Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/67
• Следующая

— Просто зараз?

— А чого тягнути? Давай, усе пишеться, — Шульга почув, як тихо клацнула кнопка.

Він справді не був підготований до такого повороту. Але відразу зосередився, подивився на Кошового, який розумів загальну суть розмови, та не відчував нюансів, і заговорив у слухавку:

— Галю… Галю. Кохана моя Галю. Мені сказали, що з тобою все нормально. Я кажу це і дивлюся просто на тебе. Ти в мене перед очима, Галю. Дивишся на мене і не посміхаєшся. Тобі не до посмішок, я знаю. Але так само знаю, як ти вмієш сміятися. Ми ще будемо сміятися разом, коли все це скінчиться. Не знаю, що ці люди зможуть зробити із нотатками твого діда, але нехай забирають їх і лишать нас у спокої. Адже сама знаєш, скільки від того всього проблем. Я думаю, — він перевів подих, — я думаю, ми не пошкодуємо про таке рішення. Не кажи нікому, де ти заховала зошит. Скажеш це мені при зустрічі. Мене зараз чують, і я кажу не тільки для тебе — обмін можливий лише за таких умов. Тебе привозять до Києва, незалежно від того, де ти тепер. Навіть якщо в Києві… Заговорився. Словом, усе може бути. Тебе привозять сюди, викликають мене. Вони відпускають тебе, і коли ти вже будеш у безпеці, назвеш їм сховок. Хай самі забирають, навіть якщо він у нашій квартирі чи на дачі. Все, кохана. Я люблю тебе.

— А я зараз заплачу! — почулося в трубці, і невідомий на тому боці дроту зареготав.

Шульга, який іще двадцять хвилин тому готовий був трощити голими кулаками все довкола, слухав це на диво спокійно. Нарешті блазнювання припинилося, невідомий озвався знову: — Нічого, зашибісь, нормально прогнав. Тобі стіхи, братало, писати треба. Не писав?

— Не писав.

— Даремно, ги-ги… Що це ти там про якісь умови грузив? Ти серйозно?

— Серйозно. Передай своїм хазяям — усе, що вони хочуть почути, почують після того, як я заберу свою дружину.

Не дочекавшись відповіді, Ігор кинув трубку, подумав — і вимкнув телефон. Потім запитально подивися на Кошового.

— Що скажеш?

— Вони думали, буде інший результат? У смислі, для чого тримати Галю в себе добу? Невже ви б не прийняли потрібного їм рішення?

— Нічого ти не тямиш, підприємцю, — Шульга ще раз глянув на фото дружини. — Вони дали нам час, аби ми самі, розумієш, добровільно, а не під враженням від викрадення, вирішили видати їм триклятий зошит. Насправді є дві ментівські методики. Перша — тебе намагаються розколоти в перші ж години, топчуть чобітьми, натягують протигаз на голову, кладуть на «ластівку», вішають на палю, крутять яйця, вставляють у задницю фалоімітатор…

— З ким це таке роблять?

— З кожним третім. За твої ж сплачені податки. Отже, розколоти за кілька годин такої інтенсивної «терапії» можна, але ж калікою при цьому робити менти нікого не хочуть. Тому більш досвідчені діють за варіантом номер два: закривають, скажімо, тебе в камері на добу. А то й на дві. Заберуть тебе в п’ятницю ввечері. Субота, неділя — слідчого нема. На ранок понеділка ти так занудишся, що сам розкажеш усе, чого від тебе вимагають. Адже в камері дві доби без допиту навряд чи нормальний підозрюваний витримає. Коли пресують — тут хоча б щось відбувається. Принаймні ясно, чого від тебе вимагають. А доба чи дві в камері — це невідомість, невизначеність, ніби ось тебе вирвали зі звичного життя, зачинили за ґрати і забули. Зовсім забули. За ці години чого тільки не передумаєш…

— Ясно. Це називається «дати клієнтові дозріти».

— Бач, здогадався. Абсолютно точно: нам із Галею давали дозріти, хоча результат бандюки знали наперед. Ну, майже знали.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Не знаю, чи козирні в нас тузи. Але козирні валети — це точно. Навряд чи вони здогадуються про існування наших американських покупців.

Мобільник Шульги озвався по обіді. Весь цей час Ігор не знав, чим себе зайняти, і вони з Антоном справді почали грати в «дурня», тасуючи колоду й кидаючи карти механічно. Виглядало, наче кожен із них грав сам із собою.

— Ця лінія чиста, перевірили зайвий раз, — Джейсон Борн говорив спокійно. — Коли вам цікаво, пане Шульга, почну з уранішнього телефонного дзвінка на офісний телефон. Ви його вимкнули, здається?

— Вимкнув. І не буду вмикати. Ті, хто хоче вийти на зв’язок, завжди вийде.

— Правильно, показуйте характер. Отже, вам дзвонили з Троєщини, з приватного телефону. Ми вирахували адресу, перевірили квартиру. Порожньо, власник здає її кому завгодно щодобово. Знаєте, такі собі квартирки для спраглих парочок, приїжджих, які не хочуть ночувати в готелі, чи сумнівних осіб, яким треба провести ділову зустріч на нейтральній та безпечній території. Зняли квартиру вчора ввечері. Квартирант виїхав за годину після того, як ви наговорили дружині листа.

— Ви й це чули?

— Ми виконуємо нашу частину угоди, пане Шульга. Телефон — надто просто. Є складніша робота.

— Розумію, — Ігор напружився. — Слухаю вас.

— Наші люди задіяли супутник. Пропускаю технічні подробиці, вони вам не потрібні. Результат такий: вам справді послали листа з ноутбука. І він дійсно працює від автономного джерела живлення. Наші розумники просканували цей сигнал, супутник видав інформацію на наш комп’ютер. Я так просто висловлююсь, аби ви розуміли…

— До біса лекції! Що там! Де вона?

— Де ваша дружина, поки що невідомо. А сам ноутбук рухається зараз, коли вірити супутниковій зйомці, у напрямку Києва з боку міста Львова. Принаймні, так показує супутник. Ми наклали на комп’ютері зйомки з космосу на карту України, зображення співпало з…

— Сам рухається? — нетерпляче перебив його Ігор.

— Ні. Навряд чи ноутбук може рухатися сам, навіть у вашій країні суцільних аномалій. Їде авто. Марку поки що розрізнити немає змоги, зображення тут нечітке. Швидше за все, хтось тримає його в руках або на колінах. Або — поклав між сидіннями.

— Машина їде в напрямку Києва? — перепитав Шульга.

— Якийсь час вона рухалася нешвидко, але вже майже годину водій наддав газу. Ми зачепилися, ведемо їх. У нас тут на моніторі поки що видно рухому цяточку, але можна збільшити, і побачимо контури автомобіля, — американець, судячи з усього, пишався собою та своєю можливістю користуватися суперовою технікою. — Так-так, що це тут… Ага, пане Шульга, вони перетнули кордони Львівської та… чекайте…

— Рівненської області, — підказав американцеві Ігор. — Якщо вони печуть на Київ, там іншої дороги нема. Одна ця траса. Хіба путівцями, але то навряд чи реально.

— Правильно. Тут показано — Рівненська область. Ну, партнере, поки що ми виконуємо свої обіцянки.

— Я не певен, що Галя в тій машині, — після короткої паузи промовив у слухавку Ігор.

— Роздивитися обличчя водія й пасажирів нереально навіть при наших можливостях. Супутник знімає все згори.

— Вони дуже швидко їдуть?

— Ні. Не повзуть, але й не надто поспішають.

— Ви тримаєте їх і не випускаєте?

— Ведемо. Ви щось замислили?

— Як вам подзвонити?

— Номер висвітився на дисплеї вашого мобільного телефону, пане Шульга. Ми партнери, тому краще вам поставити нас до відома про всі плани.

— За півтори години, о’кей? — не чекаючи відповіді, Ігор вимкнувся, подивився на Кошового, почухав потилицю.

— Ну, не мовчи! — поквапив його друг.

— Тут хоч мовчи, хоч не мовчи… Той чи ті, хто листується зі мною електронкою, на шляху до Києва.

— Та-ак, — схоже, Михайла мало цікавили технічні можливості, завдяки яким це стало відомо американцям.

— Скільки їх і чи Галя з ними — невідомо. Вони тепер їдуть через Рівненщину, далі — Житомирщина. Потім — Київ. У місто вони можуть заїхати десь годин за п’ять — шість. Гм… Житомирську трасу вони не минуть, це сто процентів…

Кошовий ніяк не міг уловити думку Шульги, тому вирішив промовчати. Нехай він чітко сформулює бодай сам для себе все, що крутиться тепер у його голові. Поки триває розумовий процес, для Ігоря ніхто й нічого довкола не існує. Аби чимось себе зайняти, Кошовий ввімкнув телефон, подзвонив Морузі, коротко переповів останні новини і сказав, щоб той шукав Бурта і вони підтягувалися до офісу Шульги. Видно, скоро всім знайдеться якесь діло. Ігор далі не зважав на друга, і лише коли той поклав трубку, подивився на нього так, ніби щойно прокинувся.

• Предыдущая
• 16/67
• Следующая