Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 46

• Предыдущая
• 46/118
• Следующая

Вона подумала про секс із Майлзом. Останній раз вони цим займалися три тижні тому. Його акт був передбачуваний і ритуальний, неначе масонське рукостискання. Однією з його улюблених приказок було «від добра добра не шукають».

Саманта вилила в келих те, що лишилося в пляшці, і уявила, що займається коханням із цим юнаком. Тепер її груди мали кращий вигляд у бюстгальтері. Коли ж вона лягала спати, вони розтікалися на всі боки, і це її дуже дратувало. Вона уявила, як її притискають до стіни, підперши одну ногу, потім задирають їй сукню до пояса, і цей дужий чорнявий хлопець, спустивши джинси до колін, входить і виходить з неї пружними поштовхами…

Майже фізично відчуваючи це блаженне штурхання під шлунком, вона почула, як у подвір’я в’їхало авто, і світло від його фар пронизало пітьму у вітальні.

Вона намацала дистанційку, щоб переключити телевізор на новини, і це забрало в неї значно більше часу, ніж зазвичай. Тоді запхала порожню пляшку під диван, стискаючи в руці майже порожній келих. Відчинилися і знову зачинилися вхідні двері. Майлз зайшов у вітальню з-за її спини.

— Чого це ти сидиш тут у темряві?

Він засвітив торшер, а вона глянула на нього. Він був такий самий доглянутий, як і тоді, коли вийшов з дому, хіба що на плечах куртки поблискували краплини дощу.

— І як була вечеря?

— Добре, — відповів він. — Тебе бракувало. Обрі і Джулія шкодували, що ти не змогла прийти.

— Ну, звісно. А твоя мати, мабуть, ридала з розпуки.

Він сів у крісло під прямим кутом до Саманти, дивлячись на неї. Вона відкинула з очей волосся.

— У чому справа, Сaмо?

— Ніби ти не знаєш, Майлзе…

Але вона й сама не була певна, або принаймні не могла чітко висловити це постійне відчуття невдоволення, перетворивши його у вагоме звинувачення.

— Я не розумію, чому моє балотування до місцевої ради…

— Ой, заради Бога, Майлзе! — крикнула вона, і сама ж вразилася гучністю свого голосу.

— Поясни мені, будь ласка, — попросив він, — що тобі на тому залежить?

Вона люто дивилася на нього, намагаючись знайти належні аргументи для його педантичного адвокатського розуму, який наче пінцетом вихоплював невдало підібрані слова, але часто не міг охопити загальної картини. Як сказати це так, щоб він збагнув? Що їй страшенно набридли нескінченні балачки Говарда й Шерлі про ту раду? Що вона сита по горло його одноманітними історіями про старі добрі часи, коли він грав у регбі, і хвалькуватими розповідями про роботу, і їй анітрохи не хотілося помирати з нудьги, вислуховуючи ще й Майлзові проповіді про Поля…

— Ну, просто в мене склалося враження, — сказала Саманта, — що в нас були інші плани.

— Тобто? — не зрозумів Майлз. — Про що ти говориш?

— Ми казали, — чітко вимовляла кожне слово Саманта, стискаючи тремтячими пальцями келих, — що після того, як дівчата закінчать школу, ми вирушимо в подорож. Ми пообіцяли це одне одному, пригадуєш?

Відколи Майлз оголосив про намір балотуватися в раду, її аморфні лють і розпач ще ніколи не перетікали в жаль за втраченою кругосвітньою подорожжю, але тепер їй здавалося, що в цьому, можливо, й полягала справжня проблема чи принаймні щось близьке до того.

Майлз був цілком спантеличений.

— Та що ти таке кажеш?

— Коли я завагітніла нашою Лексі, — голосно вигукнула Саманта, — і ми не могли вирушити в мандри, а твоя клята матір змусила нас негайно одружитися, а батько знайшов тобі роботу в «Едвард Коллінз», ти сказав, і ми це узгодили, що ми це зробимо, коли дівчата виростуть. Ми домовились, що десь поїдемо і зробимо все те, що не могли зробити тоді.

Він поволі похитав головою.

— Це новина для мене, — вимовив він. — Звідки в біса ти це взяла?

— Майлзе, ми були в «Чорній гарматі». Я сказала тобі, що завагітніла, а ти сказав… заради Бога, Майлзе… я сказала, що завагітніла, а ти пообіцяв мені, ти пообіцяв…

— Ти хочеш взяти відпустку? — перепитав Майлз. — Я правильно зрозумів? Хочеш поїхати на відпочинок?

— Ні, Майлзе, мені не треба твого довбаного відпочинку, я хочу… невже ти не пам’ятаєш? Ми сказали, що поїдемо кудись на цілий рік, пізніше, коли підростуть наші діти!

— Ну, добре. — Він був збентежений і налаштований якнайшвидше відкараскатися від неї. — Добре. Через чотири роки, коли Ліббі виповниться вісімнадцять, ми знову про це поговоримо. Але я не розумію, як цьому може зашкодити те, що я стану членом ради.

— Ну, не досить того, що решту нашого природнього життя мені доведеться вислуховувати твоє з батьками триндіння про Поля…

— Природнього життя? — вишкірився він. — На відміну від?..

— Пішов ти! — гаркнула вона. — Не будь таким клятим розумником, це може справити враження хіба що на твою матір…

— Ну, але чесно, я й далі не бачу, в чому проблема…

— Проблема, — зарепетувала вона, — в тому, що це стосується нашого майбутнього, Майлзе. Нашого майбутнього. І я не хочу, чорт забирай, говорити про це через чотири роки, я хочу говорити зараз!

— Я думаю, що тобі треба щось перекусити, — відповів на це Майлз і встав з крісла. — Ти забагато випила.

— Іди ти в сраку, Майлзе!

— Вибач, але якщо ти починаєш лаятись…

Він відвернувся й вийшов з кімнати. Вона ледве стримала бажання пожбурити йому вслід свій келих.

Рада: якщо він туди потрапить, то вже ніколи звідти не піде. Він ніколи не відмовиться від цього місця, від цієї нагоди стати у Пегфорді великим цабе, як і Говард. Він заново присвячував себе Пеґфорду, знову присягався у вірності містечку, де він народився, вибирав майбутнє, цілком відмінне від того, яке обіцяв своїй збентеженій молодій нареченій, коли та ридала в нього на ліжку.

Коли вони востаннє говорили про навколосвітню подорож? Мабуть, багато-багато років тому, але сьогодні Саманта вирішила, що вона, як на те пішло, ніколи від цього не відмовлялася. Так, вона завжди сподівалася, що одного чудового дня вони спакують свої речі й заберуться звідси в пошуках тепла й свободи кудись на інший бік земної кулі, де не буде Пеґфорда, Шерлі, крамнички «Моллісон і Лоу», дощу, дріб’язковості й одноманітності. Хай навіть вона не побивалася саме за Сингапуром чи Австралією, де білі піски, але краще вже бути там, навіть зі своїми масивними стегнами і целюлітом, аніж нидіти в цій пеґфордській пастці і спостерігати, як Майлз повільно, але неухильно перетворюється на Говарда.

Вона знову впала на диван, намацала дистанційку і ще раз увімкнула Ліббін DVD. Група в чорно-білому вбранні тепер неквапливо йшла довгим порожнім пляжем і співала. Сорочка широкоплечого хлопця була розстібнута й розвівалася на вітрі. Зваблива смужка волосся вела від його пупця до джинсів, зникаючи під ними.

Елісон Дженкінс, журналістка газети «Ярвіл і околиця», ледве докопалася, в кого з численних ярвілських Відонів жила Кристал. Це було нелегко: ніхто не був зареєстрований за цією адресою як виборець, як і не було тут зафіксовано жодного номера стаціонарного телефону. Елісон особисто прийшла в неділю на Фолей Роуд, але Кристал не було вдома, а підозріла й вороже налаштована Террі відмовилася сказати, коли та повернеться, чи бодай підтвердити, що вона тут мешкає.

Кристал прийшла додому десь через двадцять хвилин після того, як журналістка від’їхала в своїй машині, і вкотре погиркалася з матір’ю.

— Чому ти не сказала їй зачекати? Вона мала взяти в мене інтерв’ю про Поля й таке інше!

— В тебе інтерв’ю? Не тринди. Хто ти, курва, така?

Вони вилили одна на одну купу бруду, і Кристал знову пішла — подалася до Ніккі, засунувши в кишеню спортивних штанів Терріну мобілку. Вона часто забирала цю мобілку. Багато сварок вибухало саме через те, що мати вимагала її віддати, а Кристал вдавала, що не має зеленого поняття, де вона поділася. Кристал мала слабку надію на те, що журналістка могла якось довідатися про цей номер і подзвонити їй напряму.

• Предыдущая
• 46/118
• Следующая