Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 13
- Предыдущая
- 13/67
- Следующая
— Ми поки що не гралися, — зауважив Кошовий. — Ніхто не думав про аж такі серйозні наслідки.
— Для чого оце зараз мусолити — думав, не думав, дала, не дала? — Бурт підійшов до вікна, визирнув на вулицю з висоти шостого поверху. — Цікаво, нас пасуть чи ні?
— Кому треба нас пасти… Ще один у штірліца не награвся…
— Досить уже вам, — Шульга розумів — хлопці завели пусті теревені через те, що справді не уявляють собі, як треба діяти в подібній ситуації. Усі погодилися тільки з одним: доньку викрасти легше, але ті, хто розшукав і викрав Галину, свідомо не пішли простішим шляхом. Вони довели Ігореві: усі спроби заховати дружину, доньку, заховатися самому, тікати світ за очі чи захищатися в інший спосіб кінець кінцем виявляться марними. Тому краще змиритися, зробити те, що вимагається, і життя знову стане прекрасним.
— Може… Може, ти б подумав, мужик, і ну його, той зошит? — Кошовий пропонував такий вихід уже не вперше відтоді, як почалася вся ця історія. — Ми навіть не знаємо, наскільки правдива ця казка про скарби. До того ж ми особисто з цього нічого не будемо мати. Навіть — навіть! — якщо це все має під собою реальну основу…
— Знаю, знаю — на золоте родовище, яке знаходиться в Росії, не може претендувати будь-яка інша держава. Тим більше — її громадяни. Чули сто разів, — відмахнувся Шульга. — Ти ще плакатик напиши і на своїй конторі повісь: «Я охоче сплачую податки!»
Справа ось у чому: підприємець Михайло Кошовий справді пишався тим, що свідомо не працює з «чорним налом» і старанно сплачує податки в держбюджет. Він навіть говорив про це в одній телепрограмі, серед учасників якої він виявився чи не єдиним, хто свято вірив — сплачені податки йдуть на підвищення пенсій та зарплат бюджетникам, і за великим рахунком працюють на економіку держави. Коли друзі збиралися за спільним столом, у певний момент розмова зводилася до того, що Шульга, Моруга, а особливо — Бурт починали глузувати з принциповості, а коли глянути з іншого боку — наївності та дурості Кошового.
— Так, тільки не починайте зараз! — втрутився Антон, передчуваючи, що зараз розмова піде за традиційною схемою. — Галина не хоче віддавати нотатки діда бандитам. Це її спадщина, а коли так — то її право боротися за неї й не від давати в чужі руки. І не нам з вами з’ясовувати, тим більше — зараз, справді її дід знайшов у Сибіру унікальне родовище й хотів використати скарб на розбудову української держави в тайзі, чи це — сюжет для пригодницького роману або фільму. Навіть якщо це так, навіть якщо нам, цинікам, такі мрії видаються наївними, ситуації, в якій Галя, дружина нашого друга, опинилася тепер, це не змінить. Я не правий?
— Правий, правий, і твоя правда так само нічого не міняє, — огризнувся Михайло. — Припустімо, зошит — єдина пам’ять про діда, якого Галина навіть у очі не бачила…
— Чому «припустімо» — так і є, — перебив Ігор.
— Добре, — погодився Кошовий. — Невже ви думаєте, що дід, аби був зараз живий, не викупив би онуку і не віддав би бандитам триклятий зошит?
— Ого, куди ти забрів! — Моруга аж присвиснув. — Ті, хто платять податки, завжди дуже легко здаються. Легше відкупитися, аніж боротися, правда?
— До чого тут податки, скажи, до чого? — знову почав заводитися Кошовий.
— А я тобі зараз скажу, — Антон роздавив бичок об дно попільнички, став перед Михайлом, засунув руки в кишені штанів, почав гойдатися з п’ятки на носок. — Ти, хлопче, такий самий наївний, як дід Галини, котрий заварив усю цю кашу. Бо мрії про можливість створити на території Союзу ідейно, економічно, культурно та фінансово самостійну державу виглядають благородно, але так само наївно та романтично, як оці твої переконання, що гривні, сплачені як податки на додану вартість, різні там хабарі під шапкою спонсорської допомоги та благодійного внеску, додаються до заробітної платні бідніших за тебе людей, ідуть на розвиток дитячих будинків, дитсадків, шкіл, бібліотек і всього такого іншого. Бюджет, чувак, аби ти знав — це просто велика кишеня для кількох тисяч тих, кого ти обрав керувати державою і собою як громадянином. Тебе, Мишко, влаштовує будь-який стан речей за умови, що тобі при цьому доведеться робити мінімум тілорухів. Ти в школі комсомольським активістом не був, але на загальних зборах просиджував та комсомольські доручення виконував, витрачаючи на це дорогоцінний час. Чому? Ти ідейний? Ні фіга — просто якби ти захотів раптом жити особистим життям, а не суспільним-корисним, тобі б довелося доводити своє право на особисте життя в той час, коли інші комсомольці трахаються на благо якоїсь там ідеї. Баластом, старий, бути простіше. Ти й тепер свої права не відстоюєш, а купуєш. За ті самі хабарі. І таких як ти — легіони. Ви всі не розумієте, не хочете розуміти — краще домогтися, аби вам дозволили суму, яку ви витрачаєте на податки в бездонну бочку, витратити цільово. Скажімо, фірма «Флуп» раз на місяць передає ті відсотки, що нараховуються як податок, на школу, дитячий будинок, бібліотеку. Ось вам і підвищення платні бюджетникам.
— Дурний ти, — на диво спокійно промовив Кошовий. — В усіх державах люди сплачують податки.
— Так, але в нормальних державах платник податків має право вимагати від тих, хто за рахунок їхніх податків живе, нормальної роботи. А в державах колишнього Союзу ця практика поки що не прижилася. Скажеш, не так? Ото краще мовчи, я закінчу: тобі легше відкупитися, аніж боротися. Від держави, від бандитів, різниці нема. Це раз. Навіть якщо Галя просто хоче зберегти зошит як пам’ять про діда, вона має таке право. Це — два. Ось дві причини, чому ми не повинні віддавати зошит ані бандитам, ані комусь іншому, хто там на нього претендував. Отепер скажи, що я не правий.
Запала мовчанка. Моруга витягнув руки з кишень, підійшов до столу, підсунув до себе попільничку і знову закурив. Бурт відвернувся до вікна. Шульга прихилився спиною до одвірка. Кошовий зробив крок у бік виходу, потім розвернувся й сів у крісло. Деякий час вони чули лише цокання годинника.
— Які будуть думки? — порушив тишу Ігор. — Я ж вас для цього гукнув, а не для того, щоб ми визначили, який Мишко придурок у своїй наївній вірі в державу.
— Ніхто не…
— Ша! — перебив Антона Славко. — Тихо. Закрили тему, мужики, бо добром усе це не скінчиться.
— Я хотів пояснити…
— А ми почули! — підніс голос Шульга. — Досить. У мене дружину забрали бандити. Приймати їхні умови я не хочу, вона так само, думаю, проти. Чому я так думаю, скажу — вона сама заховала його, навіть я не знаю, де він. Аби Галя назвала викрадачам це місце, все вже давно б скінчилося. Отже, варіант задовольнити вимоги відпадає. Ще пропозиції?
— Піти до ментів. Нічого не пояснювати — невідомі тримають дружину силою, погрожують, ну, хай гроші вимагають абощо…
— Не піде, Мишку, — зітхнув Ігор. — Так діяти правильно, але не піде. Ми вже говорили — невідомо, чи куплені менти. Судячи з можливостей наших бандюків, таке не виключається. І потім, немає доказів, що її викрали. Складу злочину поки що не видно.
— Менти живуть не лише з твоїх податків…
— Та харош уже, Тоха, твою дівізію! — гаркнув Бурт, Моруга підняв руки вгору, демонструючи капітуляцію. Кошовий навіть не глянув у його бік.
— Виходить, варіантів зовсім не лишається, — промовив він. — Ми навіть не знаємо, де вони тримають Галю. Чернівці — слабенький слід, тим більше, що тебе попередили — завтра її вже там не буде.
— Тоді я про тебе й подумав, Кошовий.
— Про мене?
— Про тебе. І твій легальний законний бізнес. Я дав електронну адресу свого офісу, на неї завтра повинні надіслати фотку Галини зі свіжим газетним номером. Заперечень поки не було.
— І до чого тут мій бізнес?
— Не розумієш? Там відіб’ється зворотна адреса. Та, звідки пошту посилали.
— Ну, це нам нічого не дасть. Електронна адреса — це ж не будинок у Вологді з різьбленим палісадом за номером один.
— Ти ж спец, Мишко. Фірма комп’ютерами займається, спеціалістів повно. Я знаю, що теоретично, застосувавши певні знання та вміння, можна вирахувати за зворотною електронною адресою не лише місце, де стоїть комп’ютер, а й адресу будинку й місто, де він знаходиться, — Шульга переможно глянув на друзів. — Я в кіно колись таку тему бачив, мені відразу в голову стрельнуло. Особливо коли побачив адресу мейлу на візитівці в того посильного. Іншого сліду в нас просто немає. Ну, чого кислі? Хіба ми не перемогли?
- Предыдущая
- 13/67
- Следующая
