З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 26

• Предыдущая
• 26/66
• Следующая

Фікшин?..

Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її  г л о б а л ь н е  у б у в а н н я  (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) — убування, «як витікання із рани / життєдайної вільгости — в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в назагал іще цілком ювенільному «Дириґенті останньої свічки» мав назву — «Світ без любови». Пам'ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася — несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, із роками, розумієш, що написала. Всяка рефлексія — то всього лише post scriptum: мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я.

Десь наприкінці 1990-х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології «оповідання про любов» (любови там бракувало!), і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів:

— Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити…

— Я подумала: Боже! — з непідробним жахом розказувала Соломія: — Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любови — то як же ж ти жив?!..

Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. Як поворот ключа в замку, після якого іншими очима починаєш дивитись і на «дисфункційних» матерів («Ти што, с ума сошол!» — несподівано люто шарпає відзіґорно вистроєна баришня свого дрібочучого поруч малюка, що на бігу спробував був — видно, виголодавшись за повноцінним спілкуванням, — нав'язати контакт із горобцем, і хвиля її ненависти накриває перехожих, і мене в їх числі, як вихлоп диму з вантажівки…) — матерів, котрі, виявляється, зовсім не «знервовані», чи «затуркані», чи ще якоюсь там павутиною виправдальних обставин оповиті, а просто  н е  л ю б л я т ь  с в о ї х  д і т е й, от і ввесь «біном Ньютона»! — і на численні подружні пари, чиє співжиття теж скріплено аж ніяк не любов'ю (ах, як її знати на лицях, коли вона є, — не сховаєш, не втаїш!), а виключно інерцією, цементуючим натиском соціуму («так треба»!) й страхом перемін, — не співжиття, а співіснування в просторі доброхіть спорудженої на двох тюремної камери, «вічне поруч-спання з тими самими сірими снами» («У вагоні метро»), — ах ти, Боже мій, так і про це ж, виходить, я вже писала… То це, значить, ніяка не метафора, не якийсь там художній прийом, — значить, усі ці люди, над чиєю поведінкою я, бувало, роками ламала голову, як об мур б'ючись, негодна збагнути ні вчинків, ні мотивів, справді  т а к  і  ж и в у т ь, у найсуворішому нон-фікшин режимі — нікого й нічого не люблячи?..

І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, — мамцю ріднесенька…

Погаслих, як викручені лампочки: позбавлених «в собі» того джерела постійного струму, котре зовсім не «п e p e-живають», у режимі «під'єднавсь-від'єднавсь» (якщо «пережив» і «минулася», то не любов була!), — ні, з ним  ж и в у т ь, повсякчас, «у сні й наяву», як правильно написав поет — а його підняли на глузи… (Ось такі «погашені» й підняли!) А коли не живуть, тоді кепсько: тоді доводиться постійно «роздряпувати» світ довкола себе, щоб отримати від нього хоч якусь реакцію на доказ свого існування — «тільки б вкутати плечі, сказавши собі, що — жила» («З лікарняного щоденника»), здобути коротку ілюзію й своєї до життя причетности… А що надовго такої ілюзії не стати, то «погашений» мусить по якімсь часі знову заходжуватися длубати дійсність — як зек мерзлу землю тупим кайлом.

Це має бути збіса втомно. І від того старіють. Від того зношуються — після сорока суто біологічної енергії на таке хронічне безлюбовне борюкання зі світом дедалі відчутніше бракне, а брати тої енергії «погашеним» нема звідки. І тоді вони тужать за втраченою молодістю, колються ботоксом, щоб натягти її гладеньку маску назад на обличчя, сахаються навсібіч, як схарапуджені коні, в пошуках «акумулятора» для своїх осілих батарейок, потріскують дедалі тьмянішими й чаднішими розрядами бенгальських вогників і провадять багатослівні дискусії про «кризу середнього віку». Тоді як насправді все значно простіше і, мала-таки рацію редакторка «Дириґента», страшніше: ці люди від роду, сказати б, «онтологічно» позбавлені дару любити — як можна бути позбавленим таланту, розуму чи морального чуття.

Дивно, що ця проста істина відкрилась мені аж тоді, коли «вже був написаний „Вертер“», тобто «Польові дослідження з українського сексу» — книжка, за означенням Малґожати Шумовської, режисера однойменної вистави у Варшавському Театрі «Полонія», власне про те, як «nie umiemy kochac»[77], а за чеським критиком Іво Поспішілом — про «новий жах Ґреґора Замзи, який прокидається на рубежі тисячоліть і бачить себе скалічілим монстром», — книжка про світ, із якого щезає любов. «А без любови — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю», — констатує героїня роману, на чому її «дослідження» завершуються.

Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…

Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любови» вбачаю в тому, що від народження до перших зморщок, тобто все своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємности», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він мене — ні? По-моєму, це все одно як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй, зрештою, відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любови», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»…).

Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реаґую відрухово, по-звіриному: хлипаю легенями й б'ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я», — неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.

Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 року: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».

А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:

«…На мурах і автомобілях з'явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).

• Предыдущая
• 26/66
• Следующая