Під куполом - Кінг Стівен - Страница 14

• Предыдущая
• 14/256
• Следующая

А тут такі діла, що їх Ренні, котрий ще в шістнадцятирічному віці віддав своє серце Ісусу і ніколи не лаявся, називав «хріновертю».

Потрібні якісь кроки. Встановити контроль над ситуацією. Бо на старого віслюка Говарда Перкінса в цій справі він покладатися не може. Можливо, Перкінс і був цілком адекватним шефом поліції років двадцять тому, але тепер у нас нове століття.

Окинувши оком місце пригоди, Ренні насупився ще більше. Забагато роззяв. Їх, звісно, завжди збирається багато під час таких подій, люди полюбляють кров і руйнування. А деякі з них ніби граються в якусь потворну гру: вихиляються одне перед іншим, чи щось таке.

Потвориська.

— Ану, люди, відійдіть-но звідти! — гукнув він. Добрий голос мав для віддання наказів, гучний і впевнений. — Тут не абищо, а місце катастрофи!

Ерні Келверт — просто ідіот, у місті їх чимало, Ренні мав підозру, що в будь-якому місті їх повно, — смикнув його за рукав.

— Великий Джиме, я додзвонився до ВПСНГ, і вони…

— До кого? Куди? Про що це те белькочеш?

— Про Військово-повітряні сили Національної гвардії!

Чим дальш, тим гірше. Хтось грається в ігри, а цей дурень телефонує до…

— Ерні, навіщо ти їм дзвонив, заради Бога?

— Бо він сказав… той хлопець сказав… — А втім, Ерні не міг до пуття згадати, що саме сказав йому Барбі, отже, провадив далі: — Ну, коротше, полковник з ВПСНГ вислухав усе, що я йому розповів, а тоді з'єднав мене з офісом Служби національної безпеки в Портленді. Отак просто напряму і з'єднав!

Ренні ляснув собі по щоках обома долонями, як це з ним часто траплялося у роздратуванні. Цей жест робив його схожим на Джека Бенні[52], тільки холодноокого. Як і Бенні, Великий Джим теж час від часу розповідав анекдоти (пристойні). Він жартував, бо торгував автомобілями, а також тому, що знав — від політиків очікують жартів, особливо, коли наближаються вибори. Тому він завжди мав невеличкий, потроху поновлюваний запас того, що він сам називав «забавками» (як ото кажуть «Ну що, хлопці, хочете почути забавку?»). Він запам'ятовував їх, як турист у чужій країні завчає корисні фрази типу «Де тут у вас туалет?» або «Чи є в цьому селищі готель з інтернетом?».

Але зараз він не жартував.

— Служба національної безпеки! Заради якого такого нікчемашного дідька? — Слово нікчемашний було улюбленим епітетом Ренні.

— Бо той хлопець сказав, що щось перегородило дорогу. І так воно й є, Джиме! Щось таке, чого не можна побачити! Люди можуть на нього спертися! Бачиш? Оно, вони якраз саме це й роблять. Або… якщо кинути туди камінь, камінь відскочить! Дивись!

Ерні підняв камінь і пожбурив. Ренні не завдав собі клопоту подивитися, куди той полетів; він був певен, якби камінь поцілив когось з тих зівак, пролунав би крик.

— Лісовоз врізався в нього… у це казна-що… і літак також! А ще той хлопець сказав мені, щоб я…

— Не жени так. Про якого це хлопця ми говоримо?

— Молодий такий, — втрутився Рорі Дінсмор. — Він ще куховарить у «Троянді-Шипшині». Якщо замовиш помірно просмажений гамбургер, саме такий і отримаєш. Мій тато каже, що непережарені гамбургери майже ніде не готують, бо ніхто не вміє, але цей хлопець знає як. — Його обличчя розпливлося у надзвичайно солодкій усмішці. — А я знаю його ім'я.

— Стули пельку, Pop! — гримнув на нього брат. Обличчя містера Ренні спохмурніло. Оллі Дінсмор за власним досвідом знав, що точнісінько такого виразу набирають учителі якраз перед тим, як залишити тебе після уроків у кінці навчального тижня.

Та Рорі не звертав уваги.

— У нього ще таке дівчаче ім'я! Бааарбара!

«Якраз коли я гадав, що більше ніколи його не побачу, цей нікчемаха знов вигулькнув тут, — подумав Ренні. — Цей штопаний негодящий нікчема».

Він обернувся до Ерні Келверта. Поліція вже прибула, але Ренні гадав, що ще встигне покласти край новому безглуздю, яке й тут примудрився спровокувати цей Барбара. Ренні його не помітив десь поблизу. Та й не очікував на це, по правді. Такі, як Барбара, люблять замутити воду, утнути розгардіяш, а самим дременути.

— Ерні, — звернувся він до Келверта. — Тебе неправильно поінформували.

Наперед виступив Алден Дінсмор.

— Містере Ренні, я не второпаю, як ви можете таке казати, коли самі не знаєте, в чому полягає інформація.

Ренні йому посміхнувся. Принаймні розтягнув губи.

— Я знаю Дейла Барбару, Алдене; і самої цієї інформації мені вже достатньо. — Він знову обернувся до Ерні Келверта. — Отже, якщо тобі більше…

— Тихо, — підняв руку Келверт. — Хтось на зв'язку.

Великому Джимові не подобалося, коли хтось його затикав, а особливо якщо це був якийсь бакалійник на пенсії. Він вирвав телефон з руки Ерні так, ніби Келверт був його секретарем, що тримає слухавку, тільки щоб передати її босу.

Голос у мобільному промовив:

— З ким я говорю? — Менш як півдесятка слів, але їх стачило, щоб Ренні зрозумів, що він має справу з якимсь дурв'ячим сином, чиновником. Знає Бог, він мав справу з достатньою їх кількістю за свої тридцять років засідання в міській раді, і федеральні чиновники були з усіх них найгіршими.

— Говорить Джеймс Ренні, другий виборний Честер Мілла. А ви хто, сер?

— Доналд Возняк, Служба національної безпеки. Як я зрозумів, у вас там виникла якась проблема на шосе № 119. Якогось роду перешкода.

Перешкода? Перешкода? Що це ще за федеральний жаргон?

— Вас дезінформували, сер, — відповів Ренні. — У нас тут літак — літак цивільний, місцевий літак — намагався здійснити посадку на шосе й зіткнувся з вантажним автомобілем. Ситуація перебуває під цілковитим контролем. Ми не потребуємо допомоги Служби національної безпеки.

— Містере Ренні, — промовив фермер. — Тут зовсім не те трапилося.

Ренні відмахнувся від нього і рушив до першої машини поліції. З неї вилазив Генк Моррісон. Дебелий, футів шість зросту чи близько того, але повний ледащо. А за ним підкотила й дівчина з добротними, великими цицьками. Веттінгтон її прізвище, ця ще гірша за ледащо: меткий язик при тупій голові. А вже далі, слідом за нею, під'їжджав Пітер Рендолф. Заступник шефа Рендолф був Ренні до душі. Оце людина, що готова про все подбати. Якби це Рендолф був черговим тієї ночі, коли трапилася колотнеча біля того ідіотського кубла, типу бару, Великий Джим був майже певен, що містер Дейл Барбара навряд чи ошивався б сьогодні в місті та ще й когось збурював. Фактично, містер Барбара сидів би зараз за ґратами в Року. І для Ренні такий варіант був би найприйнятнішим.

Тим часом чоловік зі Служби нацбезпеки — і в них вистачає нахабства називати себе агентами? — все ще щось сокорив.

Ренні перебив його.

— Дякую за увагу з вашого боку, містере Вознер, але ми й самі тут уже впоралися. — І, не прощаючись, натиснув кнопку «відбій». Віддав телефон Ерні Келверту.

— Джиме, не думаю, що це було розумно.

Ренні його проігнорував, він дивився на Рендолфа, котрий, не вимикаючи мигавки, зупинився за машиною цієї дівки Веттінгтон. Йому майнуло, чи не піти з ним привітатися, але він відкинув цю ідею раніше, ніж вона встигла цілком оформитися в його голові. Хай Рендолф сам до нього підійде. Саме так усе мусить діятися. І так воно й буде діятися, на славу Господа.

— Великий Джиме, — почав Рендолф. — Що тут трапилось?

— Гадаю, тут все ясно, — відповів Джим. — Літак Чака Томпсона трішечки не поладив з лісовозом. Виглядає на те, що вони зіграли в нічию.

Тут він почув наближення сирен з боку Касл Рока. Майже напевне, сюди прямують кілька рятувальних бригад (Ренні сподівався, що їхні дві нові — й страшенно дорогі — пожежні машини теж у їх числі; було б краще, аби ніхто не зрозумів, що обидві їхні пожежні обновки перебували поза містом, коли трапилася ця катастрофа). Скоро мусять з'явитися й медики «швидкої допомоги», і тамтешня поліція.

• Предыдущая
• 14/256
• Следующая