Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 7

• Предыдущая
• 7/49
• Следующая

показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.

Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до

мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.

Стражник, який заступив на вечірню зміну, був молодий і у варті

недавно (це вже розповідав Хамід), він почав куняти біля дверей камери, де

сиділи в'язні, в той час як по широкій горішній частині камінного муру, три

метри завширшки, проїжджали раз по раз із періодом у годину двоє

зартових й озирали з міського муру все, що діялось біля стін міста

зсередини і зовні.

У тій стіні й містилася в'язниця-зіндан, і Данило з Айдаром чули, як над-

головою в них процокали коні і вершники поїхали далі.

Тоді Данило глухо застогнав, заойкав і почав качатися по землі. Стражник

зазирнув у маленьке віконце. — Що там? — запитав він.

— Золото! — відповів Айдар.

— Яке золото? — здивувався стражник. — Звідки?

— Та цей кяфир, здається, мав заховані десь золоті монети і, щоб не

пропали, хотів їх поковтати, та ось одну ковтнув і мучиться. Кяфир! Що з

невірного візьмеш?!

— Які монети? Що ти верзеш? — захвилювався стражник.

— Та ось, ага, подивіться! — І Айдар, грубо відштовхнувши Да-нила, почав

щось видирати у нього, а той, скорчившись, кричав: «Не дам! Моє! Не дам!»

Врешті Айдарові вдалося вихопити одну монету з рук знесиленого Данила, і

він подав її стражникові.

— Візьміть собі одну! Нам все одно вже того не треба, а вам придасться.

— Забери й решту у нього і віддай мені! — зарепетував стражник.

— Та мені його не подужати! Я слабий, а цей, хоч і корчі його взяли, сильний, не віддає.

— Зачекай, зараз я сам. . — Стражник такого стерпіти не міг, монети були

справжні, він переконався, побачивши на власні очі,-

Він відсунув сітку, якою зараз зачиняли камеру-яму, спустив униз невеличку

драбину, бо до ляди знизу було височенько. Камери, а точніше просто великі ями, були викопані у землі, внизу, під муром.

— Я зі зброєю, не забувайте! — нагадав він про всяк випадок. —

Тільки що, то проткну ножем, і все тут!

Айдар мовчки подивився на нього і відійшов убік, сплюнувши крізь зуби.

Стражник наблизився до Данила, що лежав, стогнучи, скрючений у кутку, і

наставив на нього кинджал.

— Де монети?

Данило мовчав, лиш стогнав далі. Тоді стражник замахнувся, вперіщив його

Нагайкою і в цю мить відчув на своєму горлі чиїсь руки, що стискали його, як

кліщі, не даючи вимовити ні слова; він не встиг витиснути й звука, не зміг, бо

чиєсь тіло важко зависло на ньому.

То стрибнув на нього з кутка Айдар, як дикий кіт, вчепившись йому у горлянку

мертвою хваткою. Стражник махнув ножем, намагаючись вцілити ззаду у того, хто

обхопив його руками й ногами, і падав вже разом з ним на долівку, але ніж в ту ж

мить перехопила залізна рука, могутній стусан у живіт забив стражникові

памороки, і він втратив свідомість.

— Зброю, доспіхи і те, що згодиться з одежі, — кинув Данило Айдарові. Той

не видав ні звука, мовчки роздягаючи стражника, заніс було над стражником

ножа, але Данило спинив його руку.

— Ні, вбивати не будемо! Хамідові і так може перепасти. Підозріватимуть

насамперед його. А якщо вбити, то Юнус-хан розлютиться ще більше.

Айдар презирливо скривився і заходився далі стягати зі стражника одежу.

Зробили кляпа і заткнули стражникові рота, бо він вже починав приходити до тями.

Треба було поспішати, бо незабаром картові вершники на мурі вже мали їхати

знову повз них. Данило натягнув шолом і халат стражника, і коли вартові на мурі

проїжджали повз них, зумисне, аби вони помітили, трохи постоявши, привалився

до стіни і почав ніби дрімати.

— Гей, ти! — гукнули зі стіни. — Ти що, спати сюди приставлений?

— Нічого! — відповів Данило. — Я лиш куняю, ті ж бо куди дінуться, а

між тим мені тут таке ввижається...

Зверху зареготали і поїхали далі. Можна було тікати. Данило з Айдаром

витягли стражника назовні, притулили до стіни, ніби він спить, міцно

прив'язавши спиною до дверей камери, щоб не міг ворухнутися, і, озирнувшись, метнулися від стіни геть.

Ще була вечірня пізня пора, і зараз Хамід мав сидіти у старого мулли, щоб вранці, коли усе з'ясується, бути поза всякою підозрою. Мулла не раз

пропонував хлопцеві в останні дні ночувати у нього, знаючи, що той зараз

зовсім сам, і Хамід вирішив скористатися такою нагодою і в день втечі

бранців лишитися ночувати у мулли Садріддіна.

Данило вже добре орієнтувався в Ташкенті, й вони з Айдаром впевнено

прошкували темними, порожніми вуличками далі й далі, аж до

Шейхантаура. В цьому районі міста почав було Ісмат-ага будувати ще один

невеликий будиночок. Район цей був зелений і приємний свіжим повітрям, а

що неподалік був базар й таборилися за міським муром часто купці з

кочових племен, то нікому не заважало.

Служників, які доглядали за будинком, Хамід лишив у старій хатині, будівництво припинилось зі смертю Ісмат-аги. Все вирішуватиметься, коли

приїде з Бухари його старший син. Ось тут і вирішив Хамід заховати

втікачів на перший час.

Вранці, коли відчинять ворота Шейхантаура для торгівців, коли буде

видно, що немає ворога за стінами міста, що нових нападів кочівників ще

можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається

воно дуже рано.

Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне

життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій

хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі

перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих

жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в

напрямку базару. Йшли вони різними керунками, Данило сам, а Хамід повів

Айдара, який не знав міста.

До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала

голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.

Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі

троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.

Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної

хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.

Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським

плетивом.

— Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата

Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших

доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, — сумно сказав

Хамід. — Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін

поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я

тай про мене, ти — мій брат.

Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також

навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього

стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише

одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...

— Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, — він озир

нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-

лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, — зовсім інший, ми

• Предыдущая
• 7/49
• Следующая