Выбери любимый жанр

Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович - Страница 35

Изменить размер шрифта:
35

Коло того воєнкомату, вже після призначення мене автомобілістом, причепився до мене якийсь дебіл. Мудак здоровий, недорозвинутий. І хотів мене побити. Просто так. Кулаки свербіли, абощо. Але бити без причини йому, певно, не дозволяла його дебіляцька гідність, і він почав чіпатися, шукати зачіпки. Але я одвічав йому все стиха і скромно й не признавався, що не придатний у льотчики-моряки-танкісти, і він, хоч довго мене мучив, та, не знайшовши в мені жодних вад, по-дружньому стусонув у яйця і відпустив. З почуття вдячності і частково через властиве мені підлабузництво я зробив вигляд, що мені боляче, і помахав на прощання рукою. Так відбулося моє перше бойове хрещення, і з тих пір я приписаний до автомобільних військ.

А Ярема по долині ледве-ледве ходить.

Shift:

І через ті, властиво, автомобільні війська я потрапив до Чорнобиля. Зразу десь після аварії, як я втішився, що нарешті про таку визначну подію повідомляють по радіо, як дзвонять мені з воєнкомата, чи то пак із військкомату, і кажуть зайти про всяк випадок. Уточнити рік народження, абощо. Було то в суботу зранку, і я, теля дурне, пішов. А в неділю я вже був за колючим дротом у своїй автомобілістській формі (себто в однострої), і охороняло мене багато міліціонерів із собаками й автоматами. Це щоб я раптом не захворів і не відмовився виконувати свої мистецькі обов'язки. А також щоб я не тікав на ніч грати сільських бабів (пересильний пункт дислокації знаходився в селі неподалік Калуша). Ну, про бабів я вже писав (див. Undo). Треба віддати належне нашим мобілізаційним органам — все вони зробили швидко і вміло. Всіх вбрали, взули і горілку з самогонярою повідбирали. Причому без халяви: пляшки били об камінь просто в нас на очах. Тоді ще горілка була дешева, і то не шокувало. А пиво казали пити на місці. Я пива не мав, але мені трапилась чиясь плящина, бо треба було пити бігом і до решти. Таку-то я мав радість. А за кілька днів ми вже їхали автобусами в славне місто Чорнобиль. То такий був цілий кортеж — без вінків і квітів, зате з понтами, гаїшниками, швидкою тощо.

Перше дуже нюхали повітря — ніхто ж нічого не знав, а як приїхали, то боялися сідати на траву. Дали нам наметове містечко, де вже хтось жив. Ті, що жили, певно, всі повиздихали, бо застали ми в тих наметах страшний розгардіяш: постіль порозкидана, якесь взуття, чоколяда, навіть гроші. То нас дуже налякало, але якось уже було. Матраци ми собі набивали сіном, тим самим, в котре щойно впала звізда Полин. Я, як завжди, замість того, щоб на склад чи кухню, потрапив до техніки. Добре, що людей мені не дали. Бо спілкуватися не люблю, казав уже, а командувати — тим більше. То я дістав 10 пожежних машин, якихось дуже поляпаних і побитих, а одинадцята стояла трохи далі в полі геть погнута, казали, що на неї впав із неба лантух з плюмбумом. От.

Слухайте, як ми тії машини мили і ремонтували, то ціла історія. Але я вже все забув. Пам'ятаю, що на початку всі боялися до них підходити, бо радіація сильна була, а потім, вже пізніше, як ми гасали тими машинами, то я був висадив голову у вікно, і мені пілотку було здуло. А хлопці сміялися. Дуже добрі були хлопці. Таких мав добрих хлопців, що якби не вони, то й не знав би, що робити.

А ті українці на Київщині — ну їх до сраки, якісь вони гівняні.

Я вам ліпше про станцію розкажу. Там був такий всюди жовтий пластик на підлозі й здорові душові. Там цілий корпус такий був — санвузол так званий: три поверхи самі душові. І купа обмундирування — брудне здаєш, чисте береш. Потім вже було навпаки — брудне здаєш, ще брудніше береш. Потім вже всі на то забили, хто що урвав, те й мав. У нас чогось всі на дембель збирали шапки-афганки. А я нічо' 'відти не х'тів брати. Зате завше ходив у наморднику (респіратор) і ноги мастив маззю для профілактики грибкових захворювань. Чи то не там було? Забув.

Душові були класні. І час від часу мінеральна вода нам перепадала. А ще був класний нужник. Це вже не на станції — в таборі. Солдатський — загальний, із перегородками, там все гівно в ямі було червоне від крові. А офіцерський був індивідуальний. Там теж, бувало, дрищали кров'ю, зате на дверях був гігантський, кульковими ручками виписаний календар. І всі дуже мали за понт: встати зрання, першому піти в нужник і першому закреслити сьогоднішнє число.

Мені того ні разу не вдалося.

Із-за лісу, з-за туману

Місяць випливає.

Ctrl:

Про Чорнобиль трохи сумно. Ще пізніше дещо розкажу, при нагоді. То ж національна трагедія, пся крев. Ліпше я згадаю, як то було вчитися у Львові. О, у Львові то було файно. Першим ділом, як мене взяли до гімназії (себто — в Політехніку), я пішов пробувати каву з коньяком. Я був великий індивідуаліста — був, є і буду, — і все ходив один. Я дуже тащився від власної екзистенції і бажав це місто пізнавати на самоті. (Дослідники моєї творчості вже, певно, знають, що слово «екзистенція» в моєму вжитку не лише означає буття чи існування, тобто екзистенцію як таку, а й має ще певну настроєвість, солодко-кислий присмак ностальгії, невимовність вічної самотності тощо). Крім того, я ще був цнотливий. (А одежі що було — Боже, твоя воля!) І я дуже якось переймався тією своєю цнотою і дуже хотів якомога швидше її позбутися. Попри справну мастурбацію, мені, бачте, хотілося ще й жінки. Моя цнота — то був реверс моєї індивідуалістичності, і взагалі я весь складався з дуалістичностей (чи з дуалізмів?), із чим пов'язано багато принизливих моментів життя-існування-екзистенції, котрі я, на щастя, давно позабував, бо маю таку здатність пам'ятати лише приємне.

Ну, що там було приємного у Львові? Ну, я не знаю. Ну, дощі там часто йшли. В кіно я любив ходити, каву з коньяком, про що вже згадувалося. От гуртягу я не любив і товаришів своїх не любив — я їх і зараз не люблю. (Одного хіба ще Пепу трохи люблю, але він мені ніякий не товариш.) І тому я весь час утікав. У кіно, наприклад. Чи там на каву з коньяком. А потім почав утікати на лекції з мистецтва. Така кацапка одна читала, Потапова, хай їй щастить на все. В бібліотеку ще втікав, імені Василя Стефаника. До філармонії любив ходити на абонементні концерти. Туди ніхто не ходив, тільки учні музучилища із примусу і я. А може, ще такі були, як я, з фантазією, не знаю. Ага, ще там була така одна старенька пані, я все дуже нею чудувався, бо в душі був естет і любив, щоб всілякі такі класні естетські моменти в житті траплялися, а та пані, безумовно, була саме таким моментом, такий собі уламок минулого, що називається «за Польщі», руки трясуться, худі такі руки, але вперто курить тільки «Львів» та «Орбіту» і вперто відвідує бездарні абонементні концерти, кожного вечора або через вечір, бо вдома однаково нічого робити, з сусідами не порозумієшся, для них не існує минулого, а рідня вся чи вимерла, чи то по світу розвіялася, ще хіба якісь племінники десь збереглися, бо ж такі пані завжди чиїсь тети або цьоці, але вони, племінники, приїжджають рідко, так рідко, що майже й не приїжджають, а тут щоденний ритуал вибору поїдженої міллю суконки, вбирати чи не вбирати вуаль, не забути б цигарки, та не спізнитися би, бо початок рівно о сьомій, а до філармонії спізнюватися не личить.

Так от я собі все чудувався і чудувався, вигадуючи подібні сентиментальні історії, але якось я тій пані підніс був сірника до сигарети, і чи то підніс неправильно, чи щось там ще не так зробив, бо та пані брутально мене облаяла, зруйнувавши таким чином мою естетську до неї любов. От. А в основному я всі неприємні моменти вже позабував.

Любив я на початку і вулицю Вірменську, але Пепа мені пояснив, що там збираються самі лише мистці, а мистці — народ негодящий, і щоб я туди не ходив. І я більше туди не ходив, хоча в душі мене однаково тягнуло до мистців і до дівчаток з мольбертами. Мольберти пожвавлювали моє і без того жваве лібідо.

До речі, як тільки я до Львова з провінції приїхав, то мій стрийко, дай йому Боже здоров'я, потай від моїх батьків відразу поводив мене по всіх злачних місцях і розказав: он там фарца збирається, тут біржа музична, тут курви дешеві, а там дорогі, а тут голубі тусуються, тримайся від них подалі. Так що я вже трохи в дечому тямив, коли Пепа віднаджував мене від довколамистецьких дівчаток.

35
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры