Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс - Страница 43
- Предыдущая
- 43/54
- Следующая
— Вода, — прошепотіла вона. — Ми врятовані?
— Дощ, — пояснив він. — Принаймні ми зможемо напитися. Тому ми й опритомніли.
— А Тюран? — спитала вона. — Він не вбив вас? Він живий?
— Не знаю, — відповів Клейтон. — Якщо він не вмер, то цей дощ поверне до життя і його… — Він затнувся, коли пригадав, хоча й пізно, що не варто більше лякати дівчину після всіх страхіть, яких вона натерпілася.
Але вона вгадала, що він хотів сказати.
— Де він? — спитала вона.
Клейтон кивнув на розпластане тіло росіянина. Обоє замовкли.
— Я спробую привести його до тями, — сказав Клейтон.
— Не треба, — прошепотіла вона, простягаючи руки, щоб спинити його. — Не робіть цього. Він уб’є вас, коли вода його оживить і поверне йому силу. Оскільки він при смерті, не чіпайте його. Не лишайте мене в човні саму з цим звіром.
Клейтон вагався. Поняття честі вимагало, щоб він спробував привести Тюрана до тями. Крім того, могло виявитись, що допомога йому вже не потрібна. Сподіватись на це можна було, не поступаючись честю. Ніяк не зважуючись, він відвів погляд від Тюрана, глянув понад бортом шлюпки і раптом, і далі хитаючись від слабості, став на ноги і радісно вигукнув:
— Земля, Джейн! Слава Богові!! Земля!
Дівчина також подивилася і побачила метрів за тридцять піщаний берег, а далі зелені хащі тропічних джунглів.
— Тоді спробуйте привести його до тями, — сказала Джейн Портер, яку вже почали мучити докори сумління після того, як вона зупинила Клейтонову спробу допомогти супутникові.
Пройшло щонайменше півгодини, доки в росіянина з’явилися перші ознаки життя і він спромігся розплющити очі.
Минув ще якийсь час, перш ніж його вдалося переконати, що їм несподівано пощастило. Тим часом шлюпка вже торкалася кілем піщаного дна бухти.
Щойно випита рятівна вода та нова надія на порятунок дали Клейтонові змогу сяк-так дістатися мілководдям до берега, тримаючи в руках линву, прив’язану до прови човна.
Біля самого берега він знайшов невелике дерево і прив’язав до нього линву. Був прилив, і він остерігався, що під час відпливу човен знову занесе у відкрите море разом з пасажирами. Перенести Джейн Портер на берег він ще не мав сили, для цього треба було б кілька годин спочити.
Клейтон прив’язав шлюпку і, хитаючись, падаючи й повзучи, рушив до лісу, який, за його спостереженнями, ряснів тропічними фруктами. Маючи певний досвід побуту в джунглях, він швидко зорієнтувався, які з них їстівні, і через годину повернувся з поживою.
Дощ припинився, і сонце так немилосердно припікало, що Джейн Портер наполягла, щоб вони перейшли на берег. Тут вони підживилися Клейтоновими фруктами і, зібравшись на силі, якось долізли до того дерева, до якого був прив’язаний човен. В цілковитій знемозі вони попадали на землю і проспали до вечора.
Вони пробули на березі цілий місяць у відносній безпеці.
Коли чоловіки трохи набралися сил, то збудували на дереві простенький курінь, достатньо високо, щоб він був притулком на випадок, якщо нападуть великі хижаки. Вдень вони збирали фрукти і ставили пастки на дрібних гризунів, вночі лежали у своїй благенькій хатці, дрижачи від страху перед хижими мешканцями джунглів, які перетворювали їм години темряви на суцільну муку.
Спали на оберемках трави. Замість ковдри Джейн Портер вкривалася старим Клейтоновим плащем, тим самим, який був на ньому під час пам’ятної подорожі в ліси Вісконсіну.
З гілок Клейтон сплів тонну загородку, яка ділила їхнє повітряне житло навпіл. Одна половина була для дівчини, інша — для нього й Тюрана. Росіянин відразу виказав усі свої природні риси: егоїзм, нечемність, задерикуватість, боягузтво та хтивість. Клейтоя двічі бився з ним через те, що він непорядно поводив себе з дівчиною. Англієць боявся лишити їх навіть на хвилину. Життя Клейтона і його нареченої перетворилося на суцільний кошмар. Але вони й далі жили надією на порятунок.
Джейн Портер подумки часто поверталася в часи свого попереднього візиту на цей безлюдний берег. Ой, коли б непереможний лісовий бог з тих давноминулих часів був тут!
Тоді їй не страшні були б ані хижі звірі, ані звіроподібний росіянин. Вона мимоволі порівнювала свого жениха з Тарзаном, розуміючи, що Клейтон дуже слабкий захисник. Вона уявляла, як би вчинив Тарзан, поставши перед Тюраном з його лиховісними погрозами. Одного разу, коли Клейтон пішов по воду до струмка, а Тюран брутально почав з нею розмовляти, вона сказала йому про це.
— Щастя ваше, мосьє Тюране, — мовила вона. — що тут немає бідолашного Тарзана, який впав у море з корабля, на якому пливли ви і міс Стронг.
— А ви що, знали цю свиню? — насмішкувато спитав Тюран.
— Так, я його знала, — відповіла вона, — і, схоже, це був єдиний справжній чоловік, якого я будь-коли бачила.
Щось у її голосі змусило росіянина припустити, що вона мала до його ворога якесь глибше, ніж звичайна дружба, почуття. І він порадів можливості ще раз помститися людині, яку вважав за мертву, зганьбити її пам’ять в очах дівчини.
— Він був гірший свині! — крикнув він. — Він був нікчемним боягузом! Щоб урятувати себе від праведного гніву чоловіка тієї жінки, яку він спокусив, він у всьому звинуватив її і поклявся, що це так! Але вийшло не так, як він хотів, і він втік з Франції, щоб уникнути дуелі з чоловіком. Ось чому він їхав до Кейптауна тим самим кораблем, що й я і міс Стронг. Я знаю, що кажу. Жінка, про яку я розповідаю, — моя сестра. Я знаю ще щось, про що нікому ще не казав. Ваш відважний Тарзан сам кинувся в море від нападу панічного страху, після того як я впізнав його і зажадав вранці дуелі: я хотів битися з ним на ножах у моїй каюті.
Джейн Портер засміялася.
— Невже ви думаєте, що людина, яка знає вас і Тарзана, може хоч на мить повірити у такі байки?
— А чому тоді він подорожував під чужим прізвищем? — спитав Тюран.
— Я не вірю вам! — вигукнула вона.
Та одначе в її душі заронилися насінини підозри, бо вона згадала, що Гейзел Стронг називала її лісового бога Джон Колдуел з Лондона.
А лише за дев’ять кілометрів на північ від їхнього вбогого прихисту стояла затишна хатина Тарзана з племені Великих мавп. Але вони не підозрювали, що та хатина поруч, і тому фактично вона була віддалена від них неначе тисячами кілометрів непролазного лісу. А ще далі, вздовж того самого берега, у кількох кілометрах за хатиною жили в саморобних куренях вісімнадцятеро чоловіків — це була решта пасажирів та команда “Леді Еліс”, які припливли сюди на трьох шлюпках, від яких шлюпка Клейтона відстала. Трохи більше ніж через два дні вони дісталися до суходолу — плисти по спокійному морю було добре. Їм не довелося зазнати всіх нещасть корабельної аварії, і по суті ніхто з них поважно не постраждав. Проте вони були пригнічені горем і далі перебували під впливом катастрофи і, крім того, важко пристосовувались до нових умов життя.
Всіх живили надії, що четверту шлюпку підібрав якийсь корабель і невдовзі почнуться ретельні пошуки вздовж усього берега. Оскільки вся зброя й харчі були в шлюпці лорда Тенінгтона, то всі були добре озброєні не лише для самозахисту, а й для полювання на велику здобич.
Єдине, що поважно хвилювало всіх, — це стан здоров’я професора Архімеда К. Портера. Він був цілковито переконаний, що його донька вже на якомусь кораблі, перестав непокоїтися про її долю і присвятив усі сили вирішенню тих абстрактних наукових проблем, які вважав єдиним заняттям, гідним людського розуму. Його свідомість, здавалося, взагалі не сприймала сигналів іззовні.
— Мені ще ніколи не було так важко з професором, — скаржився лордові Тенінгтонові цілковито знесилений Файлендер. — Навіть… як би це сказати… просто нестерпно стало. Ось, наприклад, сьогодні вранці я був змушений лишити його на якісь півгодини, і коли повернувся, то побачив, що він зник. І, Боже мій, де, ви думаєте, він був? У морі, лорде Тенінгтоне, майже за кілометр від берега. Він сидів у шлюпці й гріб так, наче рятував своє життя. Я уявити собі не можу, як він зумів відплисти навіть на таку відстань, тому що у нього було лише одне весло. Він блаженно вимахував ним, і човен весь час кружляв на місці.
- Предыдущая
- 43/54
- Следующая
