Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 7
- Предыдущая
- 7/56
- Следующая
Нарешті він її побачив. Побачив те, чого так боялися мавпочки. Це був той людинозвір, непевні обриси якого йому іноді вдавалося схопити поглядом.
Потвора йшла через джунглі, нахилившись уперед і час від часу торкаючись землі напівзігнутими пальцями рук. Це була величезна людиноподібна мавпа, що видавала під час ходи низькі горлові звуки й зрідка глухо гавкала.
Клейтон перебував далеченько від хатини — саме заходився рубати рівне й струнке дерево, яке вибрав для будування.
Місяць життя в безпеці, коли жоден хижий звір не наближався до його хатини за дня, зробив Клейтона необачним, тож тепер він був цілком беззбройний. Побачивши величезну мавпу, яка йшла навпростець через чагарі, відтинаючи шлях відступу до хатини, він відчув, як легкі дрижаки пробігли йому по спині.
Клейтон зрозумів, що з самою лише сокирою він майже не мав шансів на перемогу над лютою потворою, — а Аліса?.. “Боже, — подумав він, — що буде з Алісою?!”
Ще можна було добігти до хатини. Він повернувся і побіг, гукаючи до жінки щоб та зачинилася в хатині, якщо мавпа перейме його.
Леді Грейсток сиділа неподалік хатини; почувши чоловікові кроки й поглянувши в його бік, вона побачила мавпу, що з дивовижною для такої незграбної тварини швидкістю мчала навперейми Клейтонові.
Тихо скрикнувши, Аліса кинулась до хатини й, озирнувшись на порозі, побачила, що мавпа вже перехопила її чоловіка, який тепер стояв напоготові, звівши над головою сокиру й заміряючись ударити нею розлюченого звіра, коли той підступить ближче.
— Зачиняй і замикай двері, Алісо! — кричав Клейтон. — Я оборонюся сокирою!
Але він знав, що його чекає жахлива смерть, і дружина також це знала. Мавпа була величезним самцем, вагою, певне, з півтораста кілограмів. Маленькі, близько посаджені очиці зблискували люттю, а великі вовчі ікла моторошно вишкірились, коли вона на хвилину зупинилась перед своєю здобиччю.
Через плече звіра Клейтон бачив хатину — не далі як за двадцять кроків, і хвиля жаху та переляку затопила його, коли він побачив молоду жінку, що вибігла з хатини, озброєна однією з рушниць. Леді Аліса завжди боялась вогнепальної зброї і не сміла навіть доторкнутися до неї, а тепер вона кинулася до мавпи з відвагою левиці, яка захищає своїх дитинчат.
— Назад, Алісо! — вигукнув Клейтон. — Ради бога, назад!
Але вона не послухалась. Тієї ж миті мавпа кинулась вперед, і він замовк.
Людина змахнула сокирою чимдуж, але могутня тварина перехопила знаряддя на льоту своїми страшними ручищами і, видерши сокиру з Клейтонових рук, відкинула далеко вбік.
Із лютим гарчанням потвора схопила свою безпомічну жертву, та, перш ніж ікла встигли торкнутися горла Клейтона, пролунав постріл і куля увігналася в спину мавпі поміж лопаток.
Жбурнувши Клейтона на землю, звір обернувся до нового ворога. Перед ним стояла перелякана молода жінка, яка марно силкувалася випустити ще одну кулю. Вона не знала, як влаштовано затвор, і бойок марно клацав об порожню гільзу.
Ревнувши від болю і злості, мавпа кинулася на тендітну жінку, яка, на щастя, впала непритомною.
Клейтон майже миттєво схопився на ноги і, думаючи про цілковиту марність своєї спроби, кинувся вперед, щоб відтягти мавпу від нерухомого тіла дружини.
Це йому вдалося майже без зусилля, і величезне тіло мертво звалилося на траву: мавпа була забита, куля зробила свою справу. Швидко оглянувши жінку, Клейтон не виявив анінайменших слідів поранення і вирішив, що величезний звір помер тієї ж миті, коли стрибнув на свою жертву.
Обережно піднявши все ще непритомну дружину, він одніс її в хатину, але минуло добрих дві години, поки вона прийшла до тями. Перші її слова стривожили душу Клейтона моторошним передчуттям. Отямившись, вона якийсь час здивовано оглядала начиння хатини, а потім мовила, полегшено зітхнувши:.
— О, Джоне! Як добре бути знову дома! У мене був страшний сон, любий! Мені здавалося, що ми не в Лондоні, а в якомусь жахливому місці, де на нас нападають дикі звірі!
— Ну, ну, Алісо, — мовив він, гладячи їй голову, — спробуй знову заснути і не думай про погані сни!
Тієї ночі в хатині на галявині первісного лісу народився хлопчик — у той час, як леопард раз по раз ревів біля дверей і приглушене рикання лева долинало з-за горба.
Леді Грейсток так і не отямилася від потрясіння, викликаного нападом великої мавпи. Хоч прожила вона понад рік після народження сина, але більше не виходила з хатини й не усвідомлювала достоту, що вона не в Англії. Іноді розпитувала Клейтона про причини чудних нічних звуків, відсутність прислуги та знайомих і дивної неоковирності в обстановці її кімнати. Він не приховував від неї правди, але вона не могла збагнути значення його слів.
У всіх інших відношеннях вона була цілком здорова: радість і щастя, що їх приніс їй маленький син, та ще постійний догляд чоловіка, зробили цей рік для неї дуже щасливим — найщасливішим у її молодому житті.
Клейтон добре розумів, що будь вона при повному розумі, цей рік був би для неї нескінченною тортурою, існуванням, сповненим тривог та страхів; іноді він ладен був радіти тому, що дружина позбавлена змоги усвідомлювати навколишнє.
Сам він уже давно відмовився від надії на порятунок, бодай випадковий. З невтомною наполегливістю він і далі чепурив хатину.
Шкури левів та пантер вистилали підлогу. Шафки й полиці красувалися біля стін. У незграбних саморобних вазах з місцевої глини стояли чудові тропічні квіти, завіси з трав та бамбука закривали вікна, і, що було для Клейтона найважче при тому інструменті, який він мав, йому вдалося витесати чимало гладеньких, рівних дощок для обшивки стелі, стін і підлоги в хатині.
Те, що йому вдалося своїми руками виконати такі різні роботи, постійно й незмінно його дивувало. Але він працював захоплено, адже це була праця для дружини й для того маленького життя, яке з’явилося їм на радість, хоч і збільшило його відповідальність, жах їхнього становища в сотні разів.
Того року Клейтона декілька разів атакували великі мавпи, які тепер, здавалось, постійно тинялися в околицях; але, оскільки він більше ніколи не виходив за двері, не озброївшись рушницею і револьвером, то перестав боятися цих велетенських тварин.
Клейтон зміцнив ґрати вікна, припасував дерев’яний замок і замикав двері, коли полював дичину чи шукав плоди, що йому доводилося робити постійно для підтримання запасів їжі; він був спокійний, знаючи, що жоден звір не зможе проникнути в маленький будиночок.
Спочатку він стріляв дичину з вікна хатини, але поступово тварини навчилися боятися дивного лігвища, з якого лунав страшний грім рушниці.
У вільний час Клейтон часто читав дружині вголос яку-небудь із книжок, захоплених з Англії. У них було багато дитячих книжок з малюнками, букварів та ілюстрованих абеток: подружжя знало, що їхня дитина доросте до такого читання раніше, ніж вони зможуть повернутися до Англії.
Клейтон вів щоденник, за звичкою по-французькому, занотовуючи туди повсякденні подробиці їхнього химерного життя.
А десь через рік після народження сина Аліса вночі тихо відійшла. її кінець був такий погідний, що минуло кілька годин, перш ніж Клейтон, прокинувшись, помітив, що його дружина мертва.
Жах становища дуже-дуже повільно вимальовувався перед його внутрішнім зором, і навряд чи взагалі він встиг осягнути все своє горе і весь тягар відповідальності, який впав на нього разом з турботою про маленьку істоту — сина, ще немовля.
Останній запис у щоденнику зроблено близько ранку, що настав по смерті дружини, і в ньому Клейтон розповідає гіркі подробиці лиха діловим тоном, який відтіняє трагізм становища. Ця безпристрасність народилась від тривалого горя та безнадії, яких не був спроможний посилити навіть цей новий жорстокий удар. “Мій маленький син плаче від голоду. О Алісо, Алісо, що мені робити?”
- Предыдущая
- 7/56
- Следующая
