Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/43
• Следующая

52 дні, 51 ніч

В ті дні А. почувалася так, ніби вперше вийшла на вулицю після важкої тривалої недуги, ще заточуючись від незвички, і хтось підтримав її, допоміг зробити перший крок — ось рука, на неї можна опертися, лиш після сутінків лікарняної палати світло так сліпить очі, що годі роздивитися, кому ота рука належить.

Одужуючи, вона з якимось захланним ентузіазмом намагалася всюди встигнути, якомога більше побачити, зустрітися з усіма — надолужити втрачений рік. Не було в місті жодної імпрези, на яку вона принаймні не прагнула б потрапити. Відроджувалася її журналістська жилка, і вона всюди тягала з собою всевидячий потужний Nikon, подарунок батька.

Воццек же чимраз, тим більше відчував, що бажання бути з А. заслоняє всі інші бажання. Друзі, робота, звички, знайомства, захоплення, обов'язки, — все видавалося таким мізерним, непотрібним і нецікавим у порівнянні з можливістю бути поруч. Попервах він з радістю супроводжував А. в її життєлюбних походеньках, але потроху ця кольорова круговерть, яка затягувала щоразу сильніше, почала набридати йому, він відчував, що усе це зайве, воно забирає дорогоцінний час, хвилини, коли просто можна побути разом.

Не скажеш, ніби А. була байдужою до цих Воццекових переживань та й до самого Воццека, вона, здається, навіть любила його, вона часто йшла на жертви, відмовляючись від якихось своїх планів, призначених зустрічей тощо, але просидіти весь вечір у будинку видавалося їй тепер неможливо марнотратним. Так можна проґавити усе на світі. Вони по-різному розуміли марнотратство.

Якось він не пішов на чергову імпрезу — презентацію чи концерт, — пославшись на термінову роботу, залишився вдома. Минав час, але вона не поверталася. Він вештався кімнатами. Прислуховувався коло дверей, чи не лунають легкі її кроки, визирав у темне вікно, де виднівся лише його тьмавий двійник, набагато стурбованіший, аніж реальний візаві у власній своїй уяві. Стоячи під душем, він разпораз закручував крани, потерпаючи, що не почує дзвінка. Втім вона мала ключ. Та й, зрештою, людина від народження вільна, пояснював він собі. Це сказано навіть у декларації прав. Отож і ти будь вільним. Ти повинен лягти спати. Вже далеко за північ. Ти просто зобов'язаний заснути, щоб довести собі і їй… Що саме він збирався довести, залишилося невідомим, але врешті-решт, напустивши для неї ванну води, він заліз у ліжко. Можливо навіть і заснув, бо обертання ключа в дверях здалося продовженням якогось марева. Вона щось стиха наспівувала. Зняла мешти — легкий стук, — накинула ланцюжок, — металевий дзвін, — зазирнула до ванни, — клацання вимикача, скрип дверей. Почувся тихий сміх. Потім вона м'яко зайшла до кімнати (він, інфантильний месник, дихав безпробудно рівно й глибоко), поцілувала лагідно кудись у волосся, любий, сказала, любий, твоє дівча безсоромно без тебе впилося. Але ти не повинен на мене сердитися. Ти ж не сердишся, правда? Поки вона повернулася з ванни, він справді міцно і щасливо спав. А зранку, прокинувшись раніше, з якоюсь болісною ніжністю дивився на неї, на її сон, і думав: ми будемо разом. Ми будемо разом завжди.

Вона любила, безперечно любила його. Але якась частинка її серця вже була атрофована еквілібризмом юного Мохoя, і вона із здивуванням помічала, що якщо колись, у дні циркової юності, ніщо не мало значення, окрім шаленого всепоглинаючого щастя — ні обставини, ні місце, ні оточення, ні умовності, ні час, — то тепер будь-яка дрібниця може важити достатньо, щоб стати на заваді — вузол краватки, манера висловлюватися, колір шпалер, бамкання годинника. Воццек вимагав занадто багато. Він хотів володіти кожною хвилиною її життя. Це робилося обтяжливим. Він і гадки не мав якось ревнувати її до минулого, але теперішнє повинно б повністю належати йому. Він уже не без труду уникав нав'язливості. Він робився нестерпним.

Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання — воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім. Ну, але це так, між іншим.

Чим далі, тим гірше. Вони почали сваритися. Він влаштовував сцени ревнощів. Вона зникала надовго. Потім поверталася, і він, розчулений, усе прощав, перетворюючи прощення на акт несимпатичного самокатування. Але за пару днів від його нав'язливої опіки, від його безтямного в своїй збаранілій пристрасті, повсюдно присутнього погляду їй хотілося втекти на край світу, і вона втікала. Коротше кажучи, це було ціле життя. Бозна, як змістилося воно в ці п'ятдесят два дні і п'ятдесят одну ніч.

П'ятдесят другого дня вранці він передав їй чергового листа — в них повелося писати одне одному. Чорновик цього листа через кілька років знайшла під час обшуку поліція (шкільний зошит із вицвілою палітуркою, списана розмашистим почерком перша сторінка і більше нічого — порожність, чистота, клітинки), а згодом його було підшито до лікарняної справи. В цьому листі Воццек писав так:

«Минуло тільки трошки часу, а я вже знову хочу бути з тобою. Це так просто — бути з тобою. Бути весь час, кожну мить існування. Я не знаю нічого про любов. Справді. Але я хочу бути з тобою. Щодня бачити, як ти вдягаєшся, як розчісуєш волосся, як ти спиш, як їси, як миєшся, як молишся, як щось робиш і як не робиш нічого. Бути поруч. Коло тебе. Більше нічого. Це все.

Я хочу вдихати повітря, котре ти вдихаєш і, — що, мабуть, уже хворобливо — повітря, котре ти видихаєш.

Я хочу вбирати всі запахи твого тіла. Вони прекрасні. Цілувати тебе всюди, куди тільки можуть потрапити уста. Пестити без краю. Годувати тебе. Купати, як немовля. Колисати на ніч. Бути з тобою. Бути тобою. Бути.

Я ревную тебе неймовірно. Буквально до всього. До музики, яку ти слухаєш без мене, до картин, котрі оглядаєш насамоті, до книжок, не нав'язаних мною. Я ж уміщаю цілий світ. Усе, що тобі потрібно. Все-все. Я ніяк не можу збагнути, як вдається тобі бути десь поза мною. Як вдається жити окремо. Мати власну волю. Бажати чогось іншого. Дихати самій.

Чим тебе заворожує світ? Що пориває до подорожей? У чому зерна спокус?

Я ревную тебе. Безнадійно ревную. До вина, від якого ти п'янієш. До хворіб, від яких ти нездужаєш, і до ліків, які лікують тебе. До твого волосся, мені не підвладного. До нігтів, котрі ростуть самі по собі. До тебе самої попросту. Це дуже важко пояснити. Ще важче витримувати це. Я знаю, що ти втомилася теж. Я завинив перед тобою. Це все нагадує терор. Але я не можу нічого вдіяти. Хочу володіти тобою цілковито. Хочу бути з тобою.

Кохаю тебе. Вибач, якщо тобі неприємно це чути».

Вона не прочитала цього відразу, бо вони знову збиралися на якусь виставку — вибір сукенки, зачіски, прикрас. Забуваючи про нього, вона силу часу проводила перед дзеркалом, оглядаючи себе зі всіх сторін, приміряючи то те, то се, по-дитячому намагаючись бачити себе інакшою, мимоволі-звично моделюючи форму уст. Для нього не було більшої насолоди, як дивитися на ці збирання. Вона не належала до низькорослих миршавок, ані до сухоребрих краль, однак її струнка постава, пропорції тіла, її чуття простору (того багато в чому шкільного, з тримірною системою координат — х, у, z, — простору, в котрому вона так перфектно, з вродженою доцільністю пересувалася) породжували відчуття субтельної тендітності найтонших трав. Її доторки до твого тіла були наче твоїми доторками. Вона вміла відчути тебе точніше, ніж ти в моменти найвищої зосередженості. Кожен її рух, кожна поза, мимовільний жест світилися такою гармонією довершеності, що оповідати про це означає впадати в маразм слинявого обожнення. Але ж істинно, істинно кажу вам! Існують мільйони справді тендітних істот, котрі товчуть собою, як макогони, від ходи котрих здригається земля, на їхні гострі ребра і коліна натикаєшся весь час, немов на більярдні столи, їхні руки мають у собі стільки ж чуття, скільки ківш екскаватора.

Вона ж… Боже мій! Вона була… просто жінкою з терпкого тіла літа. Літа-тіла^[91].

Але вони збиралися на виставку. Йшов п'ятдесят другий, останній день спільного життя.

• Предыдущая
• 28/43
• Следующая