще не настала, у проклятому Львові, у ненашому, нікомуненалежному Львові; тут соль-діез, а, плювати, ця днина ще стерпить. Найбеззахисніші гинуть, найнепристосованіші, той придурок мав рацію, всі британці такі придурки, але вічно вони мають рацію; добре було б депортувати їх до України. Цікаво, скільки б часу вижили вони там і чи довго ще мали б рацію? Мали б, Андріяно, не переймайся. До судної днини, до страшної години. Чи це не вона? Ні, ще не настала. А судна — ще буде. Така ж: без огненних потоків і сурм. Без флейт. Над чим це я? Над британцями. У животику бурчить. Класно: сюди дмухаєш, там бурчить, можна ще пукнути для цілковитої повноти картини. Тема для Дема: пукаюча флейтистка посеред Мюнхена. Цікаво, як можна намалювати пук? Як у коміксах. Блакитна хмарка. І червоними літерами: «ПУК!!!» Обов'язково три окличні знаки, британці таке полюбляють. Або три знаки питання. Цікаво, чи можна пукнути питально? Допитливо: «Пук???» Андрусю, встидайся. Тільки це мені й лишилося тепер, єдина втіха: грати на флейті і встидатися. Проклятий Гейсбрехт. Проклятий Костик. Бідолашний Містик. Цього разу таки соль-діез, але пальці більше не згинаються.
— Ти вже посиніла, — сказала Алінка. — Складай свою дудку, ходімо, підвечеряємо де-небудь чого-небудь.
Андруся мовчки запхала флейту до футляра, підняла чорного капелюха. Тридцять чотири марки. Чотири моїх. Отже, тридцять. Порадившись, вони купили за них гончарське поле, щоб ховати там чужинців. Тому це поле й досі зветься Полем крові. В останніх коників, що завтра загинуть, вчуся ставленню до життя. Така ж золота і така ж — на хвилину — абсурдна, з таким же рядком.
— Тільки ти не смурій, — сказала Алінка.
Падало. Смарагдовим і срібним прикрасам так затишно лежалося на чорних оксамитових подушечках у сяючих вітринах, що хотілося зробитися однією з цих коштовностей і бути нею вічно, не старіючи, не в'янучи, не відчуваючи голоду ані спраги; і щоб ніхто тебе ніколи не купив, і щоб нікому ти ніколи не належала, крім самої себе, стрункої і гордовитої, незбагненної для самої себе як цілість, що не розкладається на частини, в самій собі народжуючись, у собі самій гинучи, сама собі тотожна, довільно, з примхи обрана форма, «де затвердне чи радість, чи сум, — звичайна», звичайна, звична форма для незвичного, між барвистих палаючих реклам, між загадкових надвечір людей з усіма їхніми мовами і строями, між коштовних крапельок мряки на рудому Алінчиному волоссі.
— Ти чула: Містик загинув? — спитала Андруся, доївши свої суфляки; це були її перші слова за цілий вечір.
— Ага, так ось чого ти так дико смурієш, — зрозуміла Алінка. — Чула. Але він був ненормальний. Він усіх забембав своїми вершиками і вічно позичав, і ніколи не повертав, і дуже пити почав…
— П'яний проспиться, — сказала Андруся. — Я хочу пива.
— А я — льодів.
— А я — чоловіка. Волохатого!
— А я дужче хочу чоловіка волохатого. З льодами.
— А ти розпусна.
— А ти дурна.
І вони нарешті засміялися. Вони пили пиво і їли льоди, і кпинили з мовчазного грека-господаря, який не розумів жодного слова і тому про всяк випадок вирішив пригостити їх метаксою, а потім відмовився взяти гроші за вечерю, а потім Алінка залишилася з ним допомагати зачиняти ресторана, а потім Андруся сама чекала на свого п'ятдесят другого автобуса і трошки плакала під зимним неприємним чужинецьким тобто таким як вона сама тут але ворожим дощем який — Андрусю, марното, соловейку, — «і тільки сніги — не впадуть, а зависнуть, і тільки вікно — навіть губи твої відштовхне!» — висів за чорним автобусним шклом як мара або паневропейське наслання як наша з тобою довга й аморфна розлука-роман густа безпросвітна безпритульність — наші жарти непомітно для нас зробилися вульгарними наші руки вкрилися подряпинами й опіками наше життя було пекельно позбавленим сенсу більше позбавленим ніж будь-яке інше життя хоча такого не буває; «жити з тобою — нестерпно, без тебе також» — написала я в одній з листівок; він дурнувато посміхався і цілував того кретинського аркушика з кретинською знимкою кретинського годинника кретинського вісімнадцятого століття а що я могла вдіяти тут одна коли всі мене відцуралися коли все одностайно рухнуло коли; «у-за-скле-ній-дни-ні-бе-зод-ні-не-злій-не-зло-віс-ній-без-мов-ній-і-звич-ній-за-сві-тить-ся — б а — ч и ш — м е н е?…» — пише своїх романів страждає теж мені а я тут як ненормальна ідіотка як Жанка з-під «кулінарки» дмухаю день і ніч у чортового цього свистка ще лишилося танцювати так-так це ідея бавити публіку струнко й гордовито й нікомуненалежно танцювати запитливо при цьому пукаючи ох не можу я більше не можу-не можу не я і я не можу і не я не можу і я і я так само а я теж не можу; а хто може, Андрусю, хто? хто може? хто? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?
Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?
Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?
- Предыдущая
- 16/59
- Следующая
