Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 3

• Предыдущая
• 3/30
• Следующая

Вітер надворі вгамувався. Проте вогник свічки, поставленої Енн на столі, хилитався, наче в приміщенні ворушилося щось незриме.

— Протяг, — мовив Девітт, погасивши свічку, і все поглинула нічна темрява…

Коли він, здригнувшись, прокинувся, у вікно вже сірими очима заглядав день. Вода шуміла, як і раніше. Девітт вистрибнув з ліжка і прожогом кинувся в коридор. Ванна кімната була порожня, вода вже давно переповнила не тільки білий резервуар, а й усе приміщення і дзюркотливими струмками текла по сходах. Здіймаючи бризки, Девітт побіг униз. Рвонув кілька дверей, аж поки не знайшов кімнату Енн, і закляк на порозі: господиня висіла на мотузці, міцно прив'язаній до сволока. Її обличчя було скривлене, чорне волосся спадало на лівий бік. Підійшов ближче. В очі впало, що волосся Енн було пофарбоване: у проділі воно було світле. Перевів погляд на її босі ноги. Два пальці на них — нігті вкриті яскраво-червоним лаком — набрякли, неначе їх хтось подряпав.

Девітт подумав, чи не витягти Енн із зашморгу, але в ту ж мить збагнув, що це ні до чого: вона вже задубіла. Холод пройняв усе його тіло. Девітт чхнув, і лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самій піжамі. Насамперед треба вдягнутись. Ще раз глянувши на Енн, пішов до своєї кімнати. Одягнувшись, Девітт згадав, що в будинку, крім нього, є ще Ерріс.

Той лежав, роззявивши рота, й хропів. Хвилин п'ять термосив його Девітт, але марно. Вилив йому на обличчя кухоль холодної води, і Ерріс прокинувся. Почувши про лихо, він сторопіло витріщився на Девітта — ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Так само безтямно стояв він у кімнатці Енн перед повішеною.

Тим часом Девітт розглядав кімнату. Ліжко з досить брудним простирадлом, хиткий туалетний столик, дзеркало, прикрашене поштовими листівками з кінозірками. У бляшаній коробці бігуді, далі баночки з кремом, флакони духів, губна помада. На нічному столику дешевий бульварний роман і пляшечка із снотворними таблетками. На столі перед вікном звисав з надбитого глека трояндовий букет, подарований ним учора, поруч півпляшки віскі, склянка, розірваний конверт із листівкою, біля чорнильниці списаний аркуш паперу. З нього випливало, що Енн добровільно пішла з життя. Вона писала, що не може більше терпіти, мучитися; самотність і хвороба, яка точить її так само, як безсердечність сестер і матері, змусили її шукати втіхи в кращому світі.

Лише в останньому реченні чотири орфографічні помилки — констатував Девітт, обережно витягаючи листівку з конверта. На ній було написано: «Люба Гайлен! Можливо, ці квіти зроблять тебе трохи привітнішою. Коли я побачу тебе знов? Повідом. Твій Ф.».

Девітт збагнув, що листівку було сховано в букет, і автор її доручив О’Гвінну купити квіти і передати їх сестрі Енн, яка, він гадав, зараз у Кілдарі. Замість купити троянди, старий вкрав їх з могили, а гроші пропив. І саме, цей букет він, Девітт, подарував господині, яку, очевидно, цей Ф. покинув.

Ерріс прочитав листівку та записку Енн і скривився:

— Дурниці. Щоб вона та повісилась! Поліція мусить розшукати того, хто це написав, і нехай хлопець одразу голить шию під зашморг.

– Є люди, здатні підробити будь-який почерк, — сказав Девітт багатозначно.

— Дурниці! Я не раз пробував підробляти на векселі підпис мого старого, і мене завжди викривали… І взагалі, кому потрібна її смерть? Я знав її надто добре, цю чорняву… цю…

Обличчя йому перекосилося, в раптовому спалаху почуттів він схопив руку Енн і ледве не розридався.

Зворушений Девітт одвернувся і в цю мить помітив дещо вельми важливе. Вірьовку було закріплено на балці не простим вузлом, а так званим морським. Сама Енн, якби вона навіть і вміла зав'язати такий вузол, ніколи б не змогла так вправно закріпити вірьовку на сволоці.

Ерріс, опанувавши себе, зник на хвилину і з'явився з пляшкою. Він ковтнув з неї, і алкоголь, мов той чарівний еліксир, заспокоїв нерви, вдихнув у нього нові сили. У двадцять п'ять років Ерріс був безпробудний п'яниця, не міг жити без спиртного. Лише зараз він збагнув, як може обернутися для нього загибель Енн.

— Справді, мені будуть непереливки, якщо вони вирішили чужими пирогами свого батька поминати, — сказав він. — А це вельми ймовірно. Мабуть, недаремно банда після смерті Скрогга залишила мене в цьому льоху Пиячити… Отже, коли на склянці знайдуть відбитки моїх пальців, до шибениці доведеться готуватись мені…

— Чому ви так думаєте?

— Цією склянкою я користувався кілька днів тому. Спершу в ній була гірчиця. До того ж усі знають, що Енн іноді мерзла у своїй кімнаті й приходила до мене погрітися.

Девітт пильно вдивлявся у дзеркало туалетного столика. Тут щось не так. Але що? Він ще раз пробіг очима по листівках з кінозірками. Нарешті знайшов! Серед стандартних усміхнених кінокумирів на блискучому папері було фото такого ж розміру, але на матовому. З нього дивився молодик років двадцяти, явно не схожий на кінозірку. Молодик мав грубувате, але симпатичне обличчя.

— Бандит, який після вбивства покладе вінок на могилу своєї жертви, а потім висякається на неї, — зауважив з ненавистю Ерріс.

— Ви його знаєте? Хто він?

— Жених.

— Жених?

— Брак чоловіків теж одна з ірландських хвороб, — пояснив Ерріс. — Хто тільки може, тікає з нашого зачуханого острова. Один парубок на кілька дівчат…

— Він упадав біля Енн?

— Раніше, перш ніж став залицятись до Лайн. Тепер цей Фінніген прилип до Гайлен… Для неї й троянди.

— Що ви знаєте про сестер? Розкажіть докладніше.

— Чого це раптом я повинен вам про них розповідати?

— Ви скажете мені все, — з притиском мовив Девітт. — Чи хочете, щоб підозра впала на вас? Ви були близькі з Енн. Фінніген вас відтер. Ви напилися — на склянці є відбитки ваших пальців — і хотіли помститися! Ви змусили Енн — можливо, навіть погрожуючи зброєю, — написати прощального листа, проковтнути кілька таблеток снотворного, бо пляшечка наполовину порожня, і коли вона міцно заснула, повісили її.

— Дурниці! — силувано посміхнувся Ерріс. — А між іншим, у мене під матрацом таки лежить пістолет. Я хотів з його допомогою погасити вогонь своєї власної душі.

— Ви любите прогулянки на парусному човні?

— Що?

— Відповідайте! Так чи ні?

— Так, дуже люблю, якщо… якщо, звичайно…

— Тоді ви знаєте, що таке морський вузол?

— Так, але…

– Єдине, що змушує мене сумніватись у вашій вині, це надто велика кількість доказів проти вас, — уголос подумав Девітт. — Але час повідомити поліцію.

Обидва пішли до телефону. Девітт набрав потрібний номер. Обізвався заспаний жіночий голос. Трубку взяла дружина інспектора О'Брайна. На Девіттове запитання, чи може він поговорити з її чоловіком, відповіла, що його викликали до Чезвіка, але вона спробує з ним зв'язатися. Девітт поклав трубку і наказав Еррісові йти за ним. Прийшли у кімнату Ерріса. Під матрацом справді лежав пістолет. В обоймі не вистачало одного патрона, дуло почорніло від пороху.

— Ви можете це пояснити? — спитав Девітт.

— Я випробував зброю. Але якщо ви не вірите, то мені, зрештою, однаково, — промовив Ерріс.

— Якщо випадково знайдеться ще один труп і в ньому сидітиме куля такого ж калібру, я віддам вас у руки закону, незважаючи на те, що ви гідна співчуття людина!

— Ви, певно, маєте себе за великого розумника! — Ерріс презирливо скривився. — Можливо, хтось і лежить закопаний з такою кулею в тілі. Але як ви доведете, що саме я вбивця? Хіба не могли викрасти мій пістолет?

Девітт глянув на аркуші, розкидані по підлозі:

— Що ви там понаписували?

— Пусте! Своєрідна хроніка… тутешнього життя. Що ірландці роблять удень і вночі, про що думають, мріють… Та ще кілька віршів…

Ерріс сів на ліжко, схилив голову на руки, заплющив очі. Внизу все ще було тихо. Девітт підняв один з аркушів і прочитав:

«І сліпий боцман мріє: небо ясне, таке прозоро-ясне, що навіть удень при сліпучому сонці мерехтять зорі. І він вірить: липка кров знову стане бистрою, мов джерельна вода, і червоною, як смородинове вино, зашумує, задзюрчить по його венах, і він знов стане молодий і вродливий; гарна королівська донька усміхнеться до нього… Отак мріє він, шамкаючи беззубим ротом, не розуміючи, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною шкірою богів…»

• Предыдущая
• 3/30
• Следующая