Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 38
- Предыдущая
- 38/118
- Следующая
— Обрі й Джулія!
Говард незграбно обернувся й помахав аркушем відспівування, щоб привернути увагу Фаулів. Ті одразу квапливо закрокували голубим килимом: Обрі, в темному костюмі, високий, худий і лисіючий, і Джулія, рудувате волосся якої було зібране на потилиці в шиньйон. Вони вдячно посміхнулися, а Говард посунувся на лавці, відсовуючи інших, щоб звільнити для Фаулів якомога більше місця.
Саманту так щільно затисли між Майлзом і Морін, що з одного боку в неї впивався кістлявий суглоб, а з другого — зв’язка ключів у кишені Майлза. Вона розлючено спробувала забезпечити собі бодай сантиметр вільного простору, але ні Морін, ні Майлз не мали можливості поворухнутись, тож вона мстиво зосередила думки на Вікрамі, котрий анітрохи не втратив своєї привабливості за той місяць з хвостиком, відколи вона востаннє його бачила. Його врода була така явна й настільки впадала в очі, що хотілося просто дурнувато загигикати. Довгоногий і широкоплечий, без натяку на черевце в тому місці, де сорочка була заправлена в штани, темноокий, з густими чорними віями, він виглядав як бог, порівняно з іншими чоловіками Пеґфорда, одутлими, мертвотно-блідими й пузатими. Коли Майлз нахилився, щоб пошепки обмінятися люб’язностями з Джулією Фаулі, його ключі трохи не пропороли Саманті стегно, й вона уявила, як Вікрам розриває її темно-синю сукню, і в цій уявній сцені на ній не було комбінації, яка приховувала глибокий каньон її бюсту…
Заскрипіли органні регістри й запала цілковита тиша, порушувана хіба ледь чутним шарудінням. Усі повернули голови: у проході з’явилася труна.
Здалося аж трохи комічним, наскільки не пасували одне одному ті, що несли труну. Обидва брати Баррі мали десь по метру сімдесят, а Колін Вол, який ішов ззаду, мав метр дев’яносто, тож, відповідно, задня частина труни була задерта догори. Сама труна було зроблена не з полірованого червоного дерева, а з плетеної лози.
«Та це ж якийсь кошик для пікніка!» — обурено подумав Говард.
На багатьох обличчях з’явився здивований вираз, коли повз них проносили верболозну труну, але декому про це було відомо вже заздалегідь.
Мері розповіла Тессі (а та переказала Парміндер), чому саме такий матеріал обрав старший син Баррі — Ферґус. Він зупинив свій вибір на вербі, бо це було витривале й швидкоросле дерево, а отже, вироби з нього були екологічно чисті. Ферґус був пристрасним ентузіастом усього зеленого й екологічно здорового.
Ця верболозна труна подобалася Парміндер набагато більше за всі ті важкі дерев’яні скрині, в які більшість англійців клали своїх небіжчиків. Її бабуся завжди відчувала забобонний жах від того, що чиясь душа опиняється в масивній і непроникній пастці, засуджуючи те, як бритійські гробарі намертво забивають цвяхами віко. Чоловіки, що несли труну, поставили її на вкритий парчею постамент і відступили: сини Баррі, брати і шваґро посідали на передні лави, а Колін підстрибом рушив назад до своєї родини.
Кілька непевних секунд Ґевін вагався. Парміндер бачила, що він не знав, куди йому йти, щоб не вертатися проходом між рядами під поглядами трьох сотень людей. Але Мері, мабуть, подала йому знак, бо він, страшенно почервонівши, хутко сів на передню лаву поруч із матір’ю Баррі. Парміндер тільки раз розмовляла з Ґевіном, коли брала в нього аналізи й лікувала від хламідії. Відтоді їхні погляди більше ніколи не перетиналися.
«Я є воскресіння і життя, сказав Господь; хто вірить у Мене, — хоч і помре, буде жити. І кожний, хто живе й вірить у Мене, — не помре повік…»
Здавалося, що вікарій не надто вдумувався в сенс тих слів, що виходили з його рота, звертаючи більше уваги на наспівність і ритміку своєї мелодекламації. Для Парміндер такий стиль був знайомий. Вона роками відвідувала разом з іншими батьками школи Святого Томаса Різдвяні богослужіння з колядками. Проте за всі ці роки вона так і не звикла ні до білолицого святого воїна, що дивився згори на неї, ні до темного дерева, твердих лавок і чужого для неї вівтаря з прикрашеним коштовностями золотим хрестом, ні до похоронних співів, що здавалися їй тривожними й непривітними.
Тому вона перестала слухати речитатив вікарія і знову згадала свого батька. З вікна кухні побачила, як він лежить долілиць, а її радіо й далі ревіло з дашка кролячої клітки. Він лежав там уже дві години, поки вона з матір’ю і сестрами вивчали асортимент у «Топшопі». Ще й досі відчувала на доторк його плече, коли вона трясла батька крізь нагріту сонцем сорочку: «Татку-у-у. Татку-у-у-у…».
Вони розвіяли Даршанів прах над невеличкою журливою річечкою Рей у Бірмінгемі. Парміндер і досі пам’ятала її тьмяну багнисту поверхню серед похмурого червневого дня і струмок біло-сірих порошинок, що відпливали від неї.
Оргaн глухо клацнув, пробуджуючись до життя, і вона підвелася разом з усіма. Побачила потилиці золотаво-рудих голівок Нів і Шіван. Вони мали стільки ж рочків, як і вона, коли від них відійшов Даршан. Парміндер відчула приплив ніжності, жахливий біль і бентежне бажання пригорнути їх, сказати, що вона знає, знає і розуміє…
«Настане ранок, як перший ранок…»
Ґевін почув недалечко від себе тоненький дискант: голос молодшого сина Баррі ще не ламався. Він знав, що цей псалом обрав сам Деклан. Це була ще одна моторошна деталь богослужіння, якою поділилася з ним Мері.
Похорон виявився для нього ще важчим випробуванням, ніж він очікував. Йому волілося, що краще б труна була дерев’яна. Він просто нутром відчував у цій легенькій домовині з лози присутність мертвого тіла Баррі, його фізичну масу. Усі ці самовдоволені люди, яких він проминав, ідучи проходом, невже вони не розуміли, щo саме він несе на плечах?
А ще той жахливий момент, коли він усвідомив, що ніхто не подбав про його місце, і що йому доведеться знову вертатися назад, і всі втупляться в нього, і він буде змушений ховатися аж десь там ззаду між стоячими парафіянами… а натомість його примусили сидіти в першому ряду, у всіх на очах. Так, ніби він опинився на першому сидінні в американських гірках, першим приймаючи на себе усі ті жахливі випробування на кожному повороті і стрімкому падінні вниз.
Сидячи серед моря жовтих фрезій і лілейників, на відстані витягнутої руки від соняшника Шіван, схожого на покришку від супниці, Ґевін, хоч як це й дивно, пошкодував, що не взяв з собою Кей. Сам не міг у це повірити, але так воно було. Його б заспокоїла присутність когось із своїх, хто принаймні міг би притримати йому місце. Він не подумав, яким сумним зайдою здаватиметься тут, прийшовши наодинці.
Відзвучав псалом. Наперед вийшов старший брат Баррі, щоб сказати прощальне слово. Ґевін не знав, як той міг спромогтися на це, коли прямо перед ним, під соняшником (вирощеним протягом місяців із зернятка), лежало тіло Баррі. Не розумів також, як Мері могла сидіти так спокійно, похиливши голову й розглядаючи власні руки, що лежали в неї на колінах. Ґевін активно намагався створити власні внутрішні бар’єри, які допомогли б йому не так боляче сприйняти надгробну промову.
«Він зараз розкаже про те, як Баррі зустрівся з Мері, коли закінчить розповідь про юні літа… щасливе дитинство, веселі витівки, ага, ага… Давай-но, скоріше…»
Потім вони знову покладуть Баррі в катафалк і відвезуть аж у Ярвіл, щоб поховати на місцевому цвинтарі, бо на малюсінькому кладовищі церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих забракло місця вже двадцять років тому. Ґевін уявив, як вони опускатимуть у могилу верболозну труну на очах у цієї юрби. Вносити й виносити її з церкви було просто дрібничкою порівняно з цим…
Одна з близнят заплакала. Куточком ока Ґевін побачив, як Мері взяла доньку за руку.
Закінчуйте ви вже з цим, чорт забирай. Будь ласка.
— Гадаю, буде справедливо сказати, що Баррі завжди знав, чого він прагне, — хрипким голосом промовив брат Баррі. Присутні делікатно усміхнулися, коли він розповів про дитячі витівки Баррі. Відчувалося напруження, з яким він говорив. — Йому було двадцять чотири, коли ми поїхали на вихідні до Ліверпуля на мою холостяцьку вечірку. Першого ж вечора ми залишили кемпінг і подалися до пабу, а там за стійкою бару була донька власника, студентка, чарівна блондинка, яка обслуговувала клієнтів суботнього вечора.
- Предыдущая
- 38/118
- Следующая
