Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 53
- Предыдущая
- 53/56
- Следующая
— Хто це? — спитав професор Портер.
— Не знаю, — відказав Клей тон, — він назвав моє прізвище, і він знає Джейн. бо питав про неї. А Есмеральду він назвав на ймення!
— Він здається мені дуже знайомим! — вигукнув пан Філандер. — Та втім, скарай мене Боже, я знаю, що ніколи досі його не бачив!
— Годі, годі! — закричав професор Портер. — Диво з див! Хто він і чому я відчуваю, що Джейн врятовано, коли він рушив на її пошуки?
— Не знаю, професоре, — замислено відповів Клейтон. — але в мене таке саме відчуття. Ходімо! — вигукнув він. — Нам самим треба чимшвидше видобуватися звідси, бо дорогу невдовзі буде перетято!
І всі поквапилися до Клейтонового автомобіля.
Коли Джейн збиралася повернутися додому, вона злякалася близького диму лісової пожежі, невдовзі її переляк став майже панічним, бо вона помітила, що полум’я, яке наступало, швидко охоплювало ліс між нею та будинком. Врешті-решт їй довелося повернути в густі чагарі, і вона пішла на захід, намагаючись обійти вогонь і дістатися додому.
Внезабарі вона зрозуміла всю марність своїх спроб, і тоді в неї залишилася остання надія на порятунок: повернутися на дорогу і тікати нею на південь до міста.
Тих двадцяти хвилин, які їй знадобилися, аби вийти на дорогу, вистачило для вогню, щоб перетяти їй шлях до відступу так само, як перед тим їй було відрізано шлях додому.
Короткий біг дорогою закінчився зупинкою й жахом, бо перед утікачкою виросла нова стіна полум’я. Смуга вогню перекинулася через дорогу, поширилася на південь від моря вогню, і невелика ділянка дороги потрапила в його невблаганні обійми.
Джейн зрозуміла, що марно намагатися пробитися крізь кущі.
Вона вже спробувала раз. і це їй не вдалося. Тепер вона зрозуміла, що через кілька хвилин весь простір між ворогом на півночі і ворогом на півдні перетвориться на море ревучого полум’я.
Несподівано вона почула, що хтось гукає її на ймення з лісу.
— Джейн! Джейн Портер! — пролунав чітко незнайомий голос.
— Тут! — вигукнула вона у відповідь. — Тут! На дорозі!
І вона побачила, як по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась постать.
Порив вітру повив їх хмарою диму, і вона перестала бачити людину, що поспішала до неї, але несподівано відчула велику руку, яка вхопила її. Потім її підняли з землі, і вона відчула зустрічний плин повітря і подеколи доторк листя під час швидкого польоту. Вона розплющила очі.
Далеко під нею стелилася поросла кущами земля.
Довкола неї шелестіло листя лісу.
Велетенське створіння, яке несло Джейн Портер, перестрибувало з дерева на дерево, і їй здалося, що вона бачить уві сні все те, що пережила в далеких африканських джунглях.
О, коли б це була та сама людина, яка несла її тоді крізь переплетіння заростей! Але це неможливо! Проте, хто інший у цілому світі має достатньо сили й спритності, щоб робити те саме!
Вона несподівано поглянула на обличчя, яке схилилося над нею, і злякано здригнулася: це був він!
— Мій лісовий друг! — прошепотіла вона. — Ні, це в мене марення!
Вона, певне, сказала це вголос, тому що погляд, який час від часу падав на неї, запромінився усмішкою.
— Так, ваш друг, Джейн Портер! Ваш дикий первісний друг з’явився з джунглів до своєї подруги, до жінки, яка втекла від нього! — додав він майже люто.
— Я не тікала! — прошепотіла вона. — Я погодилася поїхати лише після того, як ми цілий тиждень прочекали вашого повернення!
Вони вже вибралися зі смуги вогню, і Тарзан повернув до галявини.
Вони пішли поруч до будинку. Вітер змінив напрям, і пожежа вертала своїми слідами; ще година — і полум’я саме себе зжере.
— Чому ви не повернулись? — спитала вона.
— Я доглядав д’Арно. Його було тяжко поранено!
— Ой! Я так і знала! — вигукнула вона. — Вони казали, що ви пішли до чорношкірих, що це ваш народ!
— Ви їм не повірили, Джейн?
— Ні! Як мені називати вас? — спитала вона. — Як ваше ім’я?
— Я був Тарзаном, коли ви вперше зі мною зустрілися, — відповів він.
— Тарзан! — вигукнула вона. — Отже, від’їжджаючи, я відповіла на вашу записку?
— Так, а на чию, ви думали?
— Я не знала. Але вона не могла бути вашою, тому що Тарзан написав англійською, а ви не розуміли ані слова жодною мовою!
Він знову засміявся.
— Це довга історія. Я справді написав те, чого не міг вимвити, а потім д’Арно ще більше ускладнив стан справ, коли навчив мене французької замість англійської. Швидше, — додав він, — сідайте в мою машину, ми повинні наздогнати вашого батька! Вони недалеко попереду нас!
Коли вони рушили, він сказав:
— Ви писали в записці до Тарзана, що любите іншого; ви мали на увазі мене?
— Так, — відповіла вона просто.
— Але в Балтіморі — о, як я вас шукав! — мені сказали, що, можливо, ви вже заміжня. Що чоловік на ймення Канлер приїхав сюди, щоби повінчатися з вами! Чи це правда?
— Так.
— Ви його любите?
— Ні.
— Чи любите ви мене?
Вона затулила обличчя руками.
— Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! — вигукнула вона.
— Ви відповіли. Тепер скажіть мені, чому ви виходите заміж за людину, яку не любите?
— Мій батько винен йому гроші.
Несподівано в Тарзановій пам’яті сплив прочитаний лист на ім’я Роберта Канлера і натяк на неприємності, якого він не міг збагнути тоді!
Він усміхнувся.
— Якби ваш батько не втратив скарбу, то ви не були б зобов’язані дотримуватися даного цій людині слова?
— Я могла б попросити його звільнити мене від обов’язку одружуватися з ним.
— А якщо б він відмовив?
— Я дала своє слово.
Він хвилину помвчав. Автомобіль шалено мчав нерівною дорогою, бо вогонь загрозливо виринув праворуч від них і нова зміна вітру могла перекинути його з подвійною люттю через цей єдиний шлях до порятунку.
Нарешті вони перескочили небезпечне місце, і Тарзан сповільнив швидкість.
— А якщо я його попрошу? — відважився він запитати.
— Він, певне, не пристане на прохання незнайомця. — сказала дівчина. — Особливо такого, який сам на мене важить.
— Теркоз погодився, — похмуро сказав Тарзан.
Джейн здригнулася і злякано позирнула на велетня, який сидів поруч, бо здогадалася, що він мав на увазі вбитого задля її захисту велетенського антропоїда.
— Тут не африканські джунглі. - заперечила вона. — Ви вже не дикий звір, ви джентльмен, а джентльмени не вбивають людей з першої-ліпшої нагоди!
— В душі я усе ще дикий звір. — сказав він тихим голо сом. наче сам про себе.
Вони помовчали.
— Джейн. — сказав він нарешті. — Якби ви були вільні. то вийшли б за мене заміж?
Вона не зразу відповіла, а він усе чекав.
Дівчина намагалася зібратися з думками.
Що вона знала про дивну істоту, яка сиділа поруч?
Що він сам про себе знав? Хто він? Хто його батьки?
Саме ім’я його було відлунням таємничого походження та дикого життя.
Він не мав імені. Чи буде вона щаслива зі знайдою джунглів? Чи матиме щось спільне з чоловіком, який прожив усе життя у верховіттях африканських лісів, який бавився й бився з лютими антропоїдами, який рвав сире м’ясо з туші щойно вбитої дичини, який втоплював міцні зуби у нього і шматував свою частку годі, як його одноплемінники гарчали й билися довкола, намагаючись вихопити кусень?
Чи вдасться їй увести його до свого суспільного кола? Чи може вона спуститися до його рівня? Чи буде хоч одне з них щасливе у такому жахливому шлюбі?
— Ви не відповідаєте. — сказав він. — Ви боїтеся образити мене?
— Я не знаю, що відповісти. — сумно заперечила Джейн. — Я не можу пояснити собі свої думки.
— Ви не любите мене? — спитав він рівним голосом.
— Не питайте! Ви будете щасливішим без мене! Ви не створені для обмежень та умовностей суспільства; цивілізація невдовзі почне гнітити вас, і через деякий час ви почнете сумувати за своїм попереднім життям, до якого я так само непридатна, як і ви до мого!
- Предыдущая
- 53/56
- Следующая
