Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 16
- Предыдущая
- 16/36
- Следующая
– Фі, - сказав на це Магріб.
Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху. Людей витягували і виносили на ношах.
– Що це в біса таке? - запитав Русланчик.
– Черговий теракт, - пискнув роздратовано Магріб.
– В цьому щось є... е... - Руслан ляснув пальцями і зробив так, наче слово зависло у повітрі.
– Смерть збуджує?
– Так. Саме це я хотів сказати, - промовив Русланчик, продовжуючи спостерігати за подіями на екрані.
– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну... - Магріб допив коктейль.
– Слухай, ти говориш, як баба, - пробурчав Русланчик.
– Як саме?
– Ти мислиш, як баба. Баба, яка, як тільки припече, звертається до Бога. Ти розумієш, про що я, Магрібчику?
– Ти злий. Нічого поганого в тому нема, що я мокрію. І нічого пога-ного нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я не такий, як всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж божий промисел.
– Я не вірю. Розумієш, все це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку вулиці.
– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким, - Магріб уже ледь не плакав.
– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі дійсно треба дитину, хлопчика, щоб взував тебе зранку, - Руслан покликав офіціантку: - Ще чаю.
– М’ятного? - перепитала офіціантка - з хлопчачою зачіскою і блискучими очима.
– Так.
Підлітки виклично подивилися з того боку. Руслан зрозумів, що його впізнали, і розправив плечі, непомітно розщібнувши гудзика на грудях. Магріб втупився у нього очима і засовався на стільці.
– Ти спиш, Магрібчику. Ти нічого не бачиш. Ти живеш мріями.
– А що ти тоді скажеш, що Бог і сатана - це дві дії однієї особи? - Магрібчик лизнув губи.
Підлітки зашуміли, але тут напружилися, зробилися тихі, тільки обличчя безликими блідими плямами висіли у затишному бурштиновому мороці кав’ярні. Але і сам затишок звітрів. Важка і сперта тиша. Тільки зараз Руслан і Магріб побачили людину, що сиділа у кутку, під квітами. Не можна було сказати, що він ховався. Він щось пив. Можна було розгледіти його великі руки, одяг доброго ручного крою, але не обличчя. Тиша заткнула горлянки навіть золотистим папужкам. Магріб втягнув голову в плечі. Чоловік підвівся - і гучний ляпас, неймовірної сили, запхнув Русланчика під стійку. За час цього польоту його рожеві штани злетіли ледь не до колін. Магріба чоловік підняв двома зігнутими пальцями за коміра. Ляпас всунув Магріба у туалетну кімнату.
– Це тільки попередження. Ку-ку, ку-ку, - сказав чоловік і пішов так же швидко, як і виник.
– Топтун, - хрипло сказала дівчина, з шумом посмоктуючи мунд-штук.
Коли вони зійшлися, Руслан і Магріб, до свого столика, то в обох на обличчі були сліди від п’ятірні.
– Що це? - пропищав Магріб.
– Аби я був віруючим, то сказав би, що це знак, - і Руслан спробував розсміятися.
А потім вони враз заспокоїлися. Тільки не розмовляли, а дивилися на екран телевізора. Тільки обличчя блищали від поту. На екрані пропливав широкою рікою бразильський карнавал. Засмаглі оголені юнаки, з білими пухнастими крилами, гнучко вихляли тілами. Очі у них волові, теплі, солодкі тихі погляди. Поруч жінки трусили грудьми, викидаючи в повітря серпантин, і закликали публіку до себе.
– Прекрасні, прекрасні, - забелькотів Русланчик.
– Фі. Ти завжди вирізнявся паскудним смаком і тривіальною мо-раллю, - зафурчав, наче кіт, Магріб.
– Якою?..
– Тривіальною.
– Блін, нам тільки що ні за що надавали по пиці, а ти сидиш і умнічаєш, - сердито огризнувся Руслан.
– Гляди, що твориться! Русланчику, куди котиться світ? Ти не знаєш, куди котиться мораль на цій планеті? Я за тероризм. Я навіть схиляюся на те, щоб тут, у цій кав’ярні, відкрити осередок. Що ти на мене цикаєш! Дістанемо стінгери, базуки, автомати, з тими, патронами. Це дійсно божественно, коли тисячі цих жертв, цих заблудлих овець людського стада, тикаються у мильному жаху... Прелєсно. Бах! І все, закінчилися їхні туалетні трагедії.
– Добре. Побалакали. Мені пора, - Руслан потер щоку.
– У тебе бракує мужності, - Магріб плакав, щоки у нього трусилися, його куці пальчики розтирали соплі і сльози.
Руслан, поплескавши його по плечу, вийшов на вулицю. Трусив м’який сніжок. Мороз трохи перелігся, але охоти зараз їхати до Величка у нього не було. От блядь, навіть весело подумав він, два содоміти рятують світ від всесвітньої глобалізації. Про це треба поговорити з Величком. Він згадав капітана, і кінчик його язика лизнув потерпле піднебіння. Йому чомусь зробилося страшно і самотньо, наче він нарешті побачив кінець життя і те, що його на тому кінці чекає. Потер рукавичкою щоку. В авто його почало трусити, і перш ніж рушити, він проковтнув синю пігулку. Коли приємна хвиля накрила його, він вивів машину з автостоянки. У широкій вітрині так само нещасно сидів Магріб і розтирав очі руками. Трохи повернув ліворуч і побачив густу патоку бразильського свята, що безтурботно пливла собі і пливла. Наче калюжа розтопленого кольорового скла серед сірих зимових вулиць. Руслан усміхнувся і дав побільше газу.
Телевежа ніяк не хотіла наближатися. В народі "карандаш", серед спеціалістів СК, вона стояла перевернутою брунатною труною на фоні блідого неба. Руслан підкотив до СК своє "Вольво". У вітровому склі відбилася мінора. Там далі яри, але їх видно з туалету шостого і тринадцятого поверхів. Від яруг Руслану завжди зводило зуби. Перепустку в нього не запитували, і це його наповнило дитячою радістю, майже хлопчачою. Він навіть непомітно для охорони крутнув стегнами. Пустим коридором пройшов у хол. Щось подібне до велетенської зали. Червоним і зеленим лушпинням мостилися пластикові столики біля вивісок кав’ярень. А там, на горі, літали голуби, сиплючи пір’ям. Люди у цьому просторі червоного граніту шастали, як заводні. Він собі часто майже на порозі інстинкту, рефлексу ставив питання: чому тут так нудно, сумно мокріє спина, дрижать ноги? Доки дістанешся ліфта, відчуєш себе тричі мертвим. В ліфті його відпустило, але засмикалася щока, та, по якій вдарили. Руслан потягнувся до неї рукою й осмикнув. У ліфті окрім нього - дві коротконогі грудасті жінки, і він їх не знав. Те, що вони непропорційно збудовані, його втішило. І він лизнув по-зміїному губи: так робив його батько. У Руслана забурчало в животі. Цього разу він підтиснув губи. Жінки засміялися одними очима. Але, на превелику радість, ліфт зупинився на одинадцятому. Вони вийшли, лишивши після себе нудотний солодкий дух дешевих жіночих парфумів.
Він ішов поверхом, повз двері кабінетів, і його уява малювала тихе перешіптування, ляскання по сідницях, відтягування гумок від трусів, здавлені стогони й істеричний сміх. Потім він схаменувся, легкий і пустотливий настрій наповнив його повністю, вщерть. Руслан повернув до нізруму. Тут було порожньо, але та, кого він хотів бачити, годувала кольорових папужок. На сьогодні папуг було предостатньо. У вікні летіли птахи однією сірою стрілою. Руслан задоволено усміхнувся. Він подивився на Лінду. Подивився, як і завжди, просто і невимушено; весь його погляд говорив, що він радий її бачити. Вона нагадувала екзотичну африканську птаху, що сидить у піску і дзьобає час від часу всіляких кузьок. Руслан давно визначив, що Лінда більше нагадувала жінку, яка щасливо проживає в заміжжі, старанно, як стара баба обличчя, приховуючи свою орієнтацію. Спочатку, з першого ж дня, Руслан гадав, що вона сама в цьому не здогадується, але якогось одного дня вона упіймала на собі його ясний дитячий погляд і усміхнулася. Так усміхаються зближені або у щось утаємничені.
Лінда з маленького приміського села, повз яке джмелями гули електрички. Донька матері-одиначки, шкільної вчительки. Вона завжди мріяла стати кінозіркою або телеведучою - як прописне свідоцтво всіх теледів. Тільки Руслан дізнавався про подробиці її життя, несвідомо у нього на очі наверталися сльози. Тільки необізнаний міг знайти однаковими їхні долі. Лінда - донька сільської вчительки. Руслан був з впливової олігархічної сім’ї, дарма що нині опальної. Гроші на опалу аж ніяк не реагують.
- Предыдущая
- 16/36
- Следующая
