Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 5

• Предыдущая
• 5/49
• Следующая

пізньої ночі Хамід, а то й сам хазяїн спочивав поряд, посилаючись на задуху в

покоях.

Так минув рік. Хамід ходив до мулли, учився грамоті, Данило займався

хатніми справами, наводив порядок у дворі і вирізав щось із дерева для дому, узори

то на віконницях, то на ручці хвіртки. Оце було здивування для Ісмат-аги, коли

одного разу, вертаючись додому, він узявся за ручку хвіртки і відчув щось

незвичне в доторку, роззирнувся, аж ручка хвіртки виявилась у формі голови

собаки. Ця несподіванка дуже сподобалась Ісмат-азі, і він наказав Данилові

зробити таку ж і з зовнішнього боку хвіртки, з вулиці.

Хамід був у мулли на заняттях, Данило впорався із простішою роботою по

двору і заходився різати ручку на вулицю. Так він колупався із годину, аж доки не

здалося йому, що треба тоншого ножа на кілька останніх штрихів, і він одчинив

було хвіртку, щоби піти на веранду й узяти ножа. І завмер.

Посеред двору йшла Зейнеб, несучи в руках якийсь згорток, і на ній не було

паранджі. Данило й раніше відчував, що дівчина гарна, що усмішка має ще більш

прикрашати її обличчя, ніж братове, але такого він не сподівався.

Все, що було позаду, здавалося чужим, зовсім з іншого світу, ніби з

потойбічного. А тут Данило раптом відчув зрідненість поза-світню, обличчя, яке

він шукав би все життя і не знайшов, ту частину себе, яку тільки може чоловік —

знайти в жінці, якщо може, якщо вистачить сил віднайти в собі і в ній...

Вона сполохалась, зашарілась, але в якусь мить опам'яталась, що довкола

нікого нема, подивилась на Данила впрост і усміхнулась. Мить це

продовжувалось, тільки мить, але вже було все зрозуміло, було саме все так, як

мало бути, як наказав закон природи, до цього вело їх життя.

Зейнеб швидко накинула паранджу й покривало і побігла геть, вже відходячи, озирнулась ще раз на Данила — і все. Щезла.

А в Данилові завирувало життя. Завирували спрага, біль, досада. І щастя, що

вона є, що вона тут, бо все це тут і він тут теж.

Хамід підріс за цей рік, витягнувся, трохи змужнів, переходило йому з дітвака в

юнака, але приязнь його до Данила не зменшилась, а, навпаки, збільшилась.

Якогось пізнього вечора, невдовзі після того, як зустрівся із Зейнеб, Данило

відкрився Хамідові.

— Я знаю — це безнадійно, це безглуздо, це — всім біда, але я закохався в

твою сестру, Хаміде, безтямно, безмежно закохався. Що буде далі?

—Я знаю, — сказав Хамід і обійняв Данила за плечі, — я знаю, і вона

знає, вона любить тебе. А що робити тут, важко сказати.

—Вона любить мене? — здригнувся Данило. — Ти що говориш?

—Я дуже близький із Зейнеб, — я ж тобі казав, — ми удвох, і доляв нас

схожа, їй вже шістнадцять, незабаром віддадуть заміж...

—Ні, ні, ні! — вигукнув Данило і замовк.

Бо що ж — ні? Що може він, раб, невільник? Він забув про це на мить, а

зараз згадав і зітхнув, стискаючи зуби.

—Якщо невільник одружується із мусульманкою і приймає віру

Аллаха, то стає вільним, — сказав Хамід. — Я питав у мулли, це

закон шаріату. Отже...

Прийняти мусульманство? Відректися навіки від себе, від свого краю, від

своєї віри? Ні! Ні! А якщо ні, то далі на все життя неволя, рабство і собача

смерть. Це, що є зараз, довго не протримається. Хамід підросте, Зейнеб

вийде заміж. Ісмат-ага помре, і ти підеш знову у джангоб, у свій зіндан, знову на брудну, ницу, грубу роботу, бо ти є раб. Раб. Ну?

Думки сполошились і крутились в голові у Данила як сполоханий рій.

Коли він дістане волю, мине час — і він зможе вільно посуватися по цьому

краю, то колись разом із Зейнеб може виїхати, а тоді дібратися домівки, а

тоді вихреститись назад, вихрестити її. Піддатися зараз, аби виграти потім.

Головна мета — виграти потім. Домогтись того, що він хотів, куди він

націлявся, палячи маєток Голембовського...

—А батько? — спитав він Хаміда. — Батько ніколи не погодиться на

мене.

—Зачекай із батьком, — сказав Хамід. — Все помаленьку. Я думаю, що

згодом і він не заперечуватиме...

Чи ти думав, Данило, що закохаєшся в узбечку? Чи коли спало б тобі на

думку в часи твого п'ятнадцятиліття, як ось у Хаміда зараз, що ти

переживеш таке бурхливе життя до своїх двадцяти дев'яти і житимеш у

дивному дворі в якомусь Богом забутому Ташкенті, говоритимеш чужою тобі

мовою? Ось що в тебе виходило все життя легко і просто — це говорити по-

іншому, легко по-польськи, і по-німець-ки нахапався ти, а тоді по-російськи, а ось-ось і по-тюркськи.

За півтора року, відтоді як потрапив у полон при військовій сутичці з

воїнами бухарського емірату, вивчив місцеву говірку так, що навіть

подеколи й думав так, як говорив останнім часом. Та що говорив, коли і жив

по-їхньому, легко сприймав і звичаї, і їжу, все, що було довкола. Думав про

себе якось, що він ніби той кіт, якого звідки .і куди не кидай, а він однаково

перевернеться і упаде на чотири лапи. І знову не як той кіт — прив'яжеться, любитиме, буде свій, але не на ланцюгові, не на прив'язку, бо мусить

втекти...

О, скільки вже передумав Данило про можливості втечі звідси, скільки

перебрав варіантів! А було їх чимало. Тільки в останній час розумів він, що

як втече, то впаде гнів правителя на родину Ісмат-ага, яка зробила йому

стільки добра. Ні, треба було якось інакше.

А тут ще Зейнеб, таж і Хамід, тут з'явилося людське тепло. Данило грівся, як коло вогнища, бо цього вже він не знав добрих п'ять років, все було

довкола чуже і стороннє. А тут — тепло людей, ласкаві очі Зейнеб... І ось

шлях, який пропонує Хамід...

Що було далі? Те, що буває в таких випадках. Коли брат любить сестру і

її коханого, стоїть у них на сторожі.

Щастя крадене, щастя з небезпекою для життя, щастя, врешті, дароване

йому Хамідом з ризиком для усіх трьох. І все ж це було щастя. Бо такого

ніколи не мав Данило, ніколи не мріяв, ніколи не знав. І здавалося в ті миті, що від життя більше нічого йому і не треба, тільки б бути ось тут із нею, щоби розчинитися в ній і її розчинити в собі, щоби відчути, що життя ще

попереду...

Хамід узявся сам перебалакати із Ісмат-агою. Йому вже стукнуло

п'ятнадцять, і з хлопчика він перетворився вже на юнака, затемнів перший

вус, і обличчя набирало дедалі твердіших, чоловічих рис при усій виразній

схожості на Зейнеб.

Данило вже сприймав його як свого брата, як свого рідного, турбувався, коли Хамід довго не вертався зі школи, непокоївся, чи він поїв, переживав, коли хлопчак хворів. То було його дитя, його рідний молодший брат, то був

брат його найбільшого кохання, єдиного світла в житті, яке й подарував

йому саме цей хлопчак.

Якось надвечір, коли вся родина була вдома, Данило підмащував глиняну

стіну, що була трохи розвалилася зсередини двору, Хамід старанно виписував

арабський текст, виконуючи наказ мулли, Ісмат-ага дрімав у затінку. Вечір

був тихий і привітний, спека якраз вже спала, і дихати було легко і приємно.

Чути було, як під'їхала до двору груда вершників і хтось голосно постукав у

ворота. Через високі глиняні стіни паркану їх не було видно, але серце

Данила забило на сполох, він закляк на місці, коли грубий голос заволав

знадвору:

— Тут Юнус-хан, найсвітліший! Негайно відчинити ворота!

Бігом кинувся Ісмат-ага до воріт. Схопився Хамід на ноги, а

вже у відчинені ворота в'їжджали вершники.

— Ану, старий!..

Загукав до Ісмат-аги вершник вочевидь більш ніж середнього віку з

суворими різкими рисами обличчя і темною охайною бородою, вже

побитою сивиною. На ньому була блакитна чалма та багатий малиновий

халат із золотим шиттям.

— Кажуть, що ти, знаючи наші уподобання і настрої, приховуєш від нас

• Предыдущая
• 5/49
• Следующая