Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 13
- Предыдущая
- 13/120
- Следующая
– Як би мені хотілося бути на його місці! – вигукнув Роберт, якого надихнули слова географа.
– І мені, мій хлопчику, і я не пропустив би такої нагоди, якби народився триста років тому.
– Тоді сумно було б нам, пане Паганель, – зауважила леді Гелена, – бо зараз ви не сиділи б із нами на палубі «Дункана» і ми не почули б цих чудових історій.
– Не я, то хтось інший розповів би вам про це, шановна, і додав би, що західний берег Америки дослідили брати Пісарро. Ці мужні шукачі пригод були засновниками міст Куско, Кіто, Ліма, Сантьяґо, Вільярріка, Вальпараїсо і Консепсьйон, куди прямує «Дункан». З відкриттями братів Пісарро збіглися в часі відкриття Магеллана, і на превелике задоволення вчених Старого Світу контури американських берегів було нанесено на мапу.
– А я прагнув би ще нових відкриттів, – заявив Роберт.
– А навіщо? – запитала Мері, дивлячись на юного брата, захопленого розповіддю Паганеля.
– А й справді, мій хлопчику, навіщо? – з підбадьорливою усмішкою запитав лорд Гленарван.
– Бо мені цікаво дізнатися, що там, за Магеллановою протокою.
– Браво, друже мій! – вигукнув Паганель. – І я спробував би дізнатися, чи простягається материк до Південного полюса, чи там відкрите море, як припускав ваш співвітчизник Дрейк. Не сумніваюся, що якби Роберт Грант і Жак Паганель жили у XVII столітті, то вони вирушили б услід за двома вельми допитливими голландцями, Схоутеном і Лемером, аби відгадати цю географічну загадку.
– Це були вчені? – запитала леді Гелена.
– Ні, просто відважні купці, яких мало цікавив науковий бік відкриттів. У ту пору існувала голландська Ост-Індська компанія, якій належало виняткове право провозити товари через Магелланову протоку. А оскільки у той час крім цієї протоки іншого шляху до Азії не знали, то Ост-Індська компанія поводилась, як загарбниця. Кілька купців вирішили боротися з цією монополією, намагаючись відкрити іншу протоку. До таких належав Ісаак Лемер, людина розумна й освічена. Він спорядив за свій кошт експедицію, яку очолили його племінник Якоб Лемер і Схоутен, досвідчений моряк родом із Горно. Відважні мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Вони відкрили нову протоку між Штатами і Вогняною Землею та назвали її протокою Лемера, а 12 лютого 1616 року обігнули прославлений мис Горн, який має більше підстав називатися мисом Бур, аніж його побратим, мис Доброї Надії.
– Як би я хотів там побувати! – вигукнув Роберт.
– Так, ти маєш рацію, мій хлопчику, бо це справжня радість! – натхненно мовив Паганель. – Чи є більше задоволення, більша втіха за те відчуття, що охоплює мореплавця, коли він наносить на суднову мапу свої відкриття?! Він бачить нові землі, острів за островом, мис за мисом, вони немов спливають із морських надр! Спершу контури цих земель нечіткі, уривчасті, ламані. Та поступово відкриття доповнюють одне одного, лінії уточнюються, пропуски на мапах поступаються місцем штрихам, контури бухт врізаються в суходіл, миси увінчують досліджені береги, і ось, нарешті, новий материк у всій своїй красі з його озерами, річками, потоками, горами, долинами, рівнинами, селами, містами і столицями виникає на глобусі. О друзі мої! відкривати невідомі землі – значить творити, переживати хвилювання й несподіванки! Однак нині це джерело майже вичерпано: все відомо, все досліджено, всі нові береги й материки нанесені на мапу, і нам, теперішнім географам, більше нічого робити.
– Ну що ви, Паганелю, роботи купа, – заперечив Гленарван.
– Що ж мені робити?
– Те, що робимо ми!
А яхта тим часом мчала із вражаючою швидкістю маршрутом Веспуччі й Магеллана. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога і взяла курс на знамениту протоку. Подеколи ледь помітною смугою на горизонті вимальовувалися низькі береги Патагонії, та вони були на відстані більше десяти миль од яхти, і, вдивляючись крізь знамениту підзорну трубу, Паганель ніяк не міг їх розгледіти.
25 вересня «Дункан» плавно ввійшов у Магелланову протоку. Зазвичай цим шляхом пливуть торгові судна, що прямують до Тихого океану.
Магелланова протока завдовжки має лише 376 миль, але настільки глибока, що нею можуть проходити величезні судна навіть поблизу берегів, її дно зручне для якірних стоянок. Уздовж берегів багато джерел прісної води, велика кількість доступних і затишних гаваней – таких переваг немає ні в протоці Лемера, ні тим паче біля грізного скелястого мису Горн, де повсякчас навісніють урагани і шторми.
Перші години плавання Магеллановою протокою, протягом приблизно 60—80 миль до мису Грегорі, береги були пологими та піщаними. Жак Паганель боявся пропустити бодай якийсь прибережний куточок, бодай якусь частину протоки. Плисти належало близько тридцяти шести годин, а панорама берегів, залитих сяєвом південного сонця, поза сумнівом, заслуговувала на напружене й захоплене споглядання. Уздовж північних берегів людей не було видно, кілька тубільців сновигали лише по голих скелях Вогняної Землі.
Паганель нарікав на те, що йому не довелося побачити жодного патагонця; його це сердило, а супутників тішило.
– Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – роздратовано товкмачив вчений.
– Потерпіть, шановний мій географе, скоро ми побачимо патагонців, – утішав його Гленарван.
– Я не певен у цьому.
– Але ж вони існують, – зауважила леді Гелена.
– Дуже сумніваюся, шановна, оскільки не бачу жодного.
– Та ж назва «патагонці» іспанською означає «довгоногі», і дали її не уявним створінням.
– О! Назва нічого не означає! – вигукнув Паганель, котрий дуже любив сперечатися і завжди вперто стояв на своєму. – Крім того, взагалі невідомо, як їх називають.
– Невже! – вигукнув Гленарван. – А ви знали про це, майоре?
– Ні, – відповів Мак-Наббс, – і я не заплатив би жодного шотландського фунта стерлінгів за те, щоб дізнатися.
– Однак вам доведеться про це дізнатися, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Магеллан назвав тубільців «патагонцями», це правильно, та вогнеземельці називають їх «тіременеї», чилійці – «каукалу», колоністи Кармена – «теуельче», арауканці – «вільче». У Бугенвіля вони відомі під ім’ям «чайхі», а самі себе вони величають загальним ім’ям «іпокен». Так от, я вас і запитую, як їх слід називати і чи може взагалі існувати на світі такий народ, який має стільки імен?
– Оце так доказ! – вигукнула Гелена.
– Цей доказ припустимий, – сказав Гленарван, – але, сподіваюся, наш друг Паганель визнає: якщо існує сумнів щодо назви патагонців, то щодо їхнього зросту всі однакової думки?
– Ніколи не погоджуся з цією жахливою безглуздістю! – вигукнув Паганель.
– Вони високі на зріст, – наполягав Гленарван.
– Не знаю.
– Вони невисокі? – запитала леді Гелена.
– І цього ніхто не може стверджувати.
– Ну тоді середнього зросту? – промовив Мак-Наббс, аби всіх примирити.
– Не знаю.
– Ну це вже надто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, які їх бачили…
– Мандрівники, які їх бачили, – перебив його Паганель, – суперечать один одному. Магеллан стверджував, ніби його голова ледве досягала їм до поясу…
– Ну ось бачите!
– Так, але Дрейк стверджує, що англійці вищі за найвищого патагонця.
– Щодо англійців, то я маю великі сумніви, – презирливо зауважив майор. – Ось якби він порівняв їх із шотландцями!
– Кевендіш стверджує, що патагонці кремезні й високі – продовжував Паганель. – Гокінс стверджує, ніби вони велетні, Лемер і Схоутен повідомляють, що вони мають зріст 11 футів.
– Чудово! Свідчення цих людей заслуговує на довіру, – зауважив Гленарван.
– Так, але на таку ж довіру заслуговують Вуд, Нарборо і Фолькнер, а за їхніми словами, патагонці – люди середнього зросту. Щоправда, Байрон, Ла Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картерс доводять, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам шести дюймам, тоді як пан д’Орбіньї, учений, котрий ліпше за всіх знає цю країну, стверджує, що їхній середній зріст сягає п’яти футів чотирьох дюймів.
- Предыдущая
- 13/120
- Следующая
