Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 7

• Предыдущая
• 7/30
• Следующая

Девітт, який удавав, ніби все ретельно занотовував, перестав писати.

— Вона й раніше намагалася заподіяти собі смерть?

— Відколи Енн захворіла на виразки, — а це теж не випадково, — вона двічі пробувала отруїтися.

«Так он звідки лист! — подумав Девітт. — Енн могла написати його перед однією з таких спроб. А хтось потім забрав листа, щоб скористатися ним при нагоді».

— Якби гроші дісталися моїй сестрі, так далеко не зайшло б. Сестра — благочестива душа, віддана церкві. Натерпілася бідолаха… — Джойс схопив зі столу ніж і пальцем випробував його гостроту.

Отже, місіс Скрогг, очевидно, хотіла оскаржити заповіт. Вона ненавиділа дочок, батькових улюблениць…

У блискучому склі образа на стіні Девітт побачив Джойсові очі й прочитав у них не фанатизм, а щось зовсім інше. Погляд Джойса був пронизливий, хитрий — погляд людини, яка ретельно замасковує свою справжню сутність. І ще щось неясне, невловне. Девітт заплющив очі, спробував зосередитись.

Гострий ніж у Джойсовій руці! А на шкурах, наготовлених для нових виробів, у різних місцях видніли численні проколи. Але ж тварині не встромляють ножа куди попало — у живіт, спину, в боки, не псують шкуру! Хто ж це робить? Невже оцей святенник?

Девітт підвівся, вийняв з гаманця фунтову банкноту і поклав на стіл перед Джойсом.

— Ви розповіли багато цікавого, дякую. А вироби у вас чудові! Мені якраз потрібна дорожня сумка.

— Зробимо все, що побажаєте. Дешево і високої якості. Не те, що в місті, де бракороби правлять великі гроші за свою халтуру.

— Я б хотів сумку з телячої шкури, такого кольору, як оця. — Девітт підняв з купи одну і тримав її проти світла. — Ви самі чините шкуру?

— Авжеж. На інших ніколи не покладаюся…

— Здираєте шкуру теж самі?

— Все роблю сам, від закупівлі тварин аж до пришиття останньої пряжки. Навіщо ж віддавати різникові й чинбареві більшу частину заробітку та ще й одержувати потім поганющу шкіру?

Девітт пояснив, якою має бути дорожня сумка, і дав майстрові два фунти задатку. Вони розпрощалися, задоволені один одним.

Джойсова оповідь кидала нове світло на драму в готелі. Девітт згадав фамільне фото Скроггів, схожість трьох сестер з батьком.

Така ж разюча схожість була між Джойсом та його сестрою. Майстер тішився, вбиваючи тварин, це людина жорстока й дуже хитра, його побожність — тільки маска. Невже й сестра така сама? І як усе це пов'язане зі смертю Енн? Прояснити це зможуть до певної міри аналізи, які велів зробити О'Брайн. До нього Девітт і попрямував.

О'Брайн прийняв його на кухні — стояв у квітчастому фартусі біля столу і дерев'яною качалкою розкачував тісто. Інспектор готував слойки.

— Тісто нікудишнє, — мовив спокійно. — Доведеться покласти більше повидла.

— Аналізи Енн уже готові? — спитав Девітт.

— Ви здивуєтеся, коли я скажу, що було в моїй каві.

— Героїн.

О'Брайн випнув губи і здивовано втупивсь у Девітта:

— Ви вже й це знаєте?

Девітт розповів, про що встиг довідатись, а інспектор, слухаючи його, намагався відкрити банку з повидлом.

— Найбільше вразила мене справа з героїном, — заговорив нарешті. — Мені навіть і приснитися не могло, що Скрогг у таку справу встряв. Але, з другого боку, я радий, що все з'ясувалося і ніякого отруєння не було. Я розмовляв з нашим мером і патером Анджелісом. Вони теж вважають, що не слід здіймати галас з приводу смерті Енн.

— Чи знаєте ви, — суворо мовив Девітт, — чим загрожує вам спроба приховати вбивство? Вам не доведеться більше ні пекти, ні їсти ваші слойки.

Обличчя О'Брайна набрало дурнувато-стурбованого вигляду.

— Що ви! Що ви! — він замахав руками, білими від борошна. — Вбивство приховати! Навпаки, я маю чудовий доказ. Наш герой, якого так домагалися три сестрички, кілька днів тому п'яний, мов чіп, розповідав комусь, що Скрогг одурив його, приховавши велику суму, котру був йому винен. При цьому наш герой бавився ножем і багатозначно натякав, що, незважаючи на це, одержить усе йому належне. Навіть коли йому доведеться вирізьбити на могилі Скроггів ще чотири ймення. А експертиза показала, що хтось ударив Енн по голові тупим предметом; можливо, то був дужий чоловічий кулак. Правда, вона могла сама на щось наткнутися…

О'Брайн витяг з горщика новий кавалок тіста, поклав перед собою на столі й посипав борошном.

— Якщо я правильно зрозумів, — обережно сказав Девітт, — ви підозрюєте Фіннігена. Його вже допитали?

— Ще ні, — інспектор посмоктав сигару. — Але скажу вам, що тепер, коли в справі почав фігурувати героїн, нам треба діяти обачніше, куди обачніше, ніж досі. Хоч між нами й Америкою лежить океан, методи тамтешніх гангстерів починають застосовувати і в такій відсталій країні, як наша. Так, так, погана історія з Енн, але є в ній і гарна сторона. Нарешті ми покінчимо з гангстеризмом! У всякому разі в межах нашого славного містечка.

— А якщо Фінніген має незаперечне алібі?

— Виключено! — О'Брайн розплескав повидло на рівненько порізаних шматках тіста. — Тут, у Кілдарі, навряд чи можна щось приховати. Мені вже відомо, кого той хвацький Фінніген обрав свідками своєї непричетності. Я можу з ними поговорити і приперти їх до стіни. Справедливості, любий Девітте, треба допомогти хитрістю. Де ж це моя Мілдред загаялась? Їй потрібно щонайменше півгодини, щоб купити десять грамів прянощів!

— Отже, ви заарештуєте хлопця?

— Ви жартівник. — О'Брайн вийняв з рота сигару й засміявся. — Чого доброго, ви ще дійдете висновку, що я хочу звалити на Фіннігена вбивство Енн, щоб прикрити справжнього злочинця.

— А чом би й ні?

— Ви людина розумна, от і здогадуйтесь самі!

— Постараюсь.

Інспектор, не знімаючи фартуха, провів Девітта в коридор.

— Оскільки рано чи пізно ви про це дізнаєтесь, — сказав О'Брайн, тримаючи руку Девітта у своїй, — я скажу сам. Коли дім Скроггів спорожніє, бо Лайн піде слідом за Енн, а Гайлен — за Лайн, а за донечками — стара мати, моя дружина успадкує левову частку майна Скроггів. Вона теж уроджена Скрогг.

Гладке обличчя інспектора аж сяяло від задоволення.

— Дякую за відвертість, О'Брайне. Я належно оцінюю її. — Девітт вивільнив свою руку з липучої руки інспектора. Якусь мить він розмірковував, потім сказав: — Однаково, відправите ви Фіннігена на шибеницю чи ні, навряд чи щось докорінно зміниться в Кілдарі…

— Чому ж ви хочете спіймати вбивцю Енн?

— Щоб її доля не спіткала Лайн, — відповів Девітт. — Я далеко не такий оптиміст, як ви, інспекторе.

Біля магазину письмового приладдя Девітт зупинився і купив дюжину листівок з кілдарськими краєвидами.

Проходячи повз церкву, Девітт почув органну музику і спів. Зайшов усередину, озирнувся довкола. Священик правив месу. Присутніх було чоловік десять, переважно старі, вбрані у чорне жінки.

Девітт сів на задню лаву, дістав з кишені листівки, поклав перед собою на пюпітр для молитовника і почав розглядати. Тихі вулиці містечка, руїни міського муру, пам'ятник на базарній площі, церква, де він сидів, готель Скроггів «Блідий місяць» — все це були для нього лаштунки, і перед ними рухався натовп мімів, жести яких він хотів збагнути… От хоч би той гробар О'Гвінн з букетом червоних троянд, проколи на телячих шкурах у Сліма Джойса, сумнівна щирість О'Брайна і його натяки на Фіннігена… Що приховується за цим, які наміри, мотиви, міркування керують діями цих людей?

Орган і спів змовкли. Девітт зібрав листівки і вийшов з церкви. Надворі він глянув через мур на цвинтар.

Навколо церкви стояли ветхі, запліснявілі надгробки.

Девітт думав про листівку, на якій був зображений готель Скроггів. Знімок зроблено з моря: сірий будинок височів між чорними скелями, що скидалися на первісний тварин чи казкові потвори.

Наступного дня у вокзальному ресторані Дроеди Девітт зустрівся з Альбертом Клаггом, власником агентства «Меркурій», і двома його співробітниками. Клагг мав кругле обличчя з рум'яними, мов яблука, щоками.

• Предыдущая
• 7/30
• Следующая