Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс - Страница 47

• Предыдущая
• 47/54
• Следующая

Близько хвилини чоловік і жінка стояли нерухомо. Потім жінка розплющила очі і з подивом побачила позаду свого товариша тіло вбитого звіра. Вона підвела голову. Побачивши це прекрасне обличчя, Тарзан закляк. Невже він збожеволів? Невже це жінка, яку він так палко кохав? Так, у цьому не могло бути жодного сумніву.

Потім жінка підвелася, а чоловік підійшов і поцілував її.

Раптом червона пелена заслала Тарзанові погляд, йому захотілося вбивати. На засмаглій шкірі чола багряною плямою виступив старий шрам.

Його обличчя набуло страшного виразу, і він поклав отруєну стрілу на тятиву лука. В його сірих очах палав злий вогник. Він цілився в спину англійцеві, який нічого не підозрював.

На мить його погляд пробіг гладенькою стрілою, і він сильно напнув тятиву, щоб смертоносна зброя дістала до серця того, в кого він цілився.

Але він не зробив цього останнього руху. Вістря стріли повільно опустилося, тятива ослабнула, шрам на чолі зблід.

Тарзан, годованець Великих мавп, повернув, сумно схиливши голову, крізь джунглі до селища вазирі.

Джейн Портер та Вільям Сесіль Клейтон довго стояли і мовчки дивилися на тіло звіра, здобиччю якого вони ледь не стали.

Молода дівчина першою порушила мовчання, яке запанувало після того, як вона все сказала.

— Хто б це міг бути? — прошепотіла вона.

— Бог його знає! — відповів Клейтон.

— Якщо це друг, то чому він не з’являється? — казала далі Джейн. — Мені здається, його слід покликати, щоб подякувати.

Клейтон машинально виконав її прохання, але відповіді не було.

Джейн Портер здригнулася.

— Дикі джунглі, - прошепотіла вона. — Страшні джунглі. Тут навіть дружелюбність страшна.

— Вернімось в курінь, — сказав Клейтон, — вам там буде безпечніше. Адже я не можу захистити вас. — гірко додав він.

— Не кажіть цього, Вільяме, — похопилася вона, бо й сама страждала від усвідомлення образи, якої завдали її слова Клейтонові. — Ви зробили усе, що могли. Ви завжди діяли шляхетно, самовіддано й хоробро. Ви не винні в тому, що ви не надлюдина. Я знаю лише одну людину, яка могла б зробити більше за вас. Хвилювання після пережитого страху завадило мені підшукати потрібні слова. Але я зовсім не хотіла образити вас. Я лише хочу, щоб ми обоє вповні усвідомили, що я не можу бути вашою дружиною, такий шлюб був би злочином.

— Схоже, я зрозумів вас, — відповів він. — Не будемо про це більше говорити. Принаймні доти, доки повернемося до колишніх умов життя.

Наступного дня Тюранові стало гірше. Він майже безперестанку марив. Йому нічим не можна було допомогти. Втім, Клейтонові не дуже і хотілося щось робити. Через дівчину він остерігався росіянина і в глибині душі сподівався, що той помре. Думка про те, що коли з ним щось трапиться, то Джейн цілком залежатиме від цієї тварини, непокоїла його більше, ніж думка про неминучу загибель, яка її чекає, якщо вона лишиться сама поблизу цього жорстокого лісу.

Англієць вийняв важкого списа з тіла лева, і коли вранці вирушив на полювання, то почував себе впевненіше, ніж будь-коли від часу своєї появи на пустельному березі. Тепер він міг відійти від куреня далі.

Щоб не слухати безладної, божевільної маячні росіянина, Джейн спустилася додолу до підніжжя дерева — далі відходити вона не зважувалась. Вона сіла на землі, поблизу грубо збитої драбини, яку Клейтон змайстрував для неї, і стала дивитися на море, не гублячи надії, що вдалині з’явиться якийсь корабель.

Вона сиділа спиною до лісу і тому не могла бачити, як заворушилася трава і в ній з’явилося обличчя дикуна. Маленькі червонясті близько посаджені очиці уважно оглядали її і водночас зиркали на берег і довкола, переконуючись, чи немає поблизу ще когось.

Невдовзі з’явилася друга голова, за нею — третя, потім четверта… Хворий у курені щось мовив у маячні, і голови зникли так само раптово й нечутно, як і з’явилися. Одначе коли люди помітили, що дівчина не звертає уваги на безперервний стогін угорі, вони знову визирнули.

Одна по одній з лісу вийшли потворні постаті і, скрадаючись, поповзли до жінки, яка нічого не підозрювала. Врешті легке шурхотіння трави привернуло її увагу. Вона озирнулася і схопилася на ноги, скрикнувши з переляку, коли побачила їх. Дикуни кинулися вперед і оточили її. Один схопив її своїми довгими мавпячими лапами, притиснув до себе і поніс до лісу, затиснувши рота брудною долонею, щоб приглушити крики. Джейн не змогла витримати цього нового удару долі. Її нерви, ослаблі від всіх нещасть, які вона пережила останніми тижнями, не витримали, і вона знепритомніла.

Опритомніла вона вже в гущавині пралісу. Настала ніч. Серед маленької галявини яскраво палало велике вогнище. Довкола нього сиділо п’ятдесят потворних чоловіків. Їхні голови й обличчя були вкриті скуйовдженим волоссям, довгі руки звисали з колін коротких і кривих ніг. Вони жерли якусь брудну їжу, мов тварини. Скраю вогнища у баняку щось варилося, і один з дикунів час від часу витягував звідти загостреною паличкою великі шматки м’яса.

Коли вони помітили, що полонянка опритомніла, один з них схопив брудною рукою шматок бридкого варива й кинув їй. Шматок підкотився до неї, але вона лише заплющила очі, щоб нудота, викликана його виглядом, минула.

Багато днів вони йшли густим лісом. Стомлена, зі збитими до крові ногами, молода дівчина ледь пленталася цілий день, спекотний і обтяжливий, і тоді її тягли й підштовхували.

Взуття їй довелося викинути задовго до кінця дороги, тому що воно зовсім зносилося. Одяг перетворився на лахміття, і крізь це шмаття просвічувала її колись біла, ніжна шкіра.

Але тепер її тіло було вкрите саднами й ранами від колючих чагарників і кущів, крізь які її тягнули.

Останні два дні подорожі довели її до такого стану, що зранені й скривавлені ноги відмовили їй. Незважаючи на удари й лайки, вона вже не могла підвестися. Організм вичерпав себе, і дівчина не могла навіть стати на коліна.

Коли люди-звірі оточили Джейн, штовхаючи її палицями, погрозливо белькотали, копали і били кулаками, вона спромоглася лише лягти із заплющеними очима, благаючи Бога про швидку смерть.

Джейн знала, що лише вона могла позбавити її подальших страждань. Але й цього разу смерть проминула її. Викрадачі зрозуміли, що їхня бранка справді не може сама рухатися, взяли її на руки і несли до кінця шляху.

Одного разу надвечір вони з’явилися під мурами величного міста. Але Джейн була така слабка й хвора, що не виявила жодної зацікавленості. Хоч би куди її принесли, кінець серед цих напівтварин міг бути лише один.

Викрадачі проминули два високі зовнішні мури і нарешті увійшли в місто. Джейн занесли до напівзруйнованої будівлі.

Тут її оточили сотні істот, подібних до її викрадачів. Серед них були також і жінки, не такі потворні. Коли молода дівчина побачила їх, то в її душі зажевріла слабка надія, яка трохи поменшила її страждання. Але вона тривала недовго, бо жінки не виявили ніяких ознак співчуття. Втім. вони й не ображали її.

Після того як мешканці будівлі досхочу надивилися на неї, Джейн віднесли в темний льох і тут лишили на голій підлозі з двома металевими чашами. В одній була вода, в другій — їжа.

Тиждень вона бачила лише жінок, які приносили їй воду та їжу. Сили поступово поверталися до неї. Невдовзі вона буде придатна для принесення в жертву світлоносному богові. На щастя, Джейн не знала, що її чекає.

Після того як Тарзан, годованець Великих мавп, кинув списа, який урятував Джейн Портер і Клейтона від кігтів Нуми, він з важким сердем повільно продирався джунглями.

Недавня подія знову роз’ятрила його душевну рану.

Він був радий, що його рука зупинилася вчасно і не скоїла того, до чого його спонукувала ревність у першу мить. Ще дрібка часу — і Клейтон упав би мертвий. Коротка мить пройшла між тим, як він упізнав дівчину та її супутника і розслабив напружені для пострілу м’язи — пострілу, який прошив би отруєною стрілою серце англійця. І в цю мить Тарзан знову піддався миттєвому несвідомому імпульсові колишнього тваринного життя.

• Предыдущая
• 47/54
• Следующая