Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 16
- Предыдущая
- 16/60
- Следующая
—І як, вийшли в них вірші? Поезія — це ж непросто, — тут я сказав чисту правду, зовсім не розумівся, та й тепер не дуже знаюся на поезії.
—А то! Приходьте, приходьте — самі почуєте! Може, не дуже з точки зору літератури чи ще там чогось, зате дуже щирі. Я сама тему задала, ось вони на задану тему й написали.
—І що за тема?
—Хочу до Жовтневих свят пристосувати. Або отака — дев’ята річниця возз’єднання українського народу в єдиній радянській державі. Приводів багато, ідеологічно правильні... Ну, відповідно, і віршики універсальні. Дорослих тут не перевчиш, але для чого вчителі? Для чогось нас сюди партія посилає, довіряє нам покоління, правда?
Хоча говорила Ліза Воронова правильні слова, але навіть якби вона верзла дурниці — я однаково мовчки кивав би, погоджувався б з усім, що вона говорить і ще не сказала. Я таке відчував уперше, хоча, попри війну, мав певний досвід спілкування з жінками, як і всякий мужчина мого віку. Та вчителька Ліза — щось інше, це не передати словами ані тоді, ані тим більше тепер...
Звісно, я погодився прийти на репетицію. Сільський дільничний теж має культурно рости і розвиватися, і в цьому краще за вчителя російської мови й літератури йому ніхто не допоможе. Ось так я сказав тоді Лізі Вороновій.
8
Того вечора вчителька навмисне вибрала час перед оголошеними раніше танцями. Не знаючи, куди себе подіти в очікуванні суботньої розваги, молодь зазвичай приходила у клуб раніше і — хочеш не хочеш — товклася в залі, а отже, виконувала роль глядачів. Тієї самої публіки, до якої Ліза намагалася привчити своїх вихованців — адже тут, при школі, ще ніколи не організовували драмгуртка. Для неї було дуже важливо, щоб під час репетиції в залі сиділи люди. Як пояснила мені вчителька, саме такий метод має поступово позбавити дітей та юнаків страху перед глядачами та публічними виступами. Ну, це Лізі, мабуть, краще знати, вона ж педагог, і я не збирався втручатися в це своїм солдафонським розумом...
Зрозуміло, що підводу в Пилипчука я вибив, «стрибків» на суботник мобілізував, а коли дрова під моїм пильним наглядом розвантажили, ще й спробував провести з директором школу невеличку виховну п’ятихвилинку. Той виявився непробивним: заявив, що учнів знімають на суспільно-корисні роботи не лише з уроків російської мови та літератури. Він, наприклад, викладає математику, йому теж не дуже подобається, коли втручаються в навчальний процес, ось тільки ніякої «політики», як сказав сам директор, в цьому нема: дітей насамперед слід привчати до колективної праці, без розуміння цього ані математика не знадобиться, ані література не піде на користь.
Я вже почув краєм вуха: в школі навпаки нема вчителя з української мови, і це директор легко пояснив. Учителька є, але двоє її братів — в УПА, молодша сестра — зв’язкова, заарештована й засуджена, а сама вчителька за німців була членом місцевого осередку «Просвіти», а це націоналістична організація. Я змушений був погодитися: вчителька з такою біографією справді не має права викладати в радянській школі, а українську мову тут, по селах, і без вчителів знають. Через те вчительку російської, таку молоду й активну, тут особливо цінують. Отже, в тому, що замість її уроків діти збирають жолуді чи відпрацьовують із батьками в колгоспі, не варто шукати особливих змов. Словом, цей дядько під кінець розмови видався мені не таким уже й гадом, як я собі уявляв. При нагоді вирішив розвіяти даремні сумніви Лізі. Зрештою вона тут така сама нова людина, як і я, хіба приїхала на місяць раніше за мене. І ось він, шанс: візьму та й запропоную їй освоюватися тут разом, двом новачкам завжди спокійніше та веселіше.
Загалом, про що б я не думав того дня, все так чи інакше поверталося до вчительки Лізи й обдумування можливостей познайомитися з нею ближче. Почасти це було викликане тим, що місцеві дівчата й молодиці дивилися на мене, зайду, скоса, якщо не сказати — вороже, а мені, нормальному здоровому мужикові, хотілося жіночої уваги. А почасти — тим, що в Лізі я побачив споріднену душу.
Ну і, звісно ж, її великі очі та довга, мов у казкових царівен, коса не лишали мені вибору...
Своїх гуртківців Ліза Воронова зібрала в клубі на шосту вечора, коли вже поволі сутеніло. Хоча вчителька старалася загнати до залу і глядачів, поки що тут нікого, крім мене, не було. Діти, двоє хлопців-підлітків та шестеро дівчаток років десяти-одинадцяти, кидали на мою форму хто підозрілі, хто відверто боязкі погляди. Тому я всівся якомога далі, настільки далеко, наскільки дозволяв невеличкий зал, нашвидкуруч перероблений, як виявилося, із місцевої церкви ще до війни, коли священика з родиною вислали кудись до Сибіру за зв’язок із ОУН. Взагалі-то я навіть припустити не міг, що тут колись молилися Богу — найменших ознак культової споруди це приміщення благополучно, як на мене, позбавили... ну, хіба що сцену могли б змайструвати не так кривувато, зі свого місця я навіть неозброєним оком помітив невеличкий перекіс.
Ліза дуже переймалася тим, що вперше після кількох тижнів роботи виводить своїх вихованців на справжній кін, і, не звертаючи на мою присутність жодної уваги, щось пояснювала учням, котрих згуртувала навколо себе. Коли ж вона нарешті сіла в перший ряд, дівчатка та один підліток, всі без винятку в вишитих сорочках, стали так, як звеліла вчителька — вглиб сцени. Один хлопець лишився спереду, завмер камінчиком, чекаючи команди, а коли Ліза махнула рукою, гукнувши: «Давай!», ступив ще на півкроку вперед і монотонно заговорив, дивлячись кудись перед собою:
—Нова радість стала, яка не бувала...
—Стоп! — зупинила його Ліза. — Манюк! Я радості не чую і не бачу! Ти радіти повинен, ти про радість говориш, а сам як на похороні чи голодний. Ти голодний, Коля?
—Є голодніші, — буркнув у відповідь хлопець. — Тато казали, ми мусимо іншу Україну годувати...
—А з твоїм татом, Манюк, буде окрема розмова! І говоритиму з ним не я, а ось товариш міліціонер! — Ліза кивнула в мій бік. — Вас, діти, політика цікавити не мусить, ви повинні вчитися, із радістю, Колю Манюк! Із радістю! Нумо ще раз, тільки правильно!
Я розумів, про що говорить Ліза. Ще вчора говорив із черговим агітатором після його виступу на користь зміцнення колгоспних господарств. Коли його запитали, чи правда, що за Збручем в Україні знову голод, тому тутешні колгоспи мусять здавати продукти для Сходу, агітатор поцікавився: «Товаришу, ви грамотний? Ви передплачуєте газети? А які? “Вільний шлях” та “Правду”? Дуже добре, а в газетах написано, що хтось десь у нашій країні голодує? Не написано? Чи ви вважаєте, що радянські газети брешуть? Ось я вам і відповів: читайте газету, там все написано! І більше передплачуйте!» Потім, коли вже всі розійшлися, агітатор, пригостивши мене і Пилипчука «Біломором», бурчав: «Бач, заговорили... Листівки вони оунівські читають, не інакше... Народній владі їм шкода, своїм братам-українцям шматка хліба не дадуть, а бандерівців у лісах годують».
—Нова радість стала, — тим часом знову почав Коля Манюк, тепер уже промовляючи слова бадьоріше. — Яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога та Божеє Рождество...
—Манюк! — знову зупинила його Ліза. — Так зване Божеє Рождество. Скільки тобі говорити! Бога нема, тому народитися він не міг! Саме про це писали великі гуманісти, чиї твори стали класикою російської літератури! Ми ж це з вами вчили! Нумо, Колю, ще раз!
Хлопчина покірно зітхнув.
—Нова радість стала, яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога і так зване Божеє Рождество. Тепер ми говоримо так, згадуючи той славний день, коли радянська влада, виконуючи мудрий наказ друга всіх народів, великого вождя товариша Сталіна, з’єднала український народ, звільнила нашу землю від панівної влади буржуазної Польщі. Тому ці осінні дні вже ніколи не будуть для нас похмурими, і ми гордо славимо наш народ-переможець, наш край та нашого дорогого товариша Сталіна. Завдяки йому ми маємо те, чого не мали раніше: світлі клуби, — тут Коля Манюк завчено витягнув руки перед собою, — зали-читальні, школу, де можемо вільно вчитися, аби потім засту... — він затнувся. — Застусо ...застосувати ці знання на благо та процвітання нашої батьківщини — Радянської України, сестри в великій родині народів-братів!
- Предыдущая
- 16/60
- Следующая
