Ангели по десять шилінгів - Аддамс Петтер - Страница 21

• Предыдущая
• 21/28
• Следующая

— Тоді виходить, що обидва ми ідіоти, — сухо відповів Чед. — Але ж поки що твої припущення нічим не обгрунтовані.

— Я не сказав би, — Джордж Абернаті похитав головою. — Коли спробувати пояснити всі події в Касл-Хоумі одною причиною, а саме — діамантами, тоді вони стануть зовсім нереальними.

— А що, як діаманти були сховані в одному з ангелів?

— Навіть у цьому випадку ми не знайдемо відповіді на питання: чому стара місіс Шеклі протягом багатьох років шантажувала багатьох жителів Крайстчерча саме за допомогою цих ангелів?

— Ми витратили цілий день на те, — сказав Чед, посмоктуючи люльку, — щоб перевірити алібі всіх людей, яких могла шантажувати місіс Шеклі. І ми встановили, що в них є алібі, навіть у Хаббарда, хоч він і збрехав нам, нібито дивився телевізійну виставу. Він уже не перший рік навідується до цієї Міллі, і нема ніяких підстав припускати, що вона сказала нам неправду. В той час він справді був у неї. Справа серйозна, і треба сподіватися, що Міллі не наважиться збрехати під присягою і одержати за це кілька років тюрми. Отже, Хаббард не вбивця, це виключено. Правда, він мене дратує, точніше, я його терпіти не можу. Надто вже в нього джентльменський вигляд…

– І надто багато часу приділяє Джун, — доповнив Джордж.

— Це також. Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, доведеться дати йому по пиці, і все буде гаразд. Але підозрювати його у вбивстві не можна. В середу, між шостою і сьомою, він не вбивав, а був у ліжку з Міллі. Ось так. А зараз я принесу друкарську машинку і напишу кілька листів.

— Листів? Кому? — Джорджа Абернаті, очевидно, не влаштовувало те, що Чед знову намагався здійснити свої маячні ідеї.

— Кому? Та всім тим, кого, як ми гадаємо, шантажувала місіс Шеклі.

– І що ти їм напишеш?

Чед вже всівся за свою портативну машинку і вклав у неї аркуш паперу.

— Я їх знову трохи пошантажую.

— Йди краще спати.

— Я вільний громадянин і можу робити все, що мені забажається. Спати я зараз не хочу, але зате в мене так і сверблять руки написати шановним людям Крайстчерча по кілька слів. Двадцять фунтів… ні, шантажувати так шантажувати… тридцять фунтів, і я мовчу. Якщо ж вони не погодяться, хай нарікають самі на себе. В цих листах я дам їм зрозуміти, що проник у таємницю покійної місіс Шеклі і тепер іду її стежкою.

Джордж Абернаті був сумлінний поліцейський чиновник і глибоко зітхнув.

— Послухай, Чед, а тобі не здається, що ти заходиш надто далеко?

— Чи не збираєшся ти мене арештувати, друже? — підштрикнув його Чед. — Що ж, спробуй, тільки не думай, що я добровільно піду за тобою.

— То хоч поясни, чого ти хочеш добитися цими листами?

— Хочу довідатися, кого ще шантажувала місіс Шеклі. А потім, висолопивши язика, побіжу з'ясовувати, де вони були в той час, коли вбили місіс Меріел і щез Девід Лайнор. І якщо я дізнаюся, що в когось із них немає алібі, то одразу ж повідомлю тебе. Або ж ними займеться бульдог Мідл. Той навіть з дитячої ляльки зможе витягнути зізнання. Треба діяти, інакше ми будемо змушені заочно привітати милого вбивцю з тим, що не можемо його викрити.

Того ж вечора Чед розіслав чотирнадцять листів.

Джордж Абернаті теж не дрімав. Наступного ранку він сів за телефон і почав обдзвонювати страхові агентства в Брокслі, Данді, Абердині і Стонхейвені. В обід йому пощастило — він одержав відомості, які підтверджували припущення Джун. Років двадцять тому місіс Шеклі застрахувала в шотландському національному страховому агентстві кольє вартістю п'ятнадцять тисяч фунтів. Але одразу ж по війні вона відмовилася від страхування. Причину відмови, на жаль, не пояснила.

Добрих тридцять років доля кидала Мак-Гівена по всіх морях-океанах, і суша тоді уявлялася йому не чим іншим, як портовою пивничкою. В Крайстчерчі таких пивничок не було, зате водилися інші заклади, в яких втамовують спрагу, коли, звісно, є грошенята.

У Мак-Гівена кишені були порожні, і він вирішив украсти в пастора Стерджена шланг для поливання саду. Наївний моряк міркував так: пастор — слуга божий, і він, звичайно, не охоронятиме свою власність так, як це роблять інші люди. Мак-Гівен, зачарований об'єктом крадіжки — новим зеленим шлангом, за який він сподівався одержати у ганчірника в Брокслі щонайменше десять шилінгів, навіть не потурбувався про шляхи відступу. Він був так упевнений в душевній доброті пастора, що, помітивши його, зняв капелюха і ввічливо привітався, замість того щоб негайно вшитися. Тільки удар палицею по голові змусив одважного мореплавця засумніватися в доброті святих.

Він дав дропака і, почувши позаду сопіння пастора та собачий гавкіт, у відчаї перестрибнув через високий кам'яний мур і опинився на цвинтарі. Відчувши себе у відносній безпеці, Мак-Гівен на мить зупинився, перевів подих, а потім плюнув у бік пасторського будинку, ніби доводячи цим, що і в нього є людська гідність і що він тікав не з переляку, а лише рятуючись від грубого насильства.

Але його нещастя тільки почалися…

Незабаром замжичило, і Мак-Гівен, підвівши очі до неба, сказав собі, що людина, яка не захопила з собою парасольки, повинна зробити все, щоб не захворіти на грип і не провалятися потім у постелі.

З обох боків тягнулися ряди могил, і невдовзі на самому краї цвинтаря, за вербою, він помітив каплицю і вирішив, що в живої людини не менше прав мати дах над головою, ніж у мертвої.

Побачивши напис, викарбуваний над входом, Мак-Гівен з подивом довідався, що в склепі знайшла вічний спокій його благодійниця місіс Шеклі. За ґратчастими дверима стояли дві розкішні труни.

Мак-Гівен промок і промерз до самих кісток і цокотів зубами так жваво, як іспанська танцюристка кастаньєтами. Притулившись до дверей і піднявши коміра, він згадував про острови у Тихому океані, де було так спекотно, що мешканці ходили або напіводягнені, або й зовсім голі. Він з радістю забрався б усередину каплиці, де йому, безсумнівно, було б набагато зручніше сховатися від негоди.

— Бридкі скнари, — буркнув моряк. — Невже вони бояться, що у них поцуплять мерців!

Але нараз Мак-Гівен аж очі витріщив: завіси на дверях були щойно змащені. Замок теж блищав од мастила. Це не просто насторожило його, а й викликало нестримне бажання докопатися, в чім тут річ. І оскільки в кишені Мак-Гівена, крім досить-таки брудного носовика, запальнички та палички жувального тютюну, завжди була відмичка, то відімкнути двері було для нього дитячою забавою. Якби лишень Мак-Гівен міг подумати, в яку халепу він ускочить!

В склепі Мак-Гівен полегшено зітхнув. Тут пахло пилом та сухим листом, моряк витяг з кишені паличку тютюну і відламав шматочок. Покласти його в рот він не встиг. Раптовий спалах блискавки осяяв каплицю голубувато-мертвотним світлом, і Мак-Гівен устиг завважити, що хтось недавно відкручував гвинти на віках. Краще б, звичайно, не втручатися в справи цього невідомого порушника спокою! Але Мак-Гівена так заінтригувало відкриття, що він вийняв запальничку й ретельно оглянув обидві труни. Сумнівів не було: хтось зовсім недавно знімав віко! «Навіщо тобі лізти в чуже діло, старий друже, — порадив йому внутрішній голос. — Ще, чого доброго, в пекло потрапиш, бо щось тут не чисте. Повідом поліцію, та й по всьому!»

— А якщо тут пахне кількома фунтами, — відповів Мак-Гівен своєму внутрішньому голосові. Він вимовив ці слова гучно, щоб хоч трохи притлумити страх, що раптом опосів його.

«Що ж, чини, як хочеш, — відповів йому внутрішній голос. — Ти вільна людина і можеш лізти, куди тобі заманеться, хоч би й у чужі домовини. Але ж потім не шкодуй, коли тебе поставлять перед судом за наругу над прахом померлих. Згадай, до речі, про Джефферсона Паркінса, якого хотіли звинуватити в крадіжці зі зломом лише тому, що він кинувся на допомогу дитині, яка плакала. Мак-Гівен плюнув.

— Паркінс — старий розбійник. І крім того, мерці не кличуть на допомогу.

• Предыдущая
• 21/28
• Следующая