Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 71
- Предыдущая
- 71/160
- Следующая
— Е-е… Ні, не скажу!
— Та хто ж таки?
— Одна шляхетна дівчина.
— Яка ж то дівчина?
— Одна-єдина дівчина… одна в Калиновій Долині панна… що своєю красою може наблизитись до вас.
— До мене?! — здивувалась молоденька Купиха. I спитала. — Чи не Ярина Подолянка?
— Хто ж іще!
— Навіщо ж ви про це говорите мені?
— Шукаю спільницю.
— В якому ділі? — спитала пані так звабливо, що повнокровному Оврамові й знову скортіло помацати її руками.
— Я кохаю Ярину-Кармелу, пані, — пренахабно збрехав він.
— Ви? — зареготала Купиха.
— Шалено!
— А вона вас?
— Все в руках господніх.
— Де ви зустрічалися з нею?
— Це допит?
— Вона чорнява чи білява?
— Чорнявенька, еге ж.
— А очі?
— Очі… сині… так.
— Вона білявка з чорними очима. Ви її ніколи не бачили!
— Я закохався по портрету.
— По портрету… чи по розрахунку? — і спитала: — А хто писав портрет?
— Не знаю.
— А де ви його бачили?
— В Неаполі.
— А чи не в Римі?
— Чому це ви — про Рим?
— А так просто… — і запитала знов: — То ви сюди — не по скарби?
— Найдорожчий скарб — Ярина Подолянка, пані!
— Ви прибули просити в пана біскупа згоди на шлюб?
— Ніхто мені згоди не дасть. Я приїхав сюди… її вкрасти.
— Для себе? Чи…
Оврам не відповів.
Татарка Патиме за пурпуровою китайською запоною внутрішніх прихованих дверей сахнулась і замалим не скрикнула.
Ледве не задихнулася в ту мить і пані Роксолана Купа.
Спритно та звично тамуючи несподівану радість, але не вміючи згасити блиску своїх чудових очей, що раптом спалахнули палючим вогником зловтіхи, вона сказала байдужісіньким голосом:
— Я зараз гукну гайдуків, пане Овраме, і звелю вас…
— Не звелите. Ні.
— Аж ось побачите!
I пані Роксолана, спокійно взявши на столі маленьке срібне калатальце, задзвонила.
28
— Мадам! — тихо скрикнув гарнесенький пан Роздобудько, злегка вдарив пані Купу по руці, і дзвоник тихо покотився по встеленій килимом підлозі.
Патиме ледве стрималась, щоб не кинутись на поклик дзвінка: на порозі вже став прездоровий гайдук, охоронець і наперсник пані Роксолани, Лука Заплюйсвічка, і татарочці можна було не поспішати на кликання вельможної господині.
— Знайди пана обозного! — звелів гайдукові Оврам Роздобудько, начебто він сам оце й дзвонив у срібне калатальце.
Гайдук скоренько вийшов, а пан Роздобудько, потираючи щоку, що вже добре й посиніла, хутко заговорив:
— Зараз примчить ваш пан обозний. Але ви йому не скажете ні слова… про мій таємний замір проти панни Кармели Подолянки.
— Скажу.
— Не скажете. I ось чому…
— Скажу!
— По-перше: Пампушка в моїм ділі — не завада. Він єпіскопа ненавидить за те, що став той у Мирославі полковником, заступивши дорогу йому самому. Отже, пан обозний буде тільки радий, коли владичиній небозі що-небудь приключиться знов.
— Пане! — покрикнула на нього Роксолана.
— По-друге, — провадив далі Роздобудько. — Ви й самі її, чаровна пані, ладні проковтнути, Подоляночку, живцем: вона ж козацькою своєю вродонькою покорила чи не всю Європу! Ось чому ви…
— Я ладна проковтнути панну? Я?!
— Ви, красна пані.
— Лжа! Брехня! — і молоденька господиня, мов на гарячому спіймана, затупотіла бистрими ніжками. — Брехня, брехня. брехня!
— Чому ж брехня! Адже охоче лишитесь ви, пані, єдиною, неперевершеною окрасою всієї Долини. Крім того, мені розповідали пильні люди, як зиркали ви нині на якогось молоденького голодранця… люто зиркали саме в ту мить, коли той, необачний, очі витріщав на Подолянку. Ну?
— Хто вам таке сказав?! — жахнулась Роксолана.
— Хто сказав? Один відомий вам… Хоч ні! — і всевіда схаменувся, поклавши не зраджувати шпигунського усердя куценького ченчика. — Ваш божественний рум'янець, спалахнувши зараз, уже вас виказав, і ви не зможете нічого заперечити. Та й ляпаса мені ви затопили… — і він потер собі зелену щоку. — Таких міцних поличників я ще ніколи не хапав, бо жодна серцем вільна дама ніколи не відмовить такому нахабі, як ваш покірний слуга. Тож ляпаса вліпили ви мені… чи не тому, що мрієте про когось іншого, мадам… хоч би й про того ж таки босоногого молодика?
— Пане! — знов тихо скрикнула Роксолана, але замовкла, бо їй аж мову спересердя одібрало.
— Отже, — провадив далі мошенникуватий пан Оврам, — я не помилився, бачите, нітрішки, вибравши в спільниці саме вас. Ви допоможете мені, люба пані… викрасти Ярину Подолянку!
— Хто вас сюди прислав? — пильно дивлячись в очі Роздобудькові, тихо спитала Роксолана Купа. — Хто вас прислав по Кармелу? Чи не пан гетьман?
— Ревнуєте? — посміхнувся Оврам.
— Хто вас прислав?
— Не твоє діло, Самійло, про те Гапка зна! — грубо й двозначно відказав шукач золотих скарбів. — Я прийшов сам. Привело сюди закохане серце.
— Чиє серце?
— …Бо я кохаю панну Подолянку.
— Чого ж ви лізли в пазуху до мене?
— Щоб перевірити мої підозри.
— В пазусі? Що перевірити? Чи, бува, не клоччя напхано замість грудей? I що ж?.. Перевірили?
— Почув, як дуже калатає ваше серденько! I воно — моє припущення потвердило: між вами й Кармелою сьогодні став отой дрантивий молодик, що його звуть, здається, Михайликом, пані. Чи не так?
— Я не позволю, пане Роздобудьку…
— Хто ж питає в такому ділі дозволу! — спокійно, ба навіть глузливо посміхнувся нахаба. — Діставши ляпаса, я зрозумів, же серце ваше вражене свіженьким почуттям — до когось, може, кращого й молодшого від мене. Отже…
— Цитьте!
— То ви радні мені допомогти?
— Я звелю-таки схопити вас, пане Овраме!
— Мадам?! — докірливо розвівши руками, ясно та прозоро посміхнувся гарненький Роздобудько. — За віщо ж?
— Вас підіслав сюди гетьман.
— Та й що?
— Однокрил уже не раз намагався Кармелу схопити. То як же ви насмілились…
— А так… — здвигнув плечима шукач золотих скарбів.
— Ого! — і Купиха засміялась. — Ви мені починаєте подобатись.
— Починаю? Я це почав тої хвилини, коли пані вперше глянули на мене.
— Но-но!
— Я рад служити слічній пані.
— Ви, бачу я, шляхтич — не тільки бравенький та гоженький, а й з біса хоробрий…
— Ціле моє життя ловлю чорта за хвіст.
— …А й дотепний!
— Як і кожний уродзони шляхтич, пані!
— I мені шкода стане вас, — провадила глузливо Роксолана, — коли Оникій Бевзь…
— А хто це?
— Ретельний мирославський кат. Коли він, занудившись без роботи, матиме вєльку пшиємность…
— Пані! — не без докору видихнув шукайло.
— Жеби пан здрув жартовал!
— Хіба ж такій прегарній пані не однаково: від кого я сюди прибув! — і Оврам Роздобудько грайливо підморгнув Роксолані. — Ви тут живете між ворогами, пані. I хіба ж того не досить, що я є ворог ваших ворогів? Чи не так? Тому й не слід би нам втручатися в мої діла, бо вам однаковісінько — для кого вкраду я племінницю владики: для себе, для гетьмана Гордія Пихатого, а чи…
— Ну-ну?
— Іде пан полковий обозний! — раптом обернувся до дверей Оврам. I стиха поспитав: — То згодні?
Роксолана промовчала.
— Чи ви хочете, щоб я панові Купі дещо розповів про ваші…
— Згодна!
— Чоловікові про панну Кармелу — ні слова.
— Чому ж?
— Він архирея боїться, а замах проти його небоги… панові обозному зараз вигідніш викрити. Щоб заслужити довір'я владики й полковника. Ось чому…
Але Оврам Роздобудько скінчити не встиг, бо ввійшов до світлиці пан Купа-Стародупський, і шукайло хутко обернувся до нього:
— Я дожидаю вас, пане полковий обозний.
А Роксолана, вклонившись гостеві, так хутко вийшла, що Патиме з-за пурпурової запони ледве встигла дременути геть. Мила пані так боялася, щоб муж не помітив на її обличчі чогось такого, що йому знати не слід, — її збентежило і підозренне всезнайство пана Роздобудька, тож вона й побоювалася, що він, продовживши розмову, доскіпається й до речей неприємніших.
- Предыдущая
- 71/160
- Следующая
