Егоїст - Гримич Марина - Страница 13
- Предыдущая
- 13/52
- Следующая
На порозі, прощаючись із Євою, він ще раз запросив її на вечерю до ресторану. Вона завагалася.
— Я ж вам казала: я сто років не виходила на люди... Дякую за запрошення... Я подумаю. Якщо дозволите, я вам зателефоную...
Георгій прийшов додому у піднесеному стані. Він приліг на ліжко, заплющив очі й спробував відтворити образ Євдокії: її маленьку худорляву постать, смагляву шкіру, ледь помітний східний колорит. У кожного чоловіка в житті є перша жінка. Єва. І не обов'язково вона з'являється на початку життя. Вона може зустрітися йому в середині життя, в кінці, або взагалі не зустрітися ніколи. Георгій відчув, що він її зустрів. Від цієї думки стало тепло і приємно. Він уперше за багато днів заснув спокійно.
Зненацька його розбудив телефон. Георгій зиркнув на годинника. Перша ночі. По автовідповідачу він почув Борисів голос.
— Джордже! Я під твоїм під'їздом. Я знаю, що ти вдома: тут твоя машина. Відкрий мені.
Георгій знехотя підвівся з ліжка, попрямував до дверей і впустив друга.
Вони сиділи на кухні. Борис курив. З ним справді коїлося щось недобре, дивився на Георгія запаленими очима, а руки в нього трусилися.
— Слухай, старий, ми з тобою давно вже знайомі. Я маю до тебе одну делікатну справу, — почав він хрипло. — Хоча ми не найближчі друзі, однак відчуваю, що лише ти мені можеш щось порадити.
Він став м'яти свою спітнілу чуприну.
— Словом, я потрапив у халепу.
— Скочив у гречку? — легковажно пожартував Георгій.
— Не з моїм щастям. Набагато гірше. Набагато. Георгій уважно на нього подивився. Борис був знервований, аж занадто.
— Словом, я випадково... Ні, брешу, не випадково... Словом, я загубив один документ... Думаю, у мене його викрали... Через мою звичайну неохайність...
Георгій закліпав:
— Ну то й що? Усі ми щось губимо...
— Ти не розумієш! Це був документ в одному примірнику!.. Там ідеться про честь «гаранта»...
— Ну то й що! Поняття «честь гаранта» вже давно не
існує!
— Ти не розумієш. Я ж фаворит. Вірніше, був ним. Георгій не на жарт розсердився. Турбувати його серед
ночі з цією фігнею...
— Слухай, Борисе, не роби з себе великомученика: ну вийшов з фавору! Подумаєш! Через два роки перевибори! Станеш фаворитом іншого президента! Ти ж в усі часи і при всіх правителях виживеш!
— Ні, ти не розумієш! Усе не так просто. Я надто багато знаю. Справа дуже серйозна. Аж надто.
— Не перебільшуй. І не панікуй! Випий, прийми холодний душ!
Той обхопив голову руками і заперечно нею замахав:
— Мені кінець!
— Ну чого ти! — поплескав Бориса по плечу Георгій. — Ми живемо у правовій державі! У нас свобода слова. Ти ж як юрист повинен це знати! — заспокоював Бориса Георгій.
— Якраз я як юрист знаю, що це не так, — заперечив той.
Георгій після зустрічі з Євою ніяк не міг сконцентруватися на Борисових проблемах. Та й після перерваного сну було важко вловити, що там белькоче п'яний колега чи друг, чи як його ще назвати.
Борис взяв його липкою рукою за зап'ястя:
— Що б ти зробив на моєму місці?
— Я б на твоєму місці ніколи не опинився! — відрубав Георгій.
Борис сухо засміявся і закашлявся.
Георгій відчув щось неладне.
—Я боюсь, що папірець потрапив до рук наших ворогів...
Георгій усе ще не міг нічого втямити.— Я не сплю вже кілька місяців, — пошепки продовжував Борис. Його очі горіли лихоманкою. — Може, завтра я пожалкую, що розповів тобі це, але я вже не можу. З мене пре. Нещодавно я зустрів Костика Морозова. Пам'ятаєш його? Він учився на курс нижче! Зараз він працює в СБУ. Так от. Він так на мене подивився!.. Таким поглядом!.. Словом, я зрозумів, що я вляпався...
Борис почав кусати нігті.
— Я всіх підозрюю. Навіть Ольку. Цю чисту дурепу! Інколи мені здається, вона все знає. Хоча це чистий абсурд. Вона не здатна на подвійну гру...
Він схопив Георгія своєю спітнілою рукою за шию. На лобі й губах проступали краплини поту.
— Я думав, я зможу... Але я не можу. Не мо-жу! — пошепки закінчив він, дихаючи Георгію в обличчя тютюном і перегаром.
Георгій поплескав його легенько по спині:
— Усе буде добре, старий! Усе добре! — і повів його до ліжка. Уранці Георгій прокинувся від стуку вхідних дверей. Підвівся, щоб наздогнати Бориса, але потім передумав — з Богом!
Євдокія не дзвонила. Тож, він не справив на неї враження. Георгій голився і уважно роздивлявся своє обличчя. Для будь-якої іншої жінки він — заповітна мрія. Чого б вони не віддали за ніч, проведену з ним, або за запрошення до ресторану, яке подарував він цій незнайомій жінці. А вона... Георгій із здивуванням відчув, що йому аж ніяк не хочеться засуджувати цю Єву. Навпаки, він шукав у собі причину: що в ньому не так? Може, він не настільки аристократ як на неї? Дурниці. В її фінансовому стані... А, може, вона має чоловіка? А я зробив їй майже непристойну пропозицію... Ні, вона не схожа на жінку, що має чоловіка...
їдучи містом на машині, він завжди намагався прокласти маршрут через вулицю Тарасівську. Це йому приносило якесь нове відчуття, раніше невідоме. Приємний щем і збудливе хвилювання. Йому досить було просто подивитися на той дореволюційний будинок, і його серце радісно і шалено калатало. «Як пацан» — сміявся з себе Георгій.
У Георгія в житті було чимало жінок. Однак у цій ситуації він просто розгубився. Як йому себе поводити? Чи наполягати на зустрічі? Чи викинути Євдокію з голови? Увесь попередній досвід був абсолютно безпомічним у цій ситуації. По-перше, жодна жінка не відмовлялася від Георгія з власної волі. А по-друге... а по-друге, це специфічне хвилювання... Що з ним робити?
Забігаючи в комітет, він несподівано побачив, як біля входу треться той самий Костик Морозов, про якого йшла мова в параноїдальному белькотінні Бориса. Побачивши Георгія, він кинувся до нього, невміло інсценуючи випадкову зустріч. Довго тряс руку, розпитував про однокурсників, а потім, ніби між іншим, спитав:
— Як там Борис?
Георгій насторожився, але виду не подав:
— Нормально. ¦
•..т- Ага! Ну добре. Коли що, то дзвони! — сказав Костя Морозов.
«Що він має на увазі під «коли що»? Коли щось стане відоме про Бориса? Чи це просто невинна фраза? Отже, у Бориса не паранойя. А раптом він і справді його веде?». Треба перевірити. Георгій обернувся і награно весело запропонував Кості:
— Може, якось підемо разом на пиво?
Той аж підскочив і аж надто швидко погодився. Навіть демонстративно записав зустріч у свій електронний записник, щоб, не дай Бог, Георгій не передумав. «Клюнуло!» — подумав Георгій.
Він ішов коридором, думав про Бориса і Костика Морозова і наштовхнувся на Віру Павлівну, яка в управлінні розподіляла путівки.
Вона обожнювала Георгія. Побачила його — аж розцвіла:
— Дорогенький Георгію Андрійовичу! Ви, як завжди, такий елегантний!
«Саме сьогодні — не дуже»,—зауважив подумки Георгій.
— Що у вас,Віро Павлівно? — Георгій поцілував її стару руку.
— Гаряча пора... Ви ж знаєте... Відпустки... — привітно сказала вона. — До речі, є одна гарна путівка в санаторій «Парламентський». Не хочете спробувати?
— Та ні. Ви ж знаєте, я ці піонертабори недолюблюю...
— А ви спробуйте! Там є свій шарм. Старий совковий шарм. Ви таке повинні цінувати...
Він замислився. Може, це те, що йому потрібно? Аби збити оскому ностальгії за минулим, та й забути про всі нинішні проблеми...
— Може, ви й маєте рацію... Я подумаю... Протримайте путівочку на всяк випадок на кілька днів!
Віра Павлівна посміхнулася. Георгій теж: люблять його жінки «бальзаківського» віку, люблять. Чому ж не Єва?
Георгій підупав духом.
«Щось останнім часом я себе не дуже добре почуваю. Психологічно. Що зі мною? Яку з методик аутотренінгу застосувати? Може, зробити маленький шопінг? Це допомагає при різних великих і маленьких психологічних проблемах». Шопінг — надзвичайно важлива річ у житті кожної людини. У нашій мові не існує слова, відповідного «шопін-гу», — казала колись Георгієва мама. Словосполучення «здійснення покупок» видається таким безбарвним, нудним і рутинним, що не йде ні в яке порівняння з соковитим і навіть трохи непристойним «шопінгом». У нашій совковій дійсності ніколи не надавали значення самому процесу здійснення покупок. Саме процесу, тобто тому самому шо-пінгу, оскільки наш народ був зациклений не на тому, як купувати, а на тому, що і за що купувати. Тим часом загниваючий захід, знудьгувавшись у своєму добробуті, став «біситися з жиру», тож напридумував собі масу дивних як для нашої людини речей. Серед них — нову розвагу, що не поступі, ється азартом і кількістю викинутих на вітер грошей навіть грі в казино. І зветься він — шопінг.
- Предыдущая
- 13/52
- Следующая
