Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 4

• Предыдущая
• 4/69
• Следующая

Як і Моксі, вона була смугастою. Вона вислизнула з саду однієї з осель, біля яких стояв Віл. Хлопець поставив торбу та простяг руку, і кішка підійшла, щоб потертися об його пальці — так само, як це робила Моксі. Звичайно, так поводилася кожна кішка, але Віл усе одно відчув таке гостре бажання повернути назад, додому, що на його очах з'явилися сльози.

Нарешті кішка відвернулася. Стояла ніч, і їй слід було оглянути свою територію, перевірити, чи не з'явилися миші. Вона м'якою ходою перетнула дорогу, прямуючи до кущів, що росли відразу за грабами, і там зупинилася.

Віл, який усе ще спостерігав за кішкою, побачив, що вона робить щось вельми цікаве.

Вона простягла лапу, щоб, здавалося, написати у повітрі щось невидиме Вілові. Потім вона стрибнула назад, вигнула спину та підняла хвіст, шерсть її стала сторчма. Віл добре знав кішок, а тому почав уважно дивитися, як тварина знову наближається до того самого місця — клаптика трави між грабами та кущами, що слугували живою огорожею для саду, — і ще раз ніби пошкрябала лапою повітря.

Вона знову відстрибнула, але цього разу не так далеко, і було видно, що її тривога минає. Минуло ще декілька секунд фиркання, ворушіння вусами та дотиків лапою, і цікавість подолала обережність.

Кішка ступнула вперед і зникла.

Віл протер очі. Він усе ще нерухомо стояв біля стовбура найближчого до нього дерева, коли з-за повороту виїхала вантажівка та ковзнула по ньому світлом фар. Коли вона зникла, хлопець перейшов дорогу, не відриваючи очей від місця, яке досліджувала кішка. Це було нелегко — там не було нічого, на чому можна було б зупинити око, але коли він підійшов ближче та оглянув це місце, то щось побачив.

Принаймні він бачив щось під деякими кутами. Це виглядало так, ніби хтось вирізав шматок повітря над травою, що росла приблизно за два метри від узбіччя дороги. Шматок був майже квадратним за формою, сторона квадрата становила приблизно метр. Якщо стояти збоку від цього місця, майже нічого не можна було розгледіти, ззаду ж не було видно й зовсім нічого. Місце здавалося незвичайним, лише якщо стояти прямо перед ним, тобто з боку дороги — та й тоді звернути на нього увагу було не дуже-то й легко, бо крізь нього Віл побачив абсолютно те саме, що було довкола: ділянку трави, освітлену ліхтарем.

Але Віл не мав щонайменших сумнівів у тому, що клаптик трави по той бік належав до іншого світу.

Він не зміг би сказати, чому він так уважає. Знання цього прийшло до нього відразу, і він знав це так само певно, як знав, що вогонь горить, а доброта — це гарно. Він дивився на щось зовсім чуже для нашого світу.

І вже це заохотило його нахилитися та роздивитися цю річ уважніше. Від того, що він побачив, у нього в голові запаморочилося, а серце закалатало ще дужче, але він анітрохи не вагався: просунув свою торбу крізь цю діру в матерії нашого світу, а потім і сам проліз туди.

Він стояв під шерегою дерев, але це були не граби, а високі пальми, й росли вони, як і дерева в Оксфорді, — низкою на траві. Але вона пролягала серединою широкого бульвару, на узбіччі котрого одне за одним стояли кафе й невеличкі крамнички. Усі вони були яскраво освітлені, всі відчинені, але порожні та мовчазні — ніби вони розглядали небо, густо засіяне зірками. Гаряча ніч пахла митами та сіллю моря.

Віл уважно оглянув усе довкола. У нього за спиною повний місяць заливав білим сяйвом нескінченну низку великих зелених пагорбів, біля підніжжя яких стояли численні будинки з пишними садами довкола. Маєтки, як здалося Вілові, були оточені парком — невеличкими окремими гаями, серед котрих він розгледів білі стіни якогось храму.

Поруч із ним у повітрі висіло те віконце, крізь яке він тільки-но пройшов — побачити його з цього боку було так само складно, як і з того, але воно, без сумніву, існувало. Він нахилився, аби подивитися крізь нього, і побачив оксфордську дорогу — його власний світ. Відчувши, як по спині побігли мурашки, хлопець відвернувся: хоч яким є цей світ, він все одно буде кращим від того. Відчуваючи легке запаморочення в голові, ніби він водночас спить і не спить, він випростався та пошукав очима кішку — свою проводирку.

Її не було. Без сумніву, вона вже досліджувала вузькі вулиці та садочки за цими кафе, світло яких так приваблювало. Віл підняв свою пошарпану торбу та, рухаючись дуже обережно на той випадок, якщо все це кудись зникне, повільно пішов дорогою до кафе.

У повітрі цього місця відчувався присмак Середземного чи, може, Карибського моря. Віл ніколи не виїжджав за межі Англії, отже, й не міг порівняти тутешню атмосферу з чимось таким, що він знав, але, судячи з усього, люди тут пізно ввечері виходили зі своїх домівок, аби поїсти та випити чогось, потанцювати та послухати гарну музику. Але ж Віл нікого не бачив, і тиша була абсолютною.

Вийшовши на перехрестя, він побачив кафе з невеличкими зеленими столиками на тротуарі, оцинкованою стійкою та апаратом для готування кави. На деяких столах стояли напівпорожні склянки, на одному з них сигарета в попільничці згоріла до фільтра, на іншому стояли тарілка рисотто[1] та кошик булочок, твердих як каміння.

Віл узяв з холодильника за стійкою пляшку лимонаду і, трохи повагавшись, кинув у скриньку каси монету в фунт. Зачинивши касу, він раптом зрозумів, що тутешні гроші можуть повідомити йому назву цього місця, і знову відкрив її. Валюта називалася «корона», але це нічого йому не сказало.

Він поклав гроші назад і відкрив пляшку за допомогою відкривачки, вбудованої у стійку, а потім залишив кафе й попрямував вулицею від бульвару. Він ішов повз маленькі овочеві крамниці та булочні, ювелірні та квіткові магазинчики, прикриті завісками двері, що вели у приватні будинки, чиї вигадливі залізні балкони нависали над вузеньким проходом. Тиша тут, на вузькому просторі, була ще глибшою, ніж на бульварі.

Вулиця йшла униз, і невдовзі Віл вийшов на інший широкий бульвар, також засаджений високими пальмами. Нижній бік їхнього листя горів у світлі ліхтарів.

Протилежний бік бульвару виходив на море.

Віл зупинився й почав розглядати гавань, ліворуч обмежену кам'яним молом, а праворуч — мисом, на якому, залита світлом, височіла велика будівля з кам'яними колонами, широкими сходами та багато оздобленими балконами, її оточували квітучі дерева та кущі. У гавані тихо стояли на якорі декілька невеличких суден, а за молом від гладенької, ніби скло, поверхні моря віддзеркалювалися зорі.

Вілове виснаження кудись поділося, він чітко усвідомлював, що відбувається, але перебував у великому подиві. Прямуючи вузькими вулицями, він час від часу торкався рукою мурів, дверей чи квітів у ящиках, нібито намагаючись переконатися, що вони справжні. Тепер же йому хотілося торкнутися всього краєвиду, що лежав перед ним, бо той був надто широким, аби можна було охопити його лише очима. Він, глибоко дихаючи, застиг на місці.

Хлопець звернув увагу, що й досі тримає пляшку, яку взяв у кафе. Він зробив ковток, і смак був саме таким, на який він очікував: крижаний лимонад, вельми доречний у таку спекотну ніч.

Віл рушив праворуч, повз готелі з навісами над залитими світлом входами та неодмінними бутенвіліями, що цвіли поруч, і врешті-решт зайшов у сад, розташований на невеличкому миску. Будівля з освітленим прожекторами вигадливим фасадом, що стояла серед дерев, мабуть, являла собою казино або навіть оперу. Під обвішаними лампами олеандрами пролягали в усіх напрямках доріжки, але жоден живий звук так і не досяг вух Віла: птахи не співали, не дзижчали комахи, лунали лише його власні кроки.

Він чув тільки постійний тихий шум невеличких хвиль з пляжу за пальмами, котрі огороджували сад. Хлопець пішов туди і побачив, що на білому піску стоять декілька катамаранів, винесених туди припливом. Кожні декілька секунд у морі народжувалася маленька хвилька, щоб набігти на берег і відкотитися, поступившись місцем іншій. Приблизно за п'ятдесят метрів від берега у спокійній воді височіла платформа для нирців.

• Предыдущая
• 4/69
• Следующая