Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 42
- Предыдущая
- 42/56
- Следующая
Дівчина повільно повернулася й пішла до хатини.
Вона спробувала уявити свого лісового бога поруч себе в салоні океанського пароплава. Уявила собі, як він їсть, руками розриваючи м’ясо, мов хижак, і витирає масні пальці об стегна. І здригнулася.
Вона уявила собі, як рекомендуватиме його своїм друзям — грубого, неписьменного дикуна. І скривилася.
Вона пішла в свою кімнату і всілася на краєчку постелі з трав та папоротей, притисла руку до грудей, які тяжко здіймалися, і відчула під блузою його твердий медальйон.
Вона витягла його і, тримаючи на долоні, дивилася на нього затуманеними від сліз очима.
Потім притисла його до вуст, зарилася головою в м’яку папороть і заридала.
— Звір? — прошепотіла вона. — У такому разі. Боже, зроби мене також звіром: тому що людина він чи звір — я кохаю його!
Того дня вона більше не бачила Клейтона. Есмеральда принесла їй вечерю, і вона звеліла переказати батькові, що їй недобре.
Рано-вранці другого дня Клейтон пішов разом з рятувальним загоном шукати лейтенанта д’Арно.
Цього разу загін складався з двохсот чоловік з десятьма офіцерами та двома лікарями, а харчів було взято на тиждень.
Вони прихопили з собою постіль і гамаки, останнє — для хворих та поранених.
Вони дісталися до місця, де було вчинено напад на першу експедицію, після полудня, тому що тепер вони йшли знайомою місциною і не губили часу на розвідки.
Звідси слонова стежка вела просто до селища Мбонги. Була тільки друга година, коли головна колона загону зупинилася край галявини.
Командир загону, лейтенант Шарпантьє, негайно відправив частину людей крізь джунглі до протилежного боку селища. Інший взвод було вислано зайняти позицію навпроти селищних воріт.
Сам він з рештою загону причаївся на південному боці галявини. Було умовлено, що загін, який займає північну позицію і якому далі за інших треба було йти до призначеного місця, почне напад, і цей перший залп послужить сигналом для одночасної атаки, щоб узяти селище приступом з першого разу.
Цілі півгодини, які здалися годинами, загін лейтенанта Шарпантьє чаївся в густих заростях джунглів, очікуючи сигналу. Вони бачили тубільців на полях і біля селищних воріт.
Нарешті пролунав сигнал — лункий ляскіт гвинтівок, і у той самий час йому відповіли залпи з півдня й заходу.
Тубільці на полях полишили свої знаряддя і бігцем кинулись до загорожі. Кулі наздоганяли їх, і матроси, перестрибуючи через їхні тіла, побігли до воріт селища.
Напад був такий несподіваний і стрімкий, що білі дісталися до воріт, перш ніж тубільці встигли їх забарикадувати. Наступної миті вулицю заполонили озброєні люди, які зчепилися із тубільцями.
Кілька хвилин чорні твердо боронили початок вулиці, але револьвери, гвинтівки та багнети французів звалили тубільців зі списами і змусили до втечі чорних лучників із напівнатягнутими тятивами.
Невдовзі бій перетворився в переслідування, а потім — у жорстоку різанину, тому що моряки помітили рештки мундира д’Арно на декотрих чорних вояках.
Вони ретельно обшукали кожну хатину, кожен завулок селища, але не знайшли анінайменшого сліду д’Арно. Вони на мигах допитували полонених, а тоді виявилось, що один з матросів, котрий служив у французькому Конго, розуміє ламану мову, якою спілкувалися білі з найменш розвинутими племенами узбережжя. Проте навіть тоді їм не пощастило дізнатись про долю д’Арно.
У відповідь на запитання про свого бойового товариша вони бачили лише схвильовану жестикуляцію та вирази переляку. Це їх переконало в тому, що чорні вбили і з’їли їхнього товариша двома днями раніше.
Вони полишили всяку надію і стали готуватися до ночівлі в селищі. Полонених загнали до трьох хатин і поставили біля них посилену варту.
Біля зачинених воріт також стала сторожа, і врешті селище поринуло у сонну мовчанку, яку перебивало лише голосіння тубільних жінок за своїми покійниками.
Другого дня загін рушив у зворотну подорож. Спочатку французи мали намір спалити селище, але потім відкинули цю думку і залишили переможеним дахи над головою та селищну огорожу для захисту від лісових звірів.
Експедиція повільно поверталася своїми вчорашніми слідами. Десять навантажених нош сповільнювали її хід. У восьми лежали важкопоранені, а двоє вгиналося під вагою вбитих.
Клейтон та лейтенант Шарпантьє йшли в кінці колони. Англієць мовчав із поваги до горя свого супутника, бо д’Арно та Шарпантьє були нерозлучними друзями від самого дитинства.
Клейтон усвідомлював, що горе француза поглиблювалося й тим, що загибель д’Арно виявилась марною, бо Джейн була врятована раніше, аніж д’Арно потрапив до рук дикунів, і ще тому, що справа, якій той віддав своє життя, постала не зі службового обов’язку, а задля людей сторонніх, ще й іноземців. Але коли він сказав, про це лейтенантові Шарпантьє, той похитав головою:
— Ні, мосьє. Певне, д’Арно судилося вмерти! Я побиваюся лише за тим, що не міг померти замість нього або принаймні разом із ним. Шкода, що ви не знали його краще, мосьє. Він був справжнім вояком і справжнім джентльменом, а це хоч кажуть про багатьох, насправді віднести можна далеко не до кожного. Він загинув не марно, бо його смерть за незнайому американську дівчину змусить і нас, його товаришів, сміливіше дивитись смерті в обличчя!
Клейтон не відповів, але в ньому зародилася нова хвиля поваги до французів.
Було зовсім темно, коли вони дісталися до хатини на березі. Один залп перед виходом із джунглів сповістив тих, хто залишався в таборі та на кораблі, що експедиція спізнилася. Було умовлено, що коли вони будуть за кілометр чи два від табору, один залп означатиме невдачу, три — удачу, а два — те, що вони не знайшли ані д’Арно, ані його чорних викрадачів.
Назустріч їм вийшла сумна процесія. Без зайвих розмов мертвих та поранених було перенесено на човен і відвезено до крейсера.
Стомлений важкими п’ятиденними мандрами в джунглях та двома сутичками з чорношкірими, Клейтон увійшов до хатини поїсти і відпочити на відносно зручному своєму ложі з трави після двох ночей, які він пробув у джунглях.
Біля дверей хатини стояла Джейн.
— А бідолашний лейтенант? — запитала вона. — Чи знайшли ви хоч його сліди?
— Ми спізнилися, міс Портер, — сумно відповів він.
— Скажіть мені, що трапилось? — запитала вона.
— Не можу, міс Портер, це надто жахливо!
— Чи не хочете ви сказати, що вони його мордували? — прошепотіла вона.
— Ми не знаємо, що вони зробили перед тим, як убили його, — відповів Клейтон.
На його обличчі виразно читалися сліди сильної втоми й жалю до бідолашного д’Арно, і він зробив наголос на “перед тим”.
— Перед тим, як убили його? Що ви маєте на увазі? Чи вони не… Чи вони не…
— Так, міс Портер, вони — людожери, — сказав Клейтон майже гірко, бо несподівано згадав про лісову людину — і дивні ревнощі, які він відчув два дні тому, знов охопили його.
З несподіваною грубістю, яка була так само чужа Клейтонові, як увічлива завбачливість мавпі, він бовкнув:
— Коли ваш лісовий бог полишив вас, він, певно, квапився на бенкет!
Він пошкодував про свої слова, щойно вимовивши їх, хоча й не знав, як боляче вони зачепили дівчину. Він засоромився своїх безпідставних підозрінь стосовно того, хто врятував життя усім членам їхньої маленької громади й ані разу не скривдив жодного з них. Дівчина гордо звела голову.
— На вашу заяву, містере Клейтоне, може бути лише одна гідна її відповідь! — сказала вона крижаним тоном. — І я шкодую, що я не чоловік, який мав би можливість дати її! — Вона швидко повернулася й увійшла до хатини.
Клейтон був англійцем, і дівчина встигла зникнути з його очей, перш ніж він утямив, яку відповідь дав би чоловік.
— Присягаюсь честю, — жалібно вимовив він, — вона обізвала мене брехуном! І думаю, що я цього заслужив, — додав він, коли трохи подумав. — Клейтоне, хлопче, я знаю, що ти стомився і не зібраний зараз, але з цього не випливає, що ти повинен бути віслюком! Іди-но краще спати!
- Предыдущая
- 42/56
- Следующая
