Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 7

• Предыдущая
• 7/139
• Следующая

- А куди ж він поїде?

Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.

Тишу порушила Гестія Джонс.

- Але ж... невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? - спантеличено запитала вона.

- Усе ми знаємо, - буркнув дядько Вернон. - До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали - ми поспішаємо.

І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.

- До таких, як ми?

Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.

- Усе нормально, - заспокоїв її Гаррі. - Це не має значення, чесно.

- Не має значення? - перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. - Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?

- Е-е... ні, не усвідомлюють, - зізнався Гаррі. - Вони, власне, вважають, що я - порожнє місце, але я вже звик...

- Я не вважаю, що ти порожнє місце.

Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.

Приголомшений Гаррі зніяковів.

- Ну... е-е... дякую, Дадлі.

І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів:

- Ти врятував мені життя.

- Не зовсім так, - заперечив Гаррі. - Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу...

Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив - то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

- Т-ти такий солоденький, Дадічку... - ридала вона на його широких грудях, - т-такий гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...

- Та він і не думав дякувати! - розгнівалася Гестія. - Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!

- Так, але з його вуст це прозвучало майже як «я тебе люблю», - сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м’яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

- То ми їдемо чи ні? - заревів дядько Вернон, знову з’являючись у дверях. - Я чув, що в нас напружений графік!

- Так, так, їдемо, - відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном «люб’язностями» і тепер намагався себе опанувати. - Нам справді час вирушати, Гаррі...

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.

- ...на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.

- О, - зніяковів Гаррі, - добре. Дякую.

- Прощавай, Гаррі, - Гестія теж потисла йому руку. - Усі наші думки будуть з тобою.

- Сподіваюся, все буде гаразд, - сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.

- О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, - бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні.

Гестія подалася за ним.

Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.

- Нічого собі, Дадлі, - здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, - невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?

- Не знаю, - пробурмотів Дадлі. - До зустрічі, Гаррі.

- Ага... - сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. - Можливо. Тримайся, Великий Дад.

Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.

Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:

- Ну... до побачення, - і, не дивлячись на небожа, подалася до дверей.

- До побачення, - озвався Гаррі.

Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь-ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.

Гаррі вибіг по сходах у свою кімнату й підскочив до вікна саме вчасно, щоб побачити, як Дурслева машина виїхала з заїзду і віддалилася по дорозі. На задньому сидінні між тіткою Петунією й Дадлі стирчав Дідалусів циліндр. Наприкінці Прівіт-драйв машина звернула праворуч, на мить відбила вікнами багрянець призахідного сонця й зникла.

Гаррі взяв Гедвіжину клітку, «Вогнеблискавку» й рюкзак, востаннє обвів поглядом свою неприродно охайну кімнату, незграбно спустився в коридор і склав там біля сходів клітку, мітлу й наплічник. Швидко смеркало й коридор повнився вечірніми тінями. Дивно було стояти тут мовчки й усвідомлювати, що назавжди покидаєш цей дім. Колись давно, як Дурслі їхали десь порозважатися, а його залишали тут, ці години самотності ставали для нього справжньою насолодою. Він похапцем висмикував щось смачненьке з холодильника й біг нагору погратися на комп’ютері Дадлі, або вмикав телевізор і перемикав канали, шукаючи щось до душі. Згадавши ті часи, Гаррі відчув дивну порожнечу в грудях, наче згадав про втраченого меншого брата.

- Ти не хочеш востаннє глянути на дім? - запитав Гедвіґу, котра сердито ховала голову під крило. - Ми вже ніколи сюди не повернемось. Невже не хочеш згадати, як нам було тут гарно? Глянь, наприклад, на цей килимок під дверима. Які спогади... Дадлі його обблював, коли я врятував його від дементорів... А виявилося, що він усе ж мені вдячний, можеш у це повірити?.. А торік влітку у ці двері ввійшов Дамблдор...

На якусь мить Гаррі згубив думку, та Гедвіґа, замість допомогти її знайти, вперто ховала голову під крило. Гаррі відвернувся від вхідних дверей.

- А отут, Гедвіґо... - Гаррі відчинив дверцята комірчини під сходами, - ...я колись спав! Ти мене тоді ще не знала... О, ти диви, яка ж вона малесенька, я вже й забув...

Гаррі подивився на складене в коморі взуття та парасольки, й пригадав, як він, прокидаючись, майже щоранку бачив на сходах над головою кількох павуків. Він тоді ще не знав про справжню свою натуру; ще не знав, як загинули батьки і чому з ним так часто траплялися різні дивні події. Але Гаррі й досі пам’ятав ті сни, що вже тоді його переслідували: тривожні сни, в яких спалахувало зелене сяйво, а якось (дядько Вернон ледь не розбив машину, коли Гаррі розповів про цей сон) йому приснився летючий мотоцикл...

Раптом десь неподалік щось оглушливо заревіло. Гаррі рвучко випростався, вдарившись тім’ям об низький одвірок. Пробурмотівши кілька найсмачніших дядькових проклять, він побрів, спотикаючись, на кухню і, потираючи голову, визирнув з вікна в садочок за будинком.

Темрява, здавалося, взялася брижами, а повітря затремтіло. Одна по одній почали вигулькувати постаті, вивільнені з закляття «розілюзнення». Найбільше вирізнявся Геґрід у шоломі й захисних окулярах, верхи на величезному мотоциклі з чорною коляскою. Дехто злазив з мітел, а двоє зістрибнули зі схожих на скелети чорних крилатих коней.

Рвучко відчинивши задні двері, Гаррі побіг до прибулих. Залунали вітальні вигуки, Герміона обвила його шию руками, Рон поплескав по спині, а Геґрід запитав:

• Предыдущая
• 7/139
• Следующая